Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2016 року Справа № 917/2015/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівЄмельянова А.С., Корнілової Ж.О.,за участю представників:позивача -Дзюбенко О.Л.,відповідача-1 відповідача-2-не з'явились, -Балабанов Г.Л.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ "Компанія з управління активами "Полтавтрансбуд"на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015у справі№917/2015/15 за позовомТОВ "Компанія з управління активами "Полтавтрансбуд"до1.ТДВ "Полтавтрансбуд", 2.ТОВ "Компанія "АВМ ІНТЕРНЕШНЛ"провизнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав та визнання права власності на приміщеннявстановив:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 06.10.2015 (суддя Кльопов І.Г.) позов задоволено - на підставі ст.ст.215,317,319,321,387,658 ЦК України визнано недійсним укладений між відповідачами договір купівлі-продажу майнових прав від 07.12.2011, визнано за позивачем право власності на нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення площею 82,9кв.м., розташоване на 1-му поверсі будинку в осях будинку А-Е16-ІІ по вул. Панянка, 65Б в м.Полтаві, та витребувано у відповідачів на користь позивача зазначене нежитлове приміщення.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 (судді: Пелипенко Н.М., Івакіна В.О., Камишева Л.М.) рішення скасовано та прийнято нове рішення про відмову в позові.

ТОВ "Компанія з управління активами "Полтавтрансбуд" в поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме ст.ст.13,177,178,190,203,215,317,319,321,387,392,658 ЦК України та ст.3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Зокрема, скаржник вважає, що придбані ним раніше за відповідача-2 майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва, не є речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом таких прав не є чуже майно, а також ці майнові права не є правом власності, оскільки об'єкт будівництва (нерухомість) не існує на момент передачі майнових прав. На думку заявника, майнове право, яке можна визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача та відповідача-2, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду з наступних підстав.

Приймаючи рішення про задоволення позову, місцевий господарський суд виходив з того, що на підставі договору від 24.11.2011 позивач став законним власником майнових прав, купівля-продаж яких була предметом договору, однак, в подальшому ТДВ "Полтаватрансбуд", не будучи власником цих майнових прав, в порушення приписів ст.ст.317,319,321,658 ЦК України здійснило їх повторне відчуження на користь відповідача-2 (ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл") за договором купівлі-продажу від 07.12.2011, тобто незважаючи на те, що відповідач-1 (продавець) не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності для укладання договору від 07.12.2011.

Скасовуючи первісне рішення та приймаючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний господарський суд, в свою чергу, виходив з того, що:

24 листопада 2011 року між ТДВ "Полтаватрансбуд" (продавцем) та ТОВ "Компанія з управління активами "Полтавтрансбуд" (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу майнових прав (далі - договір від 24.11.2011), за умовами п.1.1 якого продавець продав, а покупець купив майнові права на нежитлове приміщення, розташоване на першому поверсі будинку в осях А-Е16-П загальною площею 82,9м2 за адресою: м.Полтава, вул. Панянка, 65Б (об'єкт).

Як передбачено п.п.3.1,3.4,3.5 договору від 24.11.2011, вартість майнових прав на об'єкт становить 245100 грн. Покупець здійснює за цим договором оплату на поточний рахунок продавця, вказаний в реквізитах цього договору, до 30 вересня 2013 року.

З наданого позивачем до суду апеляційної інстанції копії протоколу від 01.12.2011р. про залік взаємних вимог та проведення розрахунків за договором купівлі-продажу майнових прав від 24.11.2011 вбачається, що сторони договору від 24.11.2011 дійшли згоди про залік взаємних однорідних грошових вимог.

Так, відповідно до п.1 протоколу сторона-2 (ТДВ "Полтаватрансбуд") має заборгованість перед стороною-1 (ТОВ КУА "Полтаватрансбуд") на загальну суму 290000 грн. відповідно до договору позики №12 від 02.12.2009.

Згідно з п.п.2,3,4 протоколу сторона-1 (ТОВ КУА "Полтаватрансбуд") має заборгованість перед стороною-2 (ТДВ "Полтаватрансбуд") відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення площею 28,9кв.м. Полтави, вул. Панянка,65б. З моменту набуття чинності даного протоколу сторона-2 (ТДВ "Полтаватрансбуд") має заборгованість перед стороною-1 (ТОВ КУА "Полтаватрансбуд") в сумі 44900 грн. згідно з договором позики №12 від 02.12.2009. Зобов'язання з моменту набуття чинності даного протоколу в частині оплати Сторони-1 перед Стороною-2, згідно договору №б/н від 24.11.2011 купівлі-продажу майнових прав на нежитлове приміщення площею 82,9кв.м. в м. Полтава, вул. Панянка, 65Б, виконані в повному обсязі.

Окрім цього, 7 грудня 2011 року між ТДВ "Полтавтрансбуд" (продавцем) та ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл" (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу майнових прав (далі - договір від 07.12.2011), за умовами п.1.1 якого продавець продав, а покупець купив майнові права на нежитлове приміщення, розташоване на першому поверсі будинку в осях А-Е16-П загальною площею 82,9м2 за адресою: м. Полтава, вул. Панянка, 65Б (об'єкт).

Як встановлено п.1.3 договору від 07.12.2011, покупець за цим договором одержує майнові права продавця на об'єкт, який належатиме останньому на праві власності згідно з актом приймання-передачі завершеного будівництвом об'єкту та відповідних рішень виконкому.

Відповідно до п.1.4 договору від 07.12.2011 його предметом є майнові права на об'єкт, які після набуття покупцем його у власність реалізуються шляхом набуття права власності (володіння, користування та розпорядження) на об'єкт після введення об'єкта в експлуатацію та оформлення покупцем відповідних правовстановлюючих документів. За умови виконання своїх зобов'язань за цим договором покупець одержує від продавця документи, необхідні для оформлення правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності покупця на об'єкт.

Згідно п.1.5 зазначеного договору майнові права на об'єкт за цим договором одержуються покупцем від продавця шляхом підписання акта приймання-передачі майнових прав. Акт приймання-передачі майнових прав підписується сторонами протягом 60 календарних днів з дати одержання продавцем від Полтавського БТІ технічного паспорту на будинок, в якому знаходиться об'єкт, але не раніше здійснення покупцем оплати 100% вартості майнових прав. Право власності на майнові права на об'єкт переходить від продавця до покупця після підписання акта приймання-передачі майнових прав.

На виконання договору від 07.12.2011 його сторонами було складено та підписано акт приймання-передачі майнових прав в житловому будинку по вул. Панянка,65 Б в м.Полтаві (а.с.16).

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ч.1 ст.658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу, встановлених законом, належить власникові товару.

Згідно з п.п.1.4,1.5 договору від 24.11.2011 його предметом є майнові права на об'єкт, які після набуття покупцем його у власність реалізуються шляхом набуття права власності (володіння, користування та розпорядження) на об'єкт після введення об'єкта в експлуатацію та оформлення покупцем відповідних правовстановлюючих документів. За умови виконання своїх зобов'язань за цим договором покупець одержує від продавця документи, необхідні для оформлення правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності покупця на об'єкт. Майнові права на об'єкт за цим договором одержуються покупцем від продавця з моменту підписання цього договору.

Отже, договір від 24.11.2011 містить суперечливі умови та передбачає перехід майнових прав до покупця з моменту підписання цього договору, в той же час вказані права не можуть бути реалізовані покупцем до отримання права власності на об'єкт цих майнових прав після введення цього об'єкта в експлуатацію та оформлення на нього правовстановлюючих документів.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що об'єкти цивільного обороту, в тому числі майнові права, мають бути оборотоздатними, у зв'язку з чим, самостійним незалежним від речі об'єктом цивільного права майнове право виступати не може. Законодавець ставить перехід таких прав (тобто їхній оборот) у залежність від передачі речей (ч.1 ст.334 ЦК України).

Окрім того, за договором від 24.11.2011 майнові права, які передаються покупцю, полягають у володінні, користуванні та розпорядженні об'єктом цих прав, і з урахуванням положень ч.1 ст.316 ЦК України, вони в сукупності утворюють зміст права власності.

Проте, право власності, будучи правом майновим, речовим, не є оборотоздатним об'єктом, його не можна продати, подарувати тощо. Продається і купується річ, тому об'єктом права власності є річ, а не майнове право (право власності) на неї. Таким чином, позивач як покупець за договором від 24.11.2011, не може отримати майнові права за цим договором, не набувши право власності на сам об'єкт майнових прав після введення цього об'єкта в експлуатацію та оформлення на нього правовстановлюючих документів.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази отримання позивачем права власності на об'єкт майнових прав за договором від 24.11.2011, а згідно наявних в матеріалах справи відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що нежитлове приміщення (офіс №3), розташоване за адресою: м.Полтава, вул.Панянка, буд.65б, належить на праві приватної власності відповідачу-1. Таким чином, об'єкт майнових прав за договором від 24.11.2011 залишився у власності продавця за цим договором та не є власністю позивача.

Апеляційна інстанція визнала безпідставними твердження позивача про те, що на момент укладення спірного договору від 07.12.2011 майнові права, продаж яких складає предмет цього договору, вже було продано на користь ТОВ КУА "Полтавтрансбуд" згідно з договором від 24.11.2011.

Разом з тим, спірні майнові права були передані ТДВ "Полтавтрансбуд" на користь ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл" за актом приймання-передачі майнових прав від 20.09.2013, складеним на виконання п.1.5 договору від 07.12.2011, за умовами якого право власності на майнові права на об'єкт переходять від продавця (ТДВ "Полтавтрансбуд") до покупця (ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл") після підписання акта приймання-передачі майнових прав.

Продаж ТДВ "Полтавтрансбуд" майнових прав на користь ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл" після укладення з ТОВ КУА "Полтавтрансбуд" договору від 24.11.2011 стосовно цих же майнових прав може свідчити лише про неналежне виконання ТДВ "Полтавтрансбуд" своїх обов'язків продавця за договором.

Проте, колегія не погоджується з передчасними висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Згідно з приписами ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 ст.105 ГПК України у постанові мають бути зазначені обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

Згідно з ч.1 ст.14 та ст.629 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.13 та ч.3 ст.509 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Колегія суддів вважає, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини подвійного відчуження відповідачем-1 (продавцем) одних і тих же майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва в двохтижневий проміжок часу двом різним суб'єктам господарювання (позивачу та відповідачу-2) переконливо свідчать про вчинення продавцем неприпустимих дій з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом, що є порушенням приписів ч.ч.2,3 ст.13 та ч.3 ст.509 ЦК України.

Крім того, відповідно до ст.ст.177,190 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

З урахуванням положень ст.ст.177,190 ЦК України касаційна інстанція визнає помилковим висновок апеляційного суду про те, що позивач, як покупець за договором від 24.11.2011, не може отримати майнові права за цим договором, не набувши право власності на сам об'єкт майнових прав (нежиле приміщення) після введення цього об'єкта в експлуатацію та оформлення на нього правовстановлюючих документів, оскільки такий висновок суду ґрунтується на безпідставному ототожненні моменту набуття покупцем майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва (об'єкт інвестування) та моменту виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, завершене будівництвом та прийняте до експлуатації. Тим більше, що чинне цивільне законодавство не вимагає від покупця здійснювати державну реєстрацію права власності на майнові права на об'єкт інвестування, як це передбачено ч.2 ст.331 ЦК України стосовно нерухомого майна.

У зв'язку з викладеним, колегія суддів не може прийняти до уваги як такі, що не мають істотного значення для даної справи, посилання апеляційного суду на те, що з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається належність відповідачу-1 на праві приватної власності нежитлового приміщення (офіс №3), розташованого за адресою: м.Полтава, вул.Панянка, буд.65б.

Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України в постанові від 30.01.2013 по справі №6-168-цс12, зазначаючи про те, що майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами, а тому майнове право, яке можна визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Відповідно до ч.1 ст.11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п.1,2 ч.1 ст.11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Колегія суддів відхиляє як такі, що не мають істотного значення для справи, посилання суду апеляційної інстанції на те, що законодавець ставить перехід майнових прав (тобто їхній оборот) у залежність від передачі речей (ч.1 ст.334 ЦК України), оскільки цією нормою передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи те, що майнове право є особливим об'єктом цивільних прав, на відміну від пункту 1.5 оспорюваного договору від 07.12.2011, за яким право власності на майнові права на об'єкт переходить від продавця до покупця після підписання акта приймання-передачі майнових прав, в пункті 1.5 договору від 24.11.2011 передбачено одержання покупцем майнових прав на об'єкт з моменту підписання цього договору, що узгоджується з ч.1 ст.334 ЦК України.

Водночас, апеляційним судом встановлено той факт, що повна оплата вартості майнових прав, придбаних позивачем за договором купівлі-продажу майнових прав від 24.11.2011, відбулася шляхом зарахування взаємних зустрічних однорідних вимог за цим договором та договором позики №12 від 02.12.2009, що підтверджується підписаним позивачем та відповідачем-1 протоколом від 01.12.2011р. про залік взаємних вимог та проведення розрахунків (а.с.136), що не суперечить ст.601 ЦК України, в той час як право власності на ті ж самі майнові права перейшло до відповідача-2 лише з моменту підписання акта приймання-передачі майнових прав від 20.09.2013.

Таким чином, не виключається наявність достатніх підстав вважати, що майнові права на об'єкт інвестування (майбутнє нежитлове приміщення, розташоване на першому поверсі будинку в осях А-Е16-П загальною площею 82,9м2 за адресою: м. Полтава, вул.Панянка, 65Б) 01.12.2011р. остаточно перейшли у власність позивача, як добросовісного набувача, в зв'язку з чим, станом на момент укладення оспорюваного договору від 07.12.2011 відповідач-1, не будучи законним власником вищевказаних майнових прав, не мав будь-яких підстав для їх подальшого відчуження на користь відповідача-2.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.35 ГПК України обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Як роз'яснено в пп.2.51 п.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", ч.1 ст.35 ГПК України передбачено можливість звільнення від доказування перед судом обставин, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У застосуванні відповідної норми господарським судам необхідно враховувати таке. Визнання обставин може здійснюватися учасниками судового процесу: в письмовій формі шляхом зазначення про таке визнання у позовній заяві, відзиві на позовну заяву, поданих суду заяві, клопотанні, листі тощо; в усній формі під час надання суду усних заяв, клопотань і пояснень; у такому разі про визнання обставин зазначається у протоколі судового засідання. За необхідності суд може зажадати від учасника судового процесу подання відповідної заяви, клопотання, пояснення в письмовій формі. Визнання обставин учасниками судового процесу не є для господарського суду обов'язковим та остаточним. Суд може не прийняти такого визнання, якщо: визнана обставина викликає сумнів у її достовірності, тобто у тому чи відповідає вона дійсності, оскільки не узгоджується з іншими обставинами, вже з'ясованими в тій же справі, або такими, що мають для останньої преюдиціальне значення; сумнівною є добровільність визнання певних обставин, оскільки воно вчинене даним учасником судового процесу під впливом помилки, обману або ж погрози чи насильства, інших протиправних дій.

Колегія суддів враховує, що судом першої інстанції встановлено та апеляційним судом не спростовано визнання відповідачем-1 у своєму листі від 12.05.2015 №522/2, адресованому позивачу, тих фактичних обставин, що повторний продаж належних позивачу майнових прав стався з вини працівників ТДВ "Полтавтрансбуд" шляхом помилкового укладення оспорюваного договору купівлі-продажу з відповідачем-2 (а.с.19).

Відтак, в порушення приписів ст.ст.35,43,101,105 ГПК України апеляційним судом вказані фактичні обставини не перевірено на предмет наявності їх преюдиціальності при вирішенні даного спору, зокрема, чи викликають ці обставини сумнів у їх достовірності та узгоджуються з іншими обставинами, вже з'ясованими в тій же справі. Адже, не виникає сумнівів щодо добровільності визнання відповідачем-1 зазначених обставин, оскільки з матеріалів справи не вбачається підстав вважати, що таке визнання вчинене відповідачем під впливом помилки, обману, погрози, насильства чи інших протиправних дій.

Як роз'яснено в абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 №11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України", суд касаційної інстанції не зв'язаний доводами касаційної скарги щодо порушення чи неправильного застосування нижчими судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права та може встановлювати порушення чи неправильне застосування відповідних норм, на які не було посилання в такій скарзі.

Згідно зі статтею 204 ЦК України, на яку заявник не посилається в поданій касаційній скарзі, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, відповідно до п.1 ст.83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Згідно з ч.2 ст.99 та ч.2 ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як роз'яснено в п.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №11, якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись п.1 ч.1 ст.83 ГПК, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац 2 ч.5 ст.216 ЦК України). Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису п.2 ч.1 тієї ж статті ГПК).

Разом з тим, за змістом п.1 ст.83 ГПК України, визнання договору недійсним повністю або у певній частині за власною ініціативою господарського суду є його правом, а не обов'язком. При цьому, з матеріалів справи не вбачається реалізації апеляційним судом такого права щодо договору купівлі-продажу майнових прав від 24.11.2011.

Відповідно до ст.ст.6,627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Всупереч вимогам ст.ст.43,101,105 ГПК України апеляційним судом не спростовано встановлених судом першої інстанції фактичних обставин про те, що договір від 24.11.2011 в установленому порядку не розірваний та не визнаний недійсним, а тому є підставою для виникнення прав та обов'язків позивача і відповідача-1 як сторін цього договору.

При цьому, апеляційною інстанцією помилково залишено поза увагою положення ст.204 ЦК України.

Адже, з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та відповідачем не доведено як визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав від 24.11.2011, так і визнання недійсним правочину щодо зарахування зустрічних однорідних вимог за цим договором та договором позики №12 від 02.12.2009, як таких, що не відповідають чинному законодавству.

В основу оскаржуваної постанови покладено висновок суду апеляційної інстанції про те, що договір від 24.11.2011 містить суперечливі умови та передбачає перехід майнових прав до покупця з моменту підписання цього договору (п.1.5), в той як вказані права не можуть бути реалізовані покупцем до отримання права власності на об'єкт цих майнових прав після введення цього об'єкта в експлуатацію та оформлення на нього правовстановлюючих документів.

Однак, по-перше, такий висновок суду свідчить про помилкове ототожнення переходу майнових прав на об'єкт інвестування з подальшою процедурою реалізації покупцем майнових прав шляхом їх трансформації у право власності на конкретний об'єкт нерухомості, завершений будівництвом та прийнятий в експлуатацію.

По-друге, такий передчасний висновок апеляційного суду має непослідовний характер та не відповідає приписам ст.ст.14,204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину аж до набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним.

Адже, дослідивши факт визначення сторонами в договорі від 24.11.2011 певних суперечливих умов (п.п.1.4,1.5), апеляційний суд не скористався правом на вихід за межі позовних вимог, передбаченим п.1 ст.83 ГПК України, та не визнав вказаний договір недійсним у відповідній частині, відтак, дійшов передчасного висновку про необґрунтованість задоволення позовних вимог, які наразі ґрунтуються на дійсному договорі.

При цьому, зважаючи на відсутність заявлення відповідачами зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав від 24.11.2011 в цілому чи в частині п.1.5 договору та відсутність встановлення його недійсності за результатами розгляду інших господарських спорів, в силу презумпції правомірності правочину, закріпленої ст.204 ЦК України, вказаний договір на даний час є чинним та обов'язковим до виконання його сторонами.

Судом апеляційної інстанції залишено поза увагою поширення на спірні правовідносини статей 317,319,321,658 ЦК України, згідно яких власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу, встановлених законом, належить власникові товару.

Колегія суддів зауважує, що повторний продаж відповідачем-1 майнових прав на користь ТОВ "Компанія "АВМ Інтернешнл", який відбувся вже після укладення з ТОВ КУА "Полтавтрансбуд" договору від 24.11.2011 стосовно цих же майнових прав, може свідчити не лише про неналежне виконання ТДВ "Полтавтрансбуд" своїх обов'язків продавця за цим договором, як про це зазначив апеляційний суд, але водночас і про порушення відповідачами приписів ст.ст.317,319,321,658 ЦК України при укладенні оспорюваного договору від 07.12.2011, за яким майнове право на майбутній об'єкт нерухомості було відчужено не власником (відповідачем-1) та поза волею легітимного власника (позивача).

Таким чином, апеляційна інстанція, не перевіривши в повному обсязі законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, дійшла передчасного висновку про наявність підстав для його скасування та відмови у задоволенні позовних вимог.

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав від 07.12.2011 з наданням належної правової оцінки умовам договору від 24.11.2011, укладеного раніше стосовно тих же майнових прав та на якому ґрунтуються позовні вимоги, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для скасування оскаржуваної постанови і передачі справи на новий розгляд до апеляційного господарського суду в зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст.43,83,101,105 ГПК України), які унеможливили достеменне встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки судом апеляційної інстанції, колегія вбачає правові підстави для часткового задоволення скарги шляхом скасування постанови та передачі справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ТОВ "Компанія з управління активами "Полтавтрансбуд" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 у справі №917/2015/15 скасувати з передачею справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: А.Ємельянов

Ж.Корнілова