П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2017 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів:Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення кредитної заборгованості.

Позивач зазначав, що 29 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США.

На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_7 укладено договір поруки.

Посилаючись на те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у боржника виникла заборгованість, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 345 тис. 859 грн 11 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 3 червня 2014 року.

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: стягнув солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 345 тис. 859 грн 11 коп. кредитної заборгованості.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 травня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На обґрунтування заяви ОСОБА_6 надав копії постанов Верховного Суду України від 29 червня, 7 і 14 вересня 2016 року, 29 березня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_6 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» (найменування якого було змінено на ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 4,99 % річних + FIDR за користування кредитними коштами та строком повернення кредиту - 29 липня 2023 року.

Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором.

На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_7 укладено договір поруки.

21 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_6 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, за умовами якого сторони дійшли згоди щодо змін певних умов договору, а саме: розмір та валюта кредитування були змінені на 357 тис. 434 грн 80 коп., цільове використання кредиту - «на погашення поточної заборгованості позичальника за кредитним договором», процентна ставка - 0,49 % річних + FIDR. Відповідні зміни були внесені і до договору поруки додатковим договором № 1, укладеним 21 серпня 2009 року між банком і поручителем.

На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», останнє набуло права кредитора, в тому числі за кредитним договором від 29 липня 2008 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_6

Згідно з розрахунком заборгованості станом на 27 червня 2014 року заборгованість ОСОБА_6 за кредитним договором становила 345 тис. 859 грн 11 коп. та складалась із: 331 тис. 54 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором та 14 тис. 804 грн 36 коп. за процентами.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не погашав заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у нього утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а поручитель повинен нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором узятих на себе зобов'язань.

Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 29 червня, 14 вересня 2016 року та 29 березня 2017 року містяться висновки про те, що саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимог до поручителя щодо окремих зобов'язань за кредитом. У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень зазначеної норми порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року міститься висновок про те, що, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й повинен був пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов'язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати.

Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов'язання» - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов'язки сторін кредитного договору.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 29 липня 2023 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) у розмірі та строки, визначені у графіку платежів.

Отже, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У справі, яка переглядається, згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором.

Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.

Якщо банк пред'явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Таким чином, аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання.

Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя.

У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов'язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя встановлена у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з'ясували: чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє.

З огляду на наведене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог банку до поручителя підлягають скасуванню та передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині задоволення позовних вимог банку до поручителя слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603 , частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_7 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко