Штучний інтелект та право на індивідуальність у правосудді. Окрема думка щодо меж використання ШІ.

Кілька днів тому було опубліковано та проаналізовано одне з останніх рішень Верховного Суду щодо питань використання ШІ. Різні судові інстанції і не лише в Україні, вже неодноразово порушували цю тему. Однак наразі особливо показовою є саме ухвала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2026 року у справі № 523/9632/24, яка стала підставою для професійної дискусії щодо допустимих меж використання інструментів штучного інтелекту при підготовці процесуальних документів.

Нагадую, що у зазначеній справі касаційна скарга містила посилання на судові рішення Верховного Суду, які фактично не мали жодного відношення до предмета спору, а частина із зазначених номерів справ взагалі не відповідала рішенням Верховного Суду у відповідній категорії спорів.

Сам по собі цей випадок не є унікальним. Помилки допускалися і до появи штучного інтелекту, допускаються зараз і, безперечно, будуть допускатися у майбутньому. Однак наведена ситуація стала своєрідним маркером більш глибокої проблеми: де саме проходить межа між використанням технологій як допоміжного інструменту, та фактичною підміною професійного правничого мислення алгоритмом.

Однак таке використання повинно супроводжуватися належним контролем та верифікацією з боку людини. Фактично Верховний Суд сформулював важливий принцип: відповідальність за зміст процесуального документа несе не технологія, а особа, яка його подає. Крапка.

Водночас сама постановка питання виключно через призму технічних помилок видається мені дещо звуженою. Вважаю, що проблема є значно ширшою адже юридична діяльність ніколи не зводилася виключно до пошуку судової практики чи цитування нормативних актів. Професія адвоката, юриста, правника історично передбачає індивідуальність мислення, здатність побачити у типовій нормі нетипове застосування, побудувати правову конструкцію, яка відповідатиме конкретній життєвій ситуації.

Саме тому навіть за однакового знання законодавства різні правники нерідко досягають принципово різних результатів. Юридична професія складається не лише із норм права, вона складається також із досвіду, інтуїції, професійної деформації, етики, навичок комунікації та того, що іноді називають «почерком».

Дійсно, достатньо проаналізувати практику будь-якого досвідченого представника, щоб побачити певні стилістичні конструкції, спосіб формулювання позиції, побудову аргументації, і одразу акценти у доказуванні стають впізнаваними. Це і є індивідуальність професії і саме цей елемент сьогодні не здатна відтворити жодна модель штучного інтелекту. ШІ може сформувати шаблонний текст тієї чи іншої складності, може запропонувати структуру, може узагальнити практику, але він не здатний замінити особистість представника і його чи її «почерк».

Особливу увагу варто звернути й на зовсім іншу обставину. На те, що дедалі частіше лунають твердження, що зовнішня атрибутика правосуддя є пережитком минулого. Мантії суддів, вимоги до зовнішнього вигляду учасників процесу, урочистість судової процедури. Однак подібний підхід особисто мене видається надто спрощеним.

Окрема думка.

Історично судова система розвивалася не лише як механізм вирішення спорів, а й як інститут суспільної довіри. Недарма ще у британській правовій традиції сформувався принцип "Justice should not only be done, but should manifestly and undoubtedly be seen to be done." Правосуддя повинно не лише здійснюватися, але й бути очевидним для суспільства.

Саме звідси походить публічність судового розгляду, мантії та перуки суддів, особливий статус представників, присяжних як незалежних учасників правосуддя. Усе це виконує одну важливу функцію - формування довіри до системи. Адже людина повинна бачити, що рішення ухвалює не безликий механізм, а конкретна особа, наділена повноваженнями, яка несе професійну відповідальність. Саме тут і проходить межа між використанням технологій та підміною людини алгоритмом.

Якщо ж повністю усунути із цього процесу людський фактор, постає закономірне питання: чи не перетвориться правосуддя з часом на систему чек-листів, де одна програма формує правову позицію, інша перевіряє її відповідність законодавству, а роль людини зводиться до натискання кнопки «підтвердити». Тобто питання полягає не у виборі між людиною та штучним інтелектом, йдеться про визначення тих меж, у яких технологія допомагає правнику, не замінюючи його професійного судження.

Рано чи пізно ШІ перестане помилятися у номерах справ Верховного Суду, він навчиться працювати із судовими реєстрами, зможе пропонувати логічно бездоганні конструкції. Однак виникає інше питання - чи готове суспільство довірити свою долю системі, за якою немає конкретної людини? - Представник підписує процесуальний документ власним ім'ям. Експерт відповідає за власний висновок. Суддя ухвалює рішення від імені Держави. У кожному випадку існує персональна відповідальність. І саме ця відповідальність є тим елементом, який неможливо автоматизувати. Якщо повністю усунути цей компонент, юридична діяльність ризикує перетворитися на систему шаблонів і тоді процес втрачатиме людський вимір.

У певних категоріях спорів це може не створювати критичних ризиків. Наприклад, у частині адміністративних або господарських спорів, де предметом розгляду нерідко виступає лише перевірка формальної відповідності рішень чи дій вимогам законодавства, використання технологій штучного інтелекту може істотно спростити роботу.

Погляд з боку «сімейної» та «кримінальної» спеціалізації.

Ситуація суттєво змінюється у сімейних та кримінальних справах, які існують у зовсім іншій площині. Так у справах щодо дітей, недостатньо правильно процитувати положення Сімейного кодексу чи знайти відповідну постанову Верховного Суду. За кожною справою стоять реальні людські долі, конфлікти між батьками, психологічний стан дитини, питання безпеки, емоційна вразливість та необхідність прогнозування того, як те чи інше процесуальне рішення вплине на подальше життя. У таких категоріях спорів доводиться працювати не лише з правовими нормами, а й з людськими відносинами.

Саме тому, вважаю, використання ШІ у сфері сімейного права може бути виправданим лише як допоміжний інструмент. Його застосування є цілком доречним для підготовки чернеток документів, систематизації інформації, первинного пошуку судової практики чи перевірки окремих тез. Однак остаточне формування правової позиції, визначення процесуальної тактики та оцінка того, що саме відповідає найкращим інтересам дитини, повинні залишатися сферою виключної професійної відповідальності, діям та результатам цих дій.

Подібний же підхід, є виправданим і у кримінальному судочинстві, де ціною помилки можуть стати свобода людини, її репутація та інші фундаментальні права.

Фактично, позиція Верховного Суду ще раз підтвердила очевидну, але надзвичайно важливу тезу, що «Технології не звільняють від професійної відповідальності. Використання штучного інтелекту не може підміняти критичне мислення, професійну етику та обов'язок перевіряти достовірність кожного аргументу, який покладається в основу процесуального документа». І, можливо, саме це є найбільш важливим висновком із наведеної ситуації.

Досвід.

Особисто для себе я сформулювала достатньо просте правило. Якщо умовно поділити все на «чорне» і «біле», то ШІ для чернетки - так. ШІ як заміна професійного аналізу, тактики та стратегії - ні. Інакше є ризик втратити індивідуальність професії, а разом із нею і здатність бачити за матеріалами справи реальність.

Можливо, саме в цьому і полягає головний виклик сучасної юриспруденції - навчитися використовувати сучасні технології, не втрачаючи при цьому людського виміру. Адже правосуддя, це не лише правильна відповідь на юридичне запитання. Правосуддя - це мистецтво знаходити справедливе рішення у складних життєвих обставинах.

P.S. Сьогодні питання полягає не в тому, чи прийде штучний інтелект у юридичну професію. Він уже прийшов. Питання чи зуміємо ми використати його, не перетворившись при цьому самі на алгоритми. Штучний інтелект не є ані ворогом, ані рятівником юридичної професії. Це лише інструмент. А будь-який інструмент набуває цінності лише в руках того, хто здатний користуватися ним відповідально. Особливо тоді, коли йдеться про долю дитини, свободу людини чи право на справедливий суд.

Авторка статті: Еліанна Кеплер, експертка IECO.