Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.10.2019 року у справі №265/3794/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 265/3794/17

провадження № 61-33909св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Мельник І.

Г., та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Лопатіної М. Ю., Мироненко І. П., Баркова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради звернулося з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що з 10 листопада 2015 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради як одержувач щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг.

Пункт 6 Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 року № 505, передбачає, що грошова допомога не призначається у разі, коли будь-хто з членів сім'ї має у власності житлове приміщення, розташоване в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення.

Позивач зазначає, що у вересні 2016 року співробітниками управління встановлено, що ОСОБА_1 має у власності будинок по АДРЕСА_1, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі.

Оскільки відповідач приховав належний йому на праві власності будинок, який розташований на підконтрольній органам державної влади України території, йому безпідставно виплачено щомісячну адресну допомогу для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, за період з 10 листопада 2015 року по 9 березня 2016 року у розмірі 1 321,72 грн.

Так як у добровільному порядку відповідач безпідставно отримані кошти не повертає, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 1 321,72 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 серпня 2017 року відмовлено у задоволенні позову.

Суд першої інстанції, встановивши, що належна відповідачу частина житлового будинку розташована у м. Маріуполь Донецької області, яка відноситься до районів проведення антитерористичної операції, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки грошова допомога Управлінням соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради виплачена ОСОБА_1 правомірно.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2017 року апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 серпня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача виплаченої за період з 10 листопада 2015 року по 9 березня 2016 року щомісячної адресної допомоги для покриття витрат на проживання у розмірі 1
321,72 грн, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з'ясованих обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2017 року Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушеннями норм процесуального права.

Зокрема, заявник вказував, що суди залишили поза увагою пункт 6 Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2015 року № 505, який передбачає, що грошова допомога не призначається у разі, коли будь-хто з членів сім'ї має у власності житлове приміщення, розташоване в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна у володінні ОСОБА_1 є 1/2 частка житлового будинку по АДРЕСА_1.

Посилався на те, що місто Маріуполь Донецької області, де розташований будинок відповідача, не відноситься до населених пунктів, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження, тому виплата адресної допомоги ОСОБА_1 є неправомірною, на що суди попередніх інстанцій не звернули уваги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вказана справа передана до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 11 лютого 2015 року ОСОБА_1 має статус особи, яка переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, а саме з села Лебединське Волноваського району Донецької області до міста Маріуполь Донецької області.

Звертаючись до Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради із заявами про призначення допомоги, ОСОБА_1 вказував, що у будь-кого з членів його сім'ї у власності житлове приміщення, розташоване в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення, не перебуває.

Відповідно до рішення Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради від 21 грудня 2015 року ОСОБА_1 призначена щомісячна адресна допомога внутрішньо переміщеній особі для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг з 10 листопада 2015 року по 9 березня 2016 року.

Також судами встановлено, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна у власності ОСОБА_1 є 1/2 частка житлового будинку по АДРЕСА_1.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов до таких висновків.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Указом Президента України № 405/2014 від 14 квітня 2014 року введено в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" і від цієї дати на території України розпочато проведення антитерористичної операції.

Частиною 2 статті 1 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" встановлено, що територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України № 405/2014 від 14 квітня 2014 року "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України".

Згідно з частиною першою цієї статті періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом Президента України № 405/2014 від 14 квітня 2014 року та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Наказом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України № 33/6/а від 7 жовтня 2014 року Донецька і Луганська області визначені районами проведення антитерористичної операції з 7 квітня 2014 року.

Відповідно до пункту 5 статті 11 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" Кабінету Міністрів України доручено затвердити перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України № 405/2014 від 14 квітня 2014 року, у період з 14 квітня 2014 року до її закінчення.

З0 листопада 2014 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1053-р затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, відповідно до якого місто Маріуполь Донецької області включено до вказаного переліку.

2 грудня 2015 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, відповідно до якого місто Маріуполь також включено до вказаного переліку.

Відповідно до абз. 2 пункту 6 Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 505 у редакції, що діяла до 3 червня 2017 року, грошова допомога не призначається у разі, коли будь-хто з членів сім'ї має у власності житлове приміщення, розташоване в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України, райони проведення антитерористичної операції та населені пункти, що розташовані на лінії зіткнення.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що доказів виключення міста Маріуполь Донецької області з переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, а також того, що місто Маріуполь Донецької області не відноситься до району проведення антитерористичної операції, Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради не надало.

Встановивши зазначені обставини, суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог і, як наслідок, відмовили у позові.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і касаційний суд, оскільки до цих висновків суди попередніх інстанцій дійшли на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Доводи заявника стосовно того, що відповідно до роз'яснень Міністерства соціальної політики України внутрішньо переміщеним особам, які переміщуються в межах Донецької та Луганської області і на момент звернення за призначенням щомісячної адресованої допомоги для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, мають у власності житлові приміщення, розташовані на підконтрольній території України, грошова допомога не призначається, касаційний суд відхиляє, оскільки ОСОБА_1 має у власності 1/2 частку житлового будинку у м. Маріуполь Донецької області, на території якого здійснювалася антитерористична операція.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків судів не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов'язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 14 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов