Постанова

Іменем України

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 332/3299/13-ц

провадження № 61-8187св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В. та касаційну скаргу судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Руслана Васильовича на окрему ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного договору від 24 березня 2008 року ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 2 200 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Вказувало, що ОСОБА_1 підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою складає між ним та банком договір приєднання.

У зв'язку з порушенням зобов'язань ОСОБА_1 за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 30 квітня 2013 року дорівнювала 25 203 грн та складалась з: 6 993 грн 70 коп. - заборгованість за кредитом; 12 644 грн 60 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 4 126 грн 46 коп. - заборгованість по комісії за користування кредитом, а також штрафи: 250 грн - фіксована частина, 1 188 грн 24 коп. - процентна складова.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 24 березня 2008 року у розмірі 25 203 грн.

Заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року у складі судді Сінєльніка Р. В. позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 березня 2008 року у розмірі 25 203 грн та судові витрати.

У жовтні 2019 року ОСОБА_2, від імені якої діяв представник ОСОБА_3, звернулась до суду із заявою про залучення правонаступника відповідача.

В заяві зазначала, що ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а заявниця є сестрою померлого і єдиною спадкоємицею відповідача, яка прийняла спадщину після померлого.

В заяві ОСОБА_2 зазначала, що ознайомилась з текстом заочного рішення 03 жовтня 2019 року та вважає його таким, що підлягає скасуванню. Так, договором приєднання був виключно той текст, який містився в анкеті-заяві, а отже, посилаючись на правові позиції Верховного Суду України по справах № 6-240цс14 та № 6-698цс15, правову позицію Великої Палати Верховного суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, вважає позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" недоведеними.

Крім того, заявниця вказувала, що з матеріалів справи неможливо встановити строк та порядок повернення кредиту, оскільки відповідні положення відсутні в підписаних позичальником документах, натомість позичальник жодного платежу з 2008 року не вчиняв.

З огляду на наведене ОСОБА_2 просила суд залучити до участі у справі її як правонаступника відповідача; поновити для відповідача строк для подання заяви про перегляд заочного рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року; заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року скасувати, призначити справу до розгляду; застосувати строки позовної давності при вирішенні спору та відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року замінено первісного відповідача ОСОБА_1 на його правонаступника - ОСОБА_2.

Залучено в якості відповідача по цій цивільній справі - ОСОБА_2. Виключено з числа відповідачів ОСОБА_1.

Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року задоволено заяву про перегляд заочного рішення.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року - скасовано та призначено справу до слухання.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2020 року у складі судді Сінєльніка Р. В. у задоволенні позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просив відповідач.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2020 року скасовано.

Позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 24 березня 2008 року в загальному розмірі 17 085 грн 60 коп., яка складається з: 6 993 грн 70 коп. - заборгованості за тілом кредиту, 10 091 грн 90 коп. - заборгованості за процентами за користування кредитом.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до довідки банку видана ОСОБА_1 платіжна картка має строк до квітня 2012 року, а тому, звертаючись до суду із позовом у липні 2013 року, банком не було пропущено строку позовної давності.

Вирішуючи питання щодо стягнення заборгованості, апеляційний суд виходив із того, що банком не надано доказів, що ОСОБА_1 був ознайомлений із Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, а тому нараховані банком пеня та штрафи не підлягають стягненню.

Також суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду, який викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі 444/9519/12 (провадження 14-10цс18), дійшов висновку про те, що позовні вимоги банку щодо стягнення процентів після закінчення строку дії картки задоволенню не підлягають.

Щодо судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінельніка Р. В. Запорізьким апеляційним судом була постановлена окрема ухвала від 28 квітня 2020 року.

Постановляючи окрему ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що суддею Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінельніком Р. В. під час розгляду справи були допущені грубі порушення цивільно процесуального законодавства.

Так, суддя в порушення частини 1 статті 225 ЦПК України (2004 року) не постановив ухвалу про заочний розгляд справи.

Апеляційним судом заначено, що порядок перегляду заочного рішення, який визначено у ЦПК України (2004 року), є спеціальним та передбачає окрему стадію судового процесу виключно особисто для відповідача, а не для особи, яка не була учасником справи.

Також судом вказано, що місцевим судом замість залучення правонаступника вчинено процесуальні дії щодо заміни відповідача у зв'язку із його смертю, що не передбачено нормами ЦПК України в даному випадку. Крім того, вказана заміна здійснена після ухвалення судового рішення по справі та набрання ним законної сили.

Апеляційним судом такожзазначено, що місцевим судом не були досліджені передбачені законом підстав для скасування заочного рішення та призначення справи до розгляду в загальному порядку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Р. В. на окрему ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року та ОСОБА_2 на поставу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2020 року № 2813/0/226-20 та протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення місцевого суду.

Скаржник вважає, що судом застосовано статті 207, 256, 257, 258, 261, 267, 633, 634, 1055 ЦК України без врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, у постанові Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 703/3063/18 та постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, провадження № 6-16цс15.

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що позичальником було підписано виключно заяву про отримання платіжної картки, жодних інших документів, які можна вважати частиною договору, останній не підписував.

Анкета-заява не містить жодних відомостей ані про строк кредитування, ані про умови повернення кредитних коштів, ані про відповідальність за порушення зобов'язання.

Банк надав довідку про строк дії картки, згідно із якою для здійснення операцій по кредитному рахунку позичальнику було видано платіжну картку зі строком до 04/12, лише до апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції помилково врахував вказану довідку під час ухвалення оскаржуваного рішення і встановив на підставі неї строк повернення кредиту. Вказана довідка не може вважатися належним та допустимим доказом, оскільки її зміст повністю залежить від волевиявлення банку.

В матеріалах справи відсутні будь-які підписані позичальником документи, у яких би зазначалося про строк дії отриманої картки.

В порушення частини 3 статті 367 ЦПК України позивач жодним чином не обґрунтував причин неподання відомостей про строк дії картки до суду першої інстанції.

Також вказує, що позивач зазначає у позовній заяві про заборгованість за тілом кредиту у розмірі 6 993 грн 70 коп., проте анкета-заява містить інформацію про кредитний ліміт на картці у розмірі 2 200 грн. Жодних доказів того, що кредитний ліміт по картці збільшувався, матеріали справи не містять.

У касаційній скарзі суддя Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльнік Р.

В., посилаючись на порушення норм процесуального права, просить оскаржуване ним судове рішення скасувати.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про порушення ним вимог статті 225 ЦПК України (2004 року), оскільки ухвала суду про розгляд справи в заочному порядку не входить до переліку ухвал, які повинні бути постановлені з виходом судді до нарадчої кімнати, зазначена ухвала може бути постановлена протокольно.

Також вважає, що ним не було порушено вимоги статті 228 ЦПК України (2004 року) та статті 127, 284 ЦПК України, тому що на момент подачі ОСОБА_2 заяви про перегляд заочного рішення десятиденний строк подачі такої заяви не сплинув, оскільки ані ОСОБА_1, ані його правонаступник ОСОБА_2 заочного рішення не отримували, а статтею 228 ЦПК України (2004 року) передбачено, що строк подачі заяви про перегляд заочного рішення розпочинається з моменту отримання копії цього рішення.

Крім того, посилається на те, що судом було належним чином залучено до участі у справі правонаступника відповідача, що відповідає вимогам статті 55 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги зводять до незгоди заявника із висновками апеляційного суду щодо грубого порушення ним норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від АТ КБ "ПриватБанк", у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приват Банк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредитні кошти в сумі 2 200 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок, на умовах сплати відсотків за користування кредитом у розмірі 3 % в місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Вказаний договір оформлено у вигляді заяви, яка підписана ОСОБА_1 (а. с.6).

У заяві позичальника від 24 березня 2008 року передбачена сплата відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік (3 % на місяць) на суму залишку заборгованості за кредитом.

Для здійснення операцій по кредитному рахунку відповідачу було видано платіжну картку № НОМЕР_1.

Згідно із довідкою, наданою АТ КБ "ПриватБанк" до апеляційного суду, строк дії картки встановлений до 04/12.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Справа, яка переглядається, хоч і є малозначною, однак у зв'язку із посиланням заявника у касаційній скарзі на підпункт "в" пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, тобто, що вона становить значний суспільний інтерес, така переглядається у касаційному порядку.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Р. В. - в повному обсязі.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом частиною 1 статті 633 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку ПАТ КБ "ПриватБанк").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1 , 2 статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за процентами за користування кредитними коштами, а також штрафи за несвоєчасну сплату кредиту.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі її розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 30 квітня 2013 року, посилався на "Умови та правила надання банківських послуг", "Правила користування платіжною карткою".

Разом із тим, із вказаних документів, які додані банком до позовної заяви, убачається, що ОСОБА_1 їх не підписував, доказів ознайомлення останнього та погодження саме з цими документами банком не надано.

Отже, надані позивачем "Умови та правила надання банківських послуг", "Правила користування платіжною карткою" з огляду на їх мінливий характер не можна вважати складовою кредитного договору, оскільки вони не підписані позичальником, а також з урахуванням того, шо ці умови прямо не передбачені в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

З урахуванням викладено, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що нараховані банком штрафи та заборгованість по комісії за користування кредитом не відповідають умовам, погодженим сторонами при наданні кредитних коштів, відповідно до підписаної ОСОБА_1 заяви.

Укладений між сторонами кредитний договір від 24 березня 2008 року у вигляді анкети-заяви, підписаної сторонами, вказує, що кредит надається на строк дії картки.

Однак під час розгляду справи у суді першої інстанції банком не було надано доказів, які б підтверджували строк дії кредитної карти, отриманої позичальником.

Проте, банк, звертаючись до апеляційного суду із апеляційною скаргою, вказував, що строк дії картки, виданої ОСОБА_1, встановлено до 30 квітня 2012 року. На підтвердження вказаного банк додав до апеляційної скарги довідку.

Скасовуючи рішення місцевого суду, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" у зв'язку із пропуском строку позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що банк звернувся до суду у межах строку, передбаченого статей 257 ЦК України, оскільки згідно довідки, наданої банком до апеляційної скарги, вбачається, що строк дії картки, яка була видана ОСОБА_1, встановлено до 30 квітня 2012 року.

Відповідно до вимог частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частин 3 та 4 статті 12 ЦПК України.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до вимог статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Колегія суддів звертає увагу, що єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у цьому випадку -позивача).

Частинами 1 -3 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Частинами 1 -3 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Частинами 1 -3 статті 13 ЦПК України випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених Частинами 1 -3 статті 13 ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених Частинами 1 -3 статті 13 ЦПК України. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

При зверненні до суду у липні 2013 року та під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачем не було надано доказів строку дії кредитної картки, а лише надано розрахунок заборгованості, із якого вбачається, що прострочена заборгованість виникла з 01 червня 2008 року й її погашення позичальником не здійснювалось.

Згідно з частиною 3 статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Частиною 2 статті 303 ЦПК України (2004 року) встановлено, що апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Разом із тим, АТ КБ "ПриватБанк" в апеляційній скарзі не було зазначено обставин, які б доводили неможливість подання довідки про строк дії кредитної картки до місцевого суду, а апеляційним судом не враховано вказані норми процесуального права.

Крім того, вказана довідки містить відмітку "згідно з оригіналом", проте не містить назви посади особи, яка засвідчила копію, її ініціалів, прізвища та дати її засвідчення, а тому не може вважатися допустимим доказом.

Враховуючи те, що фактично отримані та використані ОСОБА_1 кошти у добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини 2 статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, колегія суддів погоджується, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правомірно скасував рішення місцевого суду, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог банку, у зв'язку із пропуском строку позовної давності, оскільки до спірних правовідносин мають застосовуватись правила щодо строку, який не визначено сторонами у договорі, тобто положення статті 530 ЦК України.

Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив вимоги банку щодо стягнення на його користь коштів, які були отримані позичальником у розмірі 6
993 грн 70 коп.

Вказана сума отриманих ОСОБА_1 кредитних коштів підтверджується наданим банком розрахунком заборгованості та підписаною позичальником анкети-заяви, у якій позичальник визначив бажаний кредитний ліміт у розмірі 7 000 грн.

Проте, не можна погодитись із висновком апеляційного суду щодо наявності підстав для стягнення відсотків за користування кредитними коштами.

Так, у заяві позичальника від 13 вересня 2013 року процентна ставка визначена у розмірі 3 % в місяць на залишок заборгованості, тобто 36 % річних, проте не зазначено строк їх погашення.

Отже, оскільки в анкеті-заяві не зазначено строк погашення процентів за користування кредитом, а позивачем не було надано доказів строку дії кредитної картки, тобто строку, до якого мало бути виконано зобов'язання щодо повернення отриманих грошових коштів, колегія суддів приходить до висновку, що за таких умов відсутні підстави для стягнення відсотків за користування кредитними коштами, оскільки сторонами не було визначено строк кредитування.

Відповідно до частин 1 , 4 статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частин 1 , 4 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З урахуванням наведеного, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості по відсоткам.

Щодо касаційної скарги судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Р. В.

Відповідно до частини 8 статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Згідно з частиною 10 статті 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до статті 385 ЦПК України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статті 385 ЦПК України, може постановити окрему ухвалу.

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

Окрема ухвала може бути постановлена тільки на підставі матеріалів, досліджених у суді, та має містити вказівку на дійсні причини й умови, які сприяли порушенню саме матеріального або процесуального закону, та які саме права осіб порушено.

За наявності цих двох правових підстав у сукупності суд має право постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли вчиненню виявлених порушень.

Отже, окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу та реагування на виявлені під час судового розгляду порушення законності, постановлення окремої ухвали спрямовано на усунення причин та умов, що цьому сприяли.

Підставою для постановлення апеляційним судом окремої ухвали, на думку суду апеляційної інстанції, є грубе порушення норм права суддею Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніком Р. В., яке полягало у порушенні порядку перегляду заочного рішення й залучення правонаступника відповідача.

Колегія суддів апеляційного суду в оскаржуваній ухвалі зазначила, що у матеріалах справи відсутня ухвала про розгляд справи в заочному порядку.

Частиною 1 статті 224 ЦПК України (2004 року) встановлено, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Відповідно до статті 225 ЦПК України (2004 року) про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

У матеріалах справи міститься заява представника АТ КБ "ПриватБанк", у якій представник просить розглядати справу за його відсутності та не заперечує проти заочного рішення (а. с. 22).

Також із матеріалів справи вбачається, що відповідач також не з'явився у судове засідання.

Отже, вбачається, що у місцевого суду були наявні підстави для ухвалення заочного рішення.

Відповідно до довідки, складеної секретарем судового засідання, у зв'язку з неявкою у судове засідання 15 жовтня 2013 року сторін, на підставі частини 2 статті 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Разом із тим, роблячи висновок про порушення місцевим судом вимог статті 225 ЦПК України щодо відсутності у матеріалах справи постановленої ухвали про заочний розгляд справи, колегія суддів апеляційного суду не врахувала, що суд у рішенні Заводського районного суду від 15 жовтня 2013 року визначив його як заочне.

Також колегія суддів не може погодитись із висновком апеляційного суду щодо порушення місцевим судом вимог статті 55 ЦПК України.

Відповідно до статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Суд будь-якої інстанції зобов'язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов'язків відповідної особи, а правонаступник існує.

Питання процесуальної правосуб'єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з'ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами.

Процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв'язку з вибуттям із процесу суб'єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов'язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь за останнього.

В позовному провадженні процесуальне правонаступництво відбувається в тих випадках, коли права або обов'язки одного із суб'єктів спірного матеріального правовідношення в силу тих або інших причин переходять до іншої особи, яка не брала участі у цьому процесі. Отже, матеріальне правонаступництво тісно пов'язане з процесуальним, оскільки процесуальне правонаступництво передбачає перехід суб'єктивного права або обов'язку від однієї особи до іншої в матеріальному праві.

30 жовтня 2019 року до Заводського районного суду м. Запоріжжя звернулась ОСОБА_2 із заявою про залучення правонаступника та перегляд заочного рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 15 жовтня 2013 року.

ОСОБА_2 було надано копію свідоцтва про смерть ОСОБА_1, відповідно до якого останній помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та копію довідки приватного нотаріуса Сіпякова О.

С. про те, що ОСОБА_2 є спадкоємицею померлого ОСОБА_1.

Ухвалою Заводського районного суду від 04 лютого 2020 року замінено по цій справі первісного відповідача ОСОБА_1 на його правонаступника - ОСОБА_2.

Залучено в якості відповідача по цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_2.

Виключено з числа відповідачів по цивільній справі за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - ОСОБА_1.

Постановляючи вказану ухвалу, місцевий суд у мотивувальній частині посилався на статтю 55 ЦПК України, тобто на норму, яка регулює процесуальне правонаступництво. Некоректна вказівка в ухвалі щодо виключення ОСОБА_1 з числа відповідачів не змінює того, що судом було залучено правонаступника померлого, а не здійснено заміну неналежного відповідача на належного.

Висновки апеляційного суду про те, що виключення ОСОБА_1 з числа відповідачів під час залучення правонаступника не передбачено нормами ЦПК України, є правомірними, разом із тим не свідчать про грубе порушення вимог процесуального закону місцевим судом.

Висновки апеляційного суду про те, що судом першої інстанції не було досліджено передбачених законом підстав для скасування заочного рішення та призначено справу до розгляду в загальному порядку, є помилковими.

Статтею 288 ЦПК України передбачено, що заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Постановляючи ухвалу про задоволення заяви про перегляд заочного рішення, місцевий суд виходив із того, що відповідач судові повістки не отримував, що є поважною причиною неявки в суд при ухваленні заочного рішення, та того, що докази, на які посилається відповідач, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 судові повістки про розгляд справи, який було призначено на 30 вересня 2013 року та 15 жовтня 2013 року, не отримував.

Мотивуючи оскаржуване заявником судове рішення, апеляційний суд зазначив, що доводи ОСОБА_2 у заяві про залучення правонаступника відповідача та перегляд заочного рішення зводились до неправильного застосування судом норм матеріального права (не застосування строку позовної давності, недоведеність укладення договору на умовах, зазначених позивачем), проте перевірка даних доводів не може бути підставою для скасування заочного рішення.

Разом із тим, колегія суддів, врахувавши положення частини 3 статті 267 ЦК України та статей 4, 12 ЦПК України, вважає, що місцевий суд, задовольняючи вказану заяву, з урахуванням викладених у ній доводів, сприяв передбаченому законом принципу змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.

Також колегія суддів не може погодитись із висновками апеляційного суду про те, що місцевим судом не вирішено питання щодо поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, а вчинено процесуальні дії поза межами процесуальних строків.

Відповідно до частини 2 статті 228 ЦПК України (2004 року) заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Проте, пунктом 9 Розділу ХІІІ Перехідні Положення ЦПК України (2017 року) визначено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцію Кодексу.

Частиною 2 статті 284 ЦПК України (2017 року) передбачено, що заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

З матеріалів справи вбачається, що 30 вересня 2019 року ОСОБА_2 ознайомилась із матеріалами справи.

30 жовтня 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до місцевого суду заяву про залучення правонаступника відповідача та перегляд заочного рішення.

Таким чином, висновок апеляційного суду про те, що місцевим судом всупереч вимогам закону не було поновлено строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, є помилковим, оскільки такий не є пропущеним.

Згідно з частиною 9 статті 262 ЦПК України окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлення під час розгляду справи порушень норм матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов'язком суду.

Разом із тим, судом касаційної інстанції не встановлено грубих порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які слугували б підставою для постановлення окремої ухвали у цій справі.

Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Таким чином, враховуючи, що Верховний Суд у процесі перегляду цієї справи не встановив порушень, які б слугували достатньою підставою для постановлення окремої ухвали щодо судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Р.

В., касаційна скарга останнього підлягає задоволенню, а оскаржувана ним ухвала скасуванню.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 статті 141 ЦПК України).

З урахуванням того, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково, а розмір заборгованості, який підлягає стягненню зменшено до 6 993 грн 70 коп. (27,7 % від ціни позову), з АТ КБ "ПриватБанк" підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 139 грн 77 коп.

Керуючись статтями 400, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 10
091 грн 90 коп. скасувати.

У задоволенні позовних вимог акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_2 в частині стягнення процентів за користування кредитом відмовити.

В іншій частині постанову Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 139 грн 77 коп. (сто тридцять дев'ять гривень сімдесят сім копійок).

Касаційну скаргу судді Заводського районного суду м. Запоріжжя Сінєльніка Руслана Васильовича задовольнити.

Окрему ухвалу Запорізького апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович