ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 вересня 2015 року м. КиївСудова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сеніна Ю.Л.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_8 про виселення за заявою ОСОБА_8 про перегляд рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня

2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19 жовтня 2007 року між

ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_9 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 11,04 % річних з кінцевим терміном повернення цих коштів

19 жовтня 2027 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки від 19 жовтня 2007 року, згідно з яким відповідачка передала в іпотеку банку належний їй на праві власності житловий будинок та господарські споруди, що розташовані на АДРЕСА_1.

Свої грошові зобов'язання ОСОБА_9 належним чином не виконав, у зв'язку із чим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 жовтня 2012 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 1 липня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку ПАТ «КБ «Приватбанк».

На підставі наведеного позивач просив суд виселити ОСОБА_8 та ОСОБА_9 зі спірного будинку.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 24 жовтня 2014 року провадження у зазначеній справі в частині позовних вимог банку до ОСОБА_9 закрито у зв'язку зі смертю останнього

11 жовтня 2014 року. Рішенням цього ж суду постановлено виселити

ОСОБА_8 із житлового будинку на АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, постановлено нове рішення, яким відмовлено в задоволені позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.

У поданій 17 червня 2015 року до Верховного Суду України заяві

ОСОБА_8 просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 18 березня 2015 року і постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права - частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_8 наводить постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (№ 6-39цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з пунктом 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду справи встановили, що 19 жовтня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_9 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 11,04 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 19 жовтня 2027 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки від 19 жовтня 2007 року, згідно з яким відповідачка передала в іпотеку банку належний їй на праві власності житловий будинок та господарські споруди на АДРЕСА_1.

Свої грошові зобов'язання ОСОБА_9 належним чином не виконав, у зв'язку із чим виникла заборгованість за кредитним договором. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 жовтня

2012 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 1 липня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку ПАТ «КБ «Приватбанк».

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що банк дотримався передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодавця про добровільне звільнення житлового будинку протягом місяця з дня отримання вимоги, а тому відповідачка підлягає виселенню із житлового будинку, що є предметом іпотеки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що банк не дотримався передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодавця про добровільне звільнення житлового будинку протягом місяця з дня отримання вимоги, оскільки банк звернувся до суду із зазначеним позовом менше ніж за місяць з моменту вимоги банку про добровільне виселення із будинку.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд переоцінив докази, досліджені місцевим судом, і, не вивчмвши нових доказів у справі, дійшов помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Проте в наданій для порівняння постанові Верховний Суд України керувався тим, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосувуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом зазначених норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки надається інше постійне житло у випадку, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цього будинку без надання їм іншого постійного житла є помилковим.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосовали частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові на підставі статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 24 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області

від 23 грудня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року скасувати.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_8 про виселення із житлового будинку без надання іншого постійного житлового приміщення відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Ю.Л. Сенін

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема