Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.09.2020 року у справі №637/202/19

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 637/202/19

провадження № 61-13669св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Шевченківський районний відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Ізюмська місцева прокуратура Харківської області, Прокуратура Харківської області, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року у складі судді Гетьман Л. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Пилипчук Н. П. ; на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року у складі судді Гетьман Л. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Шевченківського районного суду Харківської області, Шевченківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України, у якому просив визнати факт порушення Шевченківським районним судом Харківської області статті 6 Конвенції про захист основоположних прав та свобод людини (далі - Конвенція), статті 1 Першого протоколу до Конвенції; визнати факт порушення Шевченківським районним відділом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області права, передбаченого статтею 5 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї; визнати факт порушення прокуратурою Шевченківського району Харківської області, Ізюмською місцевою прокуратурою Харківської області, Прокуратурою Харківської області права, передбаченого статті 13 Конвенції; зобов'язати Державну казначейську службу України здійснити заходи для безспірного списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України на відшкодування 1 000 000,00 грн моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю вказаних правоохоронних органів, виходячи з прецедентної практики Європейського суду з прав людини, у трьохмісячний термін з дня набрання чинності рішенням суду.

Свої вимоги позивач обґрунтував незаконними діями працівників Шевченківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області відносно нього, які тривали протягом тривалого часу. Зокрема зазначив, що 02 лютого 2009 року посадовими особами Шевченківського РВ відносно нього безпідставно було складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 178 КУпАП, та цього ж дня ними складено незаконну постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності у вигляді попередження.

Також свій позов обґрунтовує неналежним виконанням своїх обов'язків при винесенні процесуальних документів посадовими особами Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Прокуратури Харківської області і Шевченківського районного суду Харківської області.

Моральна шкода, завдана цими порушеннями, відповідачами не відшкодована, що позбавило позивача на законне очікування отримання відповідної сатисфакції і є порушенням статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї.

Зазначив, що неправомірні дії відповідачів завдали йому моральної шкоди, що виразилася у душевних стражданнях та переживаннях.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції

Ухвалою Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківського районного суду Харківської області.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження в частині вказаних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що суд не може бути відповідачем у цій справі.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Рішенням Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем належними та допустимими доказами заявлених позовних вимог.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

09 вересня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку касаційну скаргу на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

09 вересня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовані порушенням судами норм процесуального та матеріального права, зокрема тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Також просив передати справу до Великої Палати Верховного Суду, а також постановити окрему ухвалу про притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року та витребувано матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року.

12 жовтня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У відповідності до протоколу медичного огляду № 30 від 01 лютого 2009 року встановлено факт сп'яніння ОСОБА_1 внаслідок вживання алкоголю.

02 лютого 2009 року дільничим інспектором Шевченківського РВ УМВС України в Харківській області Юсіфовим А. Н. було складено протокол ХА № 924489 щодо ОСОБА_1 про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 178 КУпАП. Згідно протоколу ОСОБА_1 01 лютого 2009 року о 14 год. 30 хвил. знаходився в громадському місці у стані алкогольного сп'яніння.

Цього ж дня дільничим інспектором Шевченківського РВ УМВС України в Харківській області Юсіфовим А. Н. було складено постанову за справою про адміністративне правопорушення ХА № 924489, якою ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 178 КУпАП у вигляді попередження.

Постановою Шевченківського районного суду Харківської області від 30 серпня 2012 року за позовом ОСОБА_1 постанову від 02 лютого 2009 року дільничого інспектора Шевченківського РВ УМВС України в Харківській області Юсіфова А. Н. про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності скасовано, справу про адміністративне правопорушення закрито на підставі пункту 7 частини 1 статті 247 КУпАП у зв'язку зі спливом передбачених статтею 38 КУпАП строків для накладення адміністративного стягнення.

При цьому Шевченківський районний суд Харківської області встановив, що обставини, викладені у постанові, відповідають дійсності, протиправна поведінка ОСОБА_1 є доведеною, останній був притягнутий до адміністративної відповідальності уповноваженою посадовою особою. Разом із тим, суд зазначив, що у зв'язку із наявністю порушень процесуальних питань, пов'язаних із складенням постанови про накладення адміністративного стягнення, вона підлягає скасуванню.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2012 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шевченківського районного суду Харківської області від 30 серпня 2012 року.

10 лютого 2009 року дільничим інспектором Шевченківського РВ УМВС України в Харківській області Юсіфовим А. Н. ухвалена постанова про відмову у порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за відсутністю у його діях складу злочину за фактом спричинення ОСОБА_2 тілесних ушкоджень.

Позивач також неодноразово звертався до органів прокуратури щодо неправомірних дій працівників міліції щодо нього та надання ними неправдивих свідчень.

Листом Прокуратури Шевченківського району Харківської області від 19 листопада 2014 року повідомлено ОСОБА_1, що раніше подані ним заяви, не містять відомостей, які б вказували на наявність в діях будь-яких осіб об'єктивних ознак правопорушення, у зв'язку з чим вони не підлягають внесенню до ЄРДР.

Листом Прокуратури Шевченківського району Харківської області від 22 квітня 2014 року повідомлено ОСОБА_1, що у кримінальному провадженні рішення про визнання його потерпілим не приймалося.

10 лютого 2012 року прокурором Шевченківського району Харківської області ухвалено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи у відношенні судді Шевченківського районного суду Харківської області ОСОБА_3 за зверненням ОСОБА_1.

Листом Прокуратура Шевченківського району Харківської області повідомила ОСОБА_1, що 23 серпня 2012 року Апеляційним судом Харківської області його апеляційну скаргу на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 10 лютого 2012 року залишено без задоволення, а вказану постанову без змін. Також в листі вказано, що звернення ОСОБА_1 щодо неправомірних дій з боку працівників Шевченківського РВ ГУМВС України не містить відомостей, які б вказували на наявність в діях будь-яких осіб об'єктивних ознак правопорушення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 2 статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанова Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року відповідають.

Рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанова Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року вищевказаним вимогам закону відповідають не у повному обсязі.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року

Згідно з частинами 1 та 3 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, то Консультативна рада європейських суддів зазначила, що беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц).

Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року при розгляді справи № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року при розгляді справи № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19).

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано закрив провадження у справі в частині позовних вимог до Шевченківського районного суду Харківської області на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Щодо вимог про встановлення фактів порушення норм Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року та Першого протоколу до неї

Статтею 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Конституції України, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені Конституції України, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно ж до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно зі статтею 9 Конституції України та Закону України "Про міжнародні договори і угоди", чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Україна 17 липня 1997 року прийняла Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. , Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції" за № 475/97-ВР. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. , Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції" за № 475/97-ВР. визначено, що Україна повністю визначає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини". Згідно із Закон України "Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справ судами України, Конвенція та практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) використовувуються як джерела права. Зазначене положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України "Про міжнародні договори та угоди".

Відтак Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.

Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами так само, як внутрішнє законодавство і як норми прямої дії.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо встановленого кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною 1 статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають з приватноправових відносин.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначає частина друга вказаної статті. В абзаці дванадцятому цієї частини передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

Заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про порушення відповідачами норм Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї встановлення справедливої сатисфакції не є належним способом захисту, а фактично є підставами позову про стягнення моральної шкоди, що є предметом судового розгляду.

Статтею 19 Конвенції встановлено, що для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини. Він функціонує на постійній основі.

За таких обставин спір щодо визнання порушення відповідачами норм Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вирішення цих вимог належить до компетенції ЄСПЛ.

Зазначений висновок узгоджується із правою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду України у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18 (провадження № 14-83цс20).

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина 1 статті 23 ЦК України).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон № 266/94-ВР). Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою у випадках вчинення незаконних дій, перелік яких охоплюється частиною 1 статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Крім того, статтею 1 Закону № 266/94-ВР встановлено, що відповідно до положень статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

При цьому слід ураховувати, що частиною першою статті 1 Закону № 266/94-ВР не передбачено відшкодування відповідно до положень статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" шкоди, завданої громадянинові внаслідок накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження.

Разом із тим, аналіз змісту пункту 4 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР дає підстави для висновку, що право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" діями, виникає виключно у випадку закриття справи про адміністративне правопорушення.

За відсутності підстав для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини 6 статті 1176 ЦК України - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (частини 6 статті 1176 ЦК України).

Оскільки у справі, яка переглядається, з'ясовано, що спеціальні підстави для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР відсутні, тому питання щодо можливості відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, повинно вирішуватися судом на підставі статті 1174 ЦК України.

Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Крім того, частиною 1 статті 1173 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) вказано, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Тобто, для наявності підстав зобов'язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач в цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди в розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.

Частиною 2 статті 23 ЦК України встановлено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем у цій справі не доведено факту неправомірної поведінки відповідачів, а також факту наявності моральної шкоди, спричиненої їх рішеннями, діями або бездіяльністю.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. При таких обставинах, у відповідності до положень статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, оскільки позивачем не доведено ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Доводи касаційної скарги таких висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, так як підстави для цього відсутні, оскільки Верховний Суд, у тому числі його Велика Палата, уже неодноразово викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі.

Також Верховний Суд не знаходить підстав для постановлення окремої ухвали з направленням її до Державного бюро розслідувань для притягнення винних осіб до відповідальності. При цьому колегія суддів ураховує, що вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених частини 1 статті 414 ЦПК України.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ураховуючи, що спір щодо визнання порушення відповідачами норм Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вирішення цих вимог належить до компетенції ЄСПЛ, колегія суддів прийшла до висновку про закриття провадження у справі в цій частині.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи, що суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій, колегія суддів залишає касаційну скаргу на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року без задоволення, а вказані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Також підлягає залишенню без задоволення касаційна скарга на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанова Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем на підтвердження факту наявності моральної шкоди не надано достатніх належних та допустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без задоволення.

Ухвалу Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року задовольнити частково.

Рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання факту порушення норм Конвенції про захист основоположних прав та свобод людини та статті 1 Першого протоколу до неї скасувати.

Провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, Прокуратури Харківської області, Державної казначейської служби України про визнання факту порушення норм Конвенції про захист основоположних прав та свобод людини та статті 1 Першого протоколу до неї закрити.

В іншій частині рішення Куп'янського міськрайонного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун