УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2020 року

м. Київ

справа №826/16150/18

адміністративне провадження №К/9901/28627/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді: Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Гімона М. М.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Київської міської ради на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 квітня 2019 року (суддя: Шевченко Н. М. ) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року (судді:

Ганечко О. М., Василенко Я. М., Шурко І. О.) у справі №826/16150/18 за позовом Київської міської ради до Міністерства фінансів України про визнання протиправним та скасування наказу,

ВСТАНОВИВ:

Київська міська рада (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Міністерства фінансів України (далі - відповідач), у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 "Про затвердження узагальнюючих податкових консультацій з деяких питань оподаткування платою за землю" стосовно розповсюдження його дії на територію міста Києва, в частині затвердження узагальнюючої податкової консультації щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року, у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати такі рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що висновок, викладений в оскаржуваній узагальнюючій податковій консультації щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна призводить до негативних наслідків ухилення платниками податків від сплати земельного податку шляхом навмисної бездіяльності або затягування процесу щодо оформлення (переоформлення) прав на земельну ділянку, а також порушує права осіб, які здійснили відповідне оформлення таких ділянок та користуються ними на тих же правових засадах, що і особи, які не здійснювали відповідну реєстрацію, однак звільнені від сплати земельного податку.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки вважає доводи позивача безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Також, 27 листопада 2020 року від позивача до суду надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. В обґрунтування заявленого клопотання скаржник зазначає, що різне тлумачення Верховним Судом та Міністерством фінансів України положень статей 286, 287 Податкового кодексу України в частині визначення дати, з якої у власника нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку не оформлені, виникає обов'язок сплати земельного податку, містить ознаки виключної правової проблеми та не сприяє формуванню єдиної правозастосовної практики.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Міністерство фінансів України наказом від 06.07.2018 №602 затвердило узагальнюючу податкову консультацію щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені, яка містить висновок про те, що особа, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку у такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку, в розумінні статті 269 Податкового кодексу України, до моменту виникнення відповідних прав такої особи на земельну ділянку. До такого моменту зазначена особа, відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок.

Позивач, вважаючи, що оскаржуваний наказ суперечить положенням Земельного кодексу України та рішенню Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві" звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надав жодного належного обґрунтування, в чому саме полягає його порушене право або законний інтерес у зв'язку з прийняттям Міністерством фінансів України наказу №602 від 06.07.2018, як наслідок, позивачем не наведено, а судом не встановлено порушеного права або інтересу позивача, які можуть бути захищені в рамках адміністративного судочинства.

При цьому, розглядаючи справу, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, з огляду на наведене нижче.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини 1 статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України).

Згідно із частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Поряд з цим, суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Зазначений обмежувальний принцип щодо можливості звернення суб'єкта владних повноважень з позовом до суду адміністративною юрисдикції продубльований в пунктах 3 та 5 частини 1 статті 19 КАС України, якими передбачено, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (у тому числі делегованих повноважень) та за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, можливість звернення суб'єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов'язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом, або з реалізацією їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Під компетенцією слід розуміти сукупність юридично установлених повноважень, прав і обов'язків конкретного органу чи посадової особи, яка визначає місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування). Юридичний зміст поняття "компетенція" включає в себе такі елементи: предмети підпорядкування (коло об'єктів, явищ, дій, на які розповсюджуються повноваження), права і обов'язки, повноваження органу чи особи, відповідальність, відповідність поставленим цілям, задачам і функціям.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №705/748/17 (провадження №11-1195апп18) сформований правовий висновок, що під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень. Тобто, позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію, або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

Таким чином, компетенційні спори можуть виникати внаслідок різного тлумачення суб'єктами владних повноважень законодавства щодо їхньої компетенції на вирішення певних питань у сфері управління. Також спори з приводу компетенції можуть виникати з приводу привласнення повноважень іншого суб'єкта чи перевищення власних повноважень.

Як вбачається із матеріалів справи спір у даній справі не є компетенційним.

Отже, можливість звернення суб'єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції з даним позовом має бути пов'язана з виконанням ним владних управлінських функцій у межах повноважень та прямо передбачена законом.

Предметом розгляду даної справи є правильність узагальнюючої консультації консультацій з деяких питань оподаткування платою за землю, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 в порядку статті 52 Податкового кодексу України.

В свою чергу згідно з положеннями пункту 53.2 статті 53 Податкового кодексу України право на оскарження наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації як правового акта належить виключно платнику податків, на думку якого, викладені в узагальнюючій консультації тезиси суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що Київська міська рада як суб'єкт владних повноважень не наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 "Про затвердження узагальнюючих податкових консультацій з деяких питань оподаткування платою за землю", оскільки оскаржуваний наказ не може бути предметом розгляду адміністративного суду за зверненням органу місцевого самоврядування.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від
15.03.2018 у справі № 800/414/17.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Згідно з частиною 1 статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої частиною 1 статті 239 КАС України, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Однак колегія суддів вважає, що у даному випадку поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, необхідно тлумачити в контексті частини 3 статті 124 Конституції України, тобто в ширшому значенні як поняття, що стосується тих спорів, які не підпадають під юрисдикцію адміністративних судів і які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № 800/559/17, від 03.04.2018 у справі № 9901/152/18 та від 30.05.2018 у справі № 9901/497/18, від 05.02.2019 у справі №9901/638/18.

Зважаючи на обставини, у зв'язку з якими позивач звернувся до адміністративного суду із позовом, зміст позовних вимог і наведене вище правове регулювання цих правовідносин, Суд вважає, що провадження у справі підлягає закриттю та позивачу необхідно роз'яснити, що вимоги, викладені у позовній заяві, не підлягають судовому розгляду за позовом органу місцевого самоврядування.

Щодо заявленого позивачем клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на наведене вище, не вбачає підстав, передбачених у статті 346 КАС України, для вчинення такої процесуальної дії.

Керуючись статтями 238, 239, 341, 344, 349, 355, 359 КАС України, Суд,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 квітня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 826/16150/18 - скасувати.

Провадження у справі за позовом Київської міської ради до Міністерства фінансів України про визнання протиправним та скасування наказу - закрити.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання.

Головуюча суддя: І. Л. Желтобрюх

Судді: О. В. Білоус

М. М. Гімон