Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.09.2023 року у справі №753/125/21
Постанова ВССУ від 09.04.2025 року у справі №753/125/21
Постанова КЦС ВП від 27.09.2023 року у справі №753/125/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 753/125/21

провадження № 61-2672св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

В січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила:

- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 : легковий автомобіль марки «Toyota Highlander», державний номерний знак НОМЕР_1 ; нежитлові приміщення - офіс-приміщення НОМЕР_4 на АДРЕСА_1 , що є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя;

- визнати за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині вказаного майна.

В обґрунтування вимог вказувала, що 16 червня 2007 року сторони зареєстровали шлюб, який розірвано рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року. У сторін народилася донька ОСОБА_3 .

За період перебування у шлюбі подружжя набуло за спільні кошти рухоме та нерухоме майно.

Оскільки спірне майно придбане сторонами в період шлюбу, належить їм як подружжю на праві спільної сумісної власності, то вона мала намір поділити зазначене майно шляхом визнання за нею 1/2 частини в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 05 липня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні автомобіль та нежитлові приміщення придбані ОСОБА_2 за його особисті кошти, а позивач не надала жодного доказу щодо придбання спірного майна за спільні кошти подружжя.

Київський апеляційний суд постановою від 13 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданою адвокатом Єгоровим О. Ф., залишив без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували поширення на спірне майно режиму права спільної сумісної власності подружжя. Згідно із заявою від 18 жовтня 2017 року, підписаною особисто ОСОБА_1 , вона підтверджує те, що майно, яке було придбане ОСОБА_2 , набуте ним у період шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто. Тобто відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України вказане майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Верховний Суд постановою від 27 вересня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Єгорова О. Ф. задовольнив частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційний суд зазначив, що нотаріально посвідченого договору про поділ нерухомого майна чи виділу рухомого майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, сторони не укладали, а підписана ОСОБА_1 заява не є договором щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, у розумінні статей 202 626 627 ЦК України та статті 69 СК України, та висновок про те, що вказана заява спростовує презумпцію спільності майна подружжя не узгоджується із нормами матеріального права. Подібний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 691/262/15-ц.

Вирішуючи спір, апеляційний суд на наведене уваги не звернув та, установивши, що спірне майно придбане сторонами за час перебування у шлюбі, дійшов передчасного висновку про не поширення на нього презумпції спільності права власності подружжя, водночас не навів належних та допустимих доказів на її спростування.

Київський апеляційний суд постановою від 30 січня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Єгорова О. Ф. , задовольнив.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2022 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : легковий автомобіль марки «Toyota», державний номерний знак НОМЕР_1 ; нежитлове приміщення - офіс-приміщення АДРЕСА_4 нежитлове приміщення - офіс-приміщення АДРЕСА_2 ; нежитлове приміщення - офіс-приміщення АДРЕСА_3 .

Визнав за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині зазначеного майна.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 37 401,10 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідач не надав доказів того, що спірні автомобіль та нежитлові приміщення придбані відповідачем за рахунок саме грошових коштів, які ним одержані від ОСОБА_5 в рахунок повернення боргу за договором позики і таких доказів матеріали справи не містять.

Презумпцію спільності майна подружжя у цій справі відповідач не спростував. Правовідносини щодо отримання відповідачем від ОСОБА_5 грошових коштів в рахунок повернення боргу за договором позики не змінюють правового режиму майна та не зменшують у ньому частку кожного з подружжя, а також не припиняють право власності позивача на 1/2 частину набутого у шлюбі майна.

Належних і допустимих доказів належності відповідачу на праві особистої приватної власності спірного майна ОСОБА_2 не надав, а суд апеляційної інстанції не встановив.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У лютому 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, від 26 червня 2019 року у справі № 641/5115/16-ц, Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16. Також, апеляційний суд не прийняв до уваги договір позики та розписки, які спростовують презумпцію спільності майна подружжя.

Факт отримання в борг та повернення коштів за договором позики підтверджений поясненнями свідка ОСОБА_5 .

Згідно з податковим звітом ОСОБА_2 отримав за 2011 рік прибуток у сумі 101 000 грн, а за 2012 рік - 131 900 грн. ОСОБА_1 отримала річний прибуток за 2011 рік приблизно 30 000 грн, за 2012 рік - 32 000 грн, які вона витрачала виключно на себе та не мала фінансової можливості на придбання спірного майна.

Крім того, заява ОСОБА_1 від 18 жовтня 2017 року відповідає формі заяви, що містить інформацію про певні обставини пов`язані з придбанням нерухомого майна та купівлі автомобіля за особисті кошти ОСОБА_2 .

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2024 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Вказує, що між відповідачем та ОСОБА_5 не було реальних правовідносин з приводу укладення договору позики.

Відповідач належних та допустимих доказів для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя та придбання спірного майна виключно за його особисті кошти не надав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 березня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Дарницького районного суду міста Києва.

30 квітня 2024 року цивільна справа № 753/125/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

16 червня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який розірвано рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 12 жовтня 2020 року. У сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .

За час перебування у шлюбі подружжям набуто наступне майно: легковий автомобіль марки «Toyota Highlander», тип транспортного засобу: загальний легковий універсал-В, 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , державний номерний знак НОМЕР_1 ; нежитлові приміщення № 414, № 416, № НОМЕР_3 , що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказані обставини сторони не заперечували.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19.

Отже, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних, достовірних та допустимих доказів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, оцінивши надані сторонами докази, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні автомобіль та нежитлові приміщення належать сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки вищезазначене майно придбано за час перебування сторін у шлюбних відносинах. ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно, не надав належних доказів на підтвердження доводів про те, що на придбання зазначеного спірного майна були надані тільки його особисті кошти. За таких обставин суд апеляційної інстанції, врахувавши принцип рівності часток, дійшов правильного висновку про визнання за кожним зі сторін права власності на 1/2 частку спірних автомобіля та нежитлових приміщень.

Посилання в касаційній скарзі на отримані прибутки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період 2011-2012 роки та пояснення свідка ОСОБА_5 не є достатнім фактом підтвердження, що ОСОБА_2 придбав спірне майно за рахунок особистих коштів.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не прийняв до уваги договір позики та розписки, які спростовують презумпцію спільності майна подружжя, не приймаються до уваги, оскільки апеляційний суд, дослідивши надані сторонами докази, в тому числі договір позики та розписки надані відповідачем, правильно оцінивши їх в сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на зазначене майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 24 жовтня 2018 року у справі № 214/1520/15-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, від 26 червня 2019 року у справі № 641/5115/16-ц, Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 колегія суддів відхиляє, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не взяв до уваги висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц є безпідставними, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно.

Аргументи касаційної скарги про те, що заява ОСОБА_1 від 18 жовтня 2017 року відповідає формі заяви, що містить інформацію про певні обставини пов`язані з придбанням нерухомого майна та купівлі автомобіля за особисті кошти ОСОБА_2 не заслуговують на увагу, оскільки при перегляді цієї справи в касаційному порядку, Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2023 року зазначив, що нотаріально посвідченого договору про поділ нерухомого майна чи виділу рухомого майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, сторони не укладали, а підписана ОСОБА_1 заява не є договором щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, у розумінні статей 202 626 627 ЦК України та статті 69 СК України, та висновок про те, що вказана заява спростовує презумпцію спільності майна подружжя не узгоджується із зазначеними нормами матеріального права. Подібний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 691/262/15-ц.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров