Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України керівника боржника – юридичної особи: проблеми правового регулювання та практики застосування

Забезпечення права на свободу пересування є необхідною умовою для належного розвитку людини та реалізації економічних, соціальних, культурних та інших прав людини. Право на свободу пересування є фундаментальним, природним, невід’ємним правом людини. Будь-яке обмеження у реалізації цього права не може бути свавільним, тобто може здійснюватися лише за наявності певних умов та підстав. Право людини на виїзд за межі країни в якій вона перебуває є складовою права на свободу пересування. В деяких випадках, обмеження цього унеможливлює повноцінну реалізацію права особи на медичну допомогу та навіть права на життя.

Перш ніж перейти до аналізу проблеми тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника - юридичної особи за межі України, варто проаналізувати основні міжнародні та національні акти, в яких закріплено право людини на виїзд за межі країни перебування.

Серед міжнародно-правових актів у галузі прав людини можна виділити наступні положення, що стосуються права особи на виїзд за межі певної країни та встановлюють умови, за яких реалізація цього права може бути обмежена. Так, в п. 2 ст. 13 Загальної декларації з прав людини визначено, що кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну. В п. 2 ст. 29 цієї декларації встановлено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Користуйтеся консультацією: Заборона виконавчої служби на виїзд за кордон за борги

Частиною 2 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. А в ч. 3 цієї статті визначено, що згадане вище право не може бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Протоколу № 4 від 16.09.1963 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. Відповідно до ч. 3 вказаної статті на здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

На національному рівні актом найвищої юридичної сили, що гарантує право особи на виїзд за межі України є Конституція України. Так, в ч. 1 ст. 33 Основного Закону України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Абзацом 2 ч. 3 ст. 313 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Частиною 4 цієї статі визначено, що фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Основним нормативно-правовим актом, який регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України та визначає випадки тимчасового обмеження цього права є Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України». Відповідно до абз. 1 ст. 1 цього закону громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. В ст. 6 цього закону визначено випадки, коли право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено.

Отже, право особи на виїзд за межі України гарантується міжнародними актами, конституцією та законами України, а обмеження у його реалізації може бути здійснено лише у випадках визначених законами України та з дотримання вимог, що визначені в вище наведених міжнародних актах.

Питання тимчасового обмеження права виїзду за кордон особи як заходу забезпечення виконання рішення суду або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню врегульовано Цивільним процесуальним кодексом України (надалі - ЦПК України) та Господарським процесуальним кодексом України (надалі - ГПК України). Так, відповідно до ч. 3 ст. 441 ЦПК України суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов’язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Аналогічне положення міститься і в ГПК України. Відповідно до ч. 3 ст. 337 цього кодексу суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.

Окремо необхідно звернути увагу на зміни, що були внесені в українське законодавство 30 листопада 2021 року. Так, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень» було доповнено ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України» пунктом 10, який передбачає можливість тимчасового обмеження права на виїзд за межі території України керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента, що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов’язку щодо сплати грошових зобов’язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги.

Також, цим законом було доповнено Кодекс адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) статтею 289-2, в якій визначено можливість адміністративного суду здійснювати тимчасове обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України у разі не виконання відповідного податкового обов’язку щодо сплати грошових зобов’язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента.

Отже, в зв’язку з внесеними змінами, можна констатувати, що в законодавстві України було передбачено можливість здійснення тимчасового обмеження керівника юридичної особи у праві виїзду за межі території України як забезпечувального заходу виконання рішення про стягнення суми податкового боргу, який здійснюється в порядку визначеному КАС України. Проте, внесенні зміни не стосується питання застосування тимчасового обмеження керівника юридичної особи у праві виїзду за межі України як заходу забезпечення виконання судового рішення, який здійснюється в порядку встановленому ЦПК України та ГПК України.

Користуйтеся консультацією: Чи завжди боржники дійсно не мають змоги оплатити борг або як перевірити майновий стан боржника?

Пунктом 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, виконавець має право звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України.

Хоч в згаданому вище законі передбачено право виконавця звернутися з поданням про встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника - юридичної особи за межі України, проте ні ЦПК України, ні ГПК України не передбачає можливості здійснювати тимчасове обмеження права виїзду за межі України щодо фізичної особи, яка є керівником боржника – юридичної особи.

Оскільки в жодному законі України не встановлено право суду здійснювати обмеження права на виїзд за межі України щодо керівника боржника – юридичної особи як заходу забезпечення виконання рішення суду (окрім рішення про стягнення податкового боргу), тому застосування такого обмеження судом є неправомірним втручання держави в право людини на свободу пересування.

Однак, наведена вище правова позиція, вкрай не часто підтримується судами України. В судовій практиці України домінує протилежний підхід, відповідно до якого застосування такого обмеження як в порядку встановленому ЦПК України так і ГПК України визнається допустимим та правомірним. Ця позиція знайшла своє відображення в сотнях судових справах. Серед, яких можна виділити справу №910/8130/17. Так, Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у цій справі було сформульовано правовий висновок щодо правомірності застосування тимчасового обмеження у праві виїзді за межі України щодо керівника юридичної особи, яка є боржником у виконавчому проваджені.

Перед тим як перейти до аналізу згаданої вище постанови Верховного Суду, варто звернути увагу, на деякі рішення, що їй передували. Отже, у справі №910/8130/17 до Верховного Суду було оскаржено постанову Північного апеляційного господарського суду від 11 лютого 2020 року. Цією постановою, апеляційним судом було залишено без задоволення подання приватного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України керівника боржника-юридичної особи. Постанова Північного апеляційного господарського суду від 11 лютого 2020 року, окрім іншого, мотивована тим, що хоч за приписами п. 19 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наділений правом звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника – юридичної особи за межі України, проте стаття 337 ГПК України не містить поняття «керівник боржника».

Також судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи було застосовано релевантну практику Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ), а саме, рішення у справі «Гочев проти Болгарії» від 26 листопада 2009 року, в якому сформульовано загальні стандарти щодо права на свободу пересування та визначено, що обмеження цього права має відповідати одразу трьом критеріям: по-перше, має ґрунтуватися на законі, по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції, і по-третє, знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом (тобто бути пропорційним меті його застосування).

Враховуючи наведене, Північний апеляційний господарський суд дійшов до цілком обґрунтованого висновку, що тимчасове обмеження у праві виїзду керівника боржника – юридичної особи за межі України застосоване у справі № 910/8130/17 не відповідає всім вказаним вище критеріям.

Не погоджуючись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 11 лютого 2020 року, приватний виконавець звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою і клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в яких, посилався на те, що судами по-різному застосовуються положення статті 337 ГПК України та статті 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвалою Касаційного господарського суду від 10 червня 2020 року задоволено клопотання Приватного виконавця про передачу справи № 910/8130/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. В цій ухвалі суд дійшов висновку, що справа №910/8130/17 містить виключну правову проблему, з якою необхідно визначитись для розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема щодо застосування статті 337 ГПК України та статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» під час розгляду подання виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України керівника підприємства.

Проте, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року справу №910/8130/17 було повернуто до Касаційного господарського суду з посиланням на те, що правові питання, які виникли у даній справі, можуть бути вирішені Касаційним господарським судом як належним судом із застосуванням існуючих процесуальних механізмів подолання суперечливих позицій суду.

Отже, Касаційним господарським судом було встановлено, що справа №910/8130/17 містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Також, очевидно, що правова проблема у цій справі стосується права людини на свободу пересування, яке гарантується Конституцією України та основними міжнародно-правовими актами з прав людини. Враховуючи ці обставини, Касаційний господарський суд зобов’язаний був особливо детального обґрунтувати свою позицію у справі №910/8130/17. Не зважаючи на це, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у цій справі не було наведено належне обґрунтування щодо правомірності втручання у право особи на свободу пересування, не було спростовано доводи суду апеляційної інстанції щодо цього питання, а також, Верховним Судом на відміну від суду апеляційної інстанції, не було проаналізовано наявність необхідних умов для обмеження прав, які гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, (не було встановлено чи втручання здійснено згідно із законом, чи відповідало втручання законній (легітимній) меті та чи воно є необхідним в демократичному суспільстві).

Користуйтеся консультацією: Порядок отмены временного запрета на выезд за границу

У згаданій вище постанові мотивування Верховного Суду щодо правомірності втручання у право керівника боржника – юридичної особи на виїзд за межі України, по суті, обмежується лише двома наступними абзацами:

«При цьому Касаційний господарський суд звертає увагу на те, що Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальною нормою права, якою врегульовано умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню. Тобто вказаним Законом врегульовано права та обов`язки осіб, на правовідносини яких розповсюджується дія такої норми права.

Відтак якщо спеціальною нормою права (пунктом 19 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження») передбачено, що у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів, то обмеження виконавця у такому праві означатиме порушення прав виконавця, які визначені спеціальною нормою права, а саме Законом України «Про виконавче провадження».

По суті, аргументація Верховного суду зводиться до того, що наявність в Законі України «Про виконавче провадження» права виконавця звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України керівника боржника - юридичної особи, автоматично наділяє суд такими повноваженнями. Таке, сумнівне тлумачення норм права обґрунтовується недопустимістю обмеження прав виконавця. Тобто, судом надається пріоритет необхідності забезпечення реалізації повноважень виконавця (особи, що наділена державою функцією з примусового виконання рішень) та віднесено на другий план необхідність гарантування права приватної особи на свободу пересування. Втручання держави у право на виїзд за межі України розглядається у цій постанові за замовчуванням як допустиме та правомірне, а не як винятковий захід, який може бути здійснений лише за наявності конкретно визначених умов.

Отже, можна зробити висновок, що у цій справі Верховним Судом було здійснено, не виправдане, розширювальне тлумачення п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», адже в наведеному положенні закону визначено право виконавця звертатися з відповідним поданням до суду щодо керівника боржника-юридичної особи, проте ні в цьому законі, ні в жодному іншому не передбачено можливість суду здійснювати обмеження у праві виїзду за межі України інших осіб, окрім як боржника.

У цьому контексті слушними є міркування судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Яна Берназюка щодо правил тлумачення норм права, які не відповідають критерію «якість закону»: «Вимога щодо «якості закону» та обов’язок суду застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону, який не відповідає визначеним критеріям якості закону, ґрунтуються передусім на положеннях ч. 1 ст. 57 Конституції України, яка встановлює, що «кожному гарантується право знати свої права і обов’язки». Із цієї конституційної норми відомо те, що у випадку встановлення судом того факту, що закон сформульований у спосіб, який не дозволяє особі знати свої права і обов’язки, застосування (тлумачення) такого закону повинно відбуватися судом на користь особи, яку позбавили (звузили) на підставі цього закону певного права або встановили (розширили) для неї нові обов’язки». (Берназюк Я.О. Категорія «якість закону» як складова принципу верховенства права та гарантія застосування судом найбільш сприятливого для особи тлумачення закону).

Також, викликає запитання аргумент Верховного Суду з приводу того, що Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальною нормою права, якою врегульовано умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню. Адже, необхідність у визначення спеціальної та загальної норми права виникає у випадку колізії норм права, тобто коли існують протиріччя або суперечності між законами, що регулюють одні й ті ж або суміжні правовідносини. Проте, в цьому випадку має місце прогалина у правовому регулюванні, тобто відсутність правових норм, якими мали б бути врегульовані певні суспільні відносини.

Окрім цього, розглядаючи проблему правового регулювання обмеження права особи на виїзд за межі України, Верховний Суд, передусім, мав би керуватися та надати перевагу у застосуванні Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України», як спеціальному закону, що регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України та визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України (що визначено в преамбулі цього закону). Також, Верховний Суд не дав жодної правової оцінки наступним положенням згаданого вище закону, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього закону громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом. В п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України» визначено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом».

Проаналізувавши наведені вище положення Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» можна зробити наступні висновки:

1) Будь-які обмеження права громадянина України на виїзд за межі України мають бути встановлені саме в цьому законі, а не в будь-якому іншому.

2) Лише особа, яка ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на неї рішенням, що підлягає примусовому виконанню (окрім рішення про стягнення податкового боргу) може бути обмежена у праві виїзду за межі України, тобто лише боржник у виконавчому провадженні. Тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон щодо керівника юридичної особи може бути застосовано лише як забезпечувальний захід виконання рішення про стягнення суми податкового бору, що здійснюється в порядку встановленому КАС України. Закон не передбачає можливості застосовувати таке обмеження щодо інших суб’єктів.

У цьому контексті, варто відзначити, що п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзд в Україну громадян України» повністю узгоджуються з положеннями ЦПК України та ГПК України, в яких також передбачено, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України може бути застосовано лише щодо фізичної особи, яка є боржником у виконавчому провадженні.

Окрім цього, висновок Верховного Суду з приводу того, що положення п. 19 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» є достатньо правовою підставою для здійснення обмеження у праві виїзду керівника боржника – юридичної особи за межі України суперечить принципу правової визначеності та усталеній практиці ЄСПЛ щодо цього питання.

Відповідно до практики ЄСПЛ, для встановлення чи обмеження свободи пересування відповідає вимогам ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції, насамперед, необхідно визначити чи таке обмеження передбачено законом (тобто чи має таке обмеження правові підстави в національному законодавстві). Для констатації порушення права заявника на свободу пересування, гарантованого ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції, достатньо встановити, що застосоване до заявника обмеження свободи пересування немає правової підстави в національному законодавстві. В такому випадку, ЄСПЛ не здійснюється аналіз інших вимог так званого «трискладового тесту» (чи мало обмеження одну чи декілька легітимних цілей, передбачених у ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції та чи не порушувало воно справедливого балансу між правами людини та публічним інтересом (тобто було необхідним у демократичному суспільстві).

Окрім цього, відповідно до усталеної прецедентної практики ЄСПЛ, вираз «передбачено законом» не тільки вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві, але також стосується якості відповідного закону, який повинен бути доступним для зацікавлених осіб та передбачуваним щодо наслідків його застосування. Тобто, однією з вимог, що випливає із висловлювання «передбачено законом», є передбачуваність. Так, норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія. Такі наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною впевненістю: досвід показує, що це є недосяжним. Знову ж таки, хоча впевненість є вкрай бажаною, вона може принести надмірну суворість і закон повинен мати можливість йти в ногу з обставинами, які змінюються. (див., наприклад, рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» (X v. Latvia) № 27853/09, п. 58, рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Сентро Європа 7 С.Р.Л. та Ді Стефано проти Італії» (Centro Europa 7 S.R.L and di Stefano v. Italy) № 38433/09 п. 140, рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Маестрі проти Італії» (Maestri v. Italy) № 39748/98, п. 30, рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) № 28341/95, п. 52, рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі «Реквеньї проти Угорщини» (Rekvényi v. Hungary), № 25390/94, п. 34, рішення ЄСПЛ у справі «Газета «The Sunday Times» проти Сполученого Королівства (№ 1)» (The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1)), п. 49, Series A, № 30).

Зазначені підходи знайшли своє відображення й у практиці Конституційного Суду України (надалі - КСУ). Так, в абз. 2, пп. 5.4., п. 5 мотивувальної частини рішенні КСУ від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначається, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

В абз. 3, п. 3.1. мотивувальної частини рішення КСУ від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 було сформульовано наступний висновок: «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки».

Наведений вище висновок неодноразово використовувався судом при розгляді інших справ, зокрема цей абзац цитується у наступних рішеннях суду: рішення КСУ від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 (реч. 2, абз. 2, пп. 4.1., п. 4 мотивувальної частини), рішення Великої палати КСУ від 20 грудня 2017 року№ 2-р/2017 (абз. 4, пп. 2.1., п. 2 мотивувальної частини), рішення Великої палати КСУ від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (абз. 6, пп. 4.3., п. 4 мотивувальної частини).

В абз. 4 – 6 пп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення Великої палати КСУ від 20 червня 2019 року № 6-р/2019, на основі раніше сформульованих правових позиціях, КСУ було надано наступний узагальнюючий висновок щодо розуміння принципу правової визначеності:

«У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб’єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави у сферу його прав.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування).

Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права».

Також, важлива правова позиція щодо умов за яких допускається обмеження реалізації конституційних прав і свобод була сформульована в рішенні КСУ від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016. Так, в абз. 3 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини цього рішення зазначається, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

ВИСНОВКИ:

Підсумовуючи вище наведене, можна констатувати, що в українському законодавстві відсутні чітко сформульовані положення, які б дозволяли здійснювати тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України керівника боржника-юридичної особи (окрім керівника юридичної особи в якої наявний податковий борг). Загалом, правове регулювання цього питання є не достатньо чітким, точним, зрозумілим, узгодженим, однозначним, тобто не відповідає критерію «якість закону». За такої ситуації, тлумачення та застосування відповідних норм права має здійснюватися у спосіб, що є найбільш сприятливий для особи, право на свободу пересування якої обмежується.

За такої ситуації, допоки не буде внесено відповідних змін до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», ЦПК України і ГПК України, які б передбачали можливість застосування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України не лише до боржника, але й до керівника юридичної особи, таке втручання у право особи на свободу пересування не відповідатиме критерію «передбачено законом» та суперечитиме принципу правової визначеності, який є одним із основних елементів верховенства права. Внесення змін до зазначених законів є необхідними для усунення існуючих прогалин законодавства та суперечливої судової практики, яка склалася щодо означеної проблеми.

Автор статті: Мандюк Олексій Орестович