Постанова

Іменем України

18 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 450/18/15-ц

провадження № 61-17556св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року у складі судді Даниліва Є. О. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 05 травня 2016 рокуу складі колегії суддів: Гірник Т. А., Бакуса В. Я., Левика Я. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом та просив: стягнути з ОСОБА_3 296 595,60 грн боргу; в рахунок погашення боргу в розмірі 296
595,60 грн звернути стягнення на предмет іпотеки на земельну ділянку площею 0,1503 га, яка розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер 4623683700:02:001:0234, шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 22 червня 2010 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір позики грошових коштів (далі - договір позики), за умовами якого він дав в борг ОСОБА_3 19 040 доларів США. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язання за договором позики між ним ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку земельну ділянку площею 0,1503 га, яка розташована по АДРЕСА_1. Через неналежне виконання умов договору позики у позичальника утворилася заборгованість у розмірі 19 040 доларів США. Він звернувся до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про стягнення суми боргу за рахунок майна, що перебуває в іпотеці. 01 лютого 2011 року приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. було вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на земельну ділянку, яка передана в іпотеку. Вказаний виконавчий напис неодноразово пред'являвся до органів державної виконавчої служби, однак виконаний не був. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 вересня 2014 року виконавчий напис був скасований, а тому він змушений звернутися за захистом своїх прав, а також просив поновити строк звернення до суду з цим позовом.

ОСОБА_3 позов не визнав та просив відмовити в його задоволенні посилаючись на те, що позивачем пропущено позовну давність.

ОСОБА_2 також позов не визнав, просив суд застосувати позовну давність до заявлених позовних вимог. Доводи позивача на те, що перебіг позовної давності переривався зверненням стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення виконавчого напису, не ґрунтуються на вимогах закону і повинні бути відхилені судом, оскільки ОСОБА_1 усвідомлюючи наявність спору з приводу вчинення виконавчого напису нотаріуса та можливості визнання його таким, що не підлягає виконанню мав достатньо часу для подачі позовної заяви в межах строку позовної давності - до 22 грудня 2013 року, однак таким правом не скористався, як і не скористався правом апеляційного оскарження рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 вересня 2014 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Пустомитівський районний суд Львівської області рішенням від 24 листопада 2015 рокупозов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 296 595,60
грн боргу за договором позики грошових коштів від 22 червня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., зареєстрованого в реєстрі за № 1106. В рахунок погашення заборгованості за договором позики грошових коштів від 22 червня 2010 року у розмірі 296 595,60 грн, звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку площею 0,1503 га, яка розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер undefined, шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмета іпотеки - 147 649,42 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Мотивував рішення суд першої інстанції тим, що позичальник допустив порушення взятих на себе зобов'язань за договором позики у зв'язку з чим утворилася заборгованість, в рахунок погашення якої позивач має право звернути стягнення на предмет іпотеки. Також суд дійшов висновку про те, що позовна давність переривалася в період врегулювання спору між сторонами у позасудовому порядку, шляхом здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Позивач не передбачав та не міг передбачити скасування рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 вересня 2014 року в справі № 450/2317/13-ц виконавчого напису, що стало підставою для пропуску позовної давності, а тому строк на звернення позивача з цим позовом підлягає поновленню.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 05 травня 2016 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року залишив без змін.

Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з того, що позивач за спливом обумовленого договором позики строку виконання боргового зобов'язання вчиняв дії з метою захисту порушеного права у спосіб звернення про визнання виконавчого напису нотаріуса, а тому не пропустив позовної давності.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішенняПустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 05 травня 2016 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що вчинення виконавчого напису нотаріуса та пред'явлення його до виконання не може бути поважною причиною пропуску строку на звернення до суду з вимогою про стягнення боргу за договором позики і, відповідно, з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, судами, всупереч вимогам пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України, звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

13 квітня 2018 року справу № 450/18/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Зайцеву А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 22 червня 2010 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_3 як позичальником, був укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., зареєстровано в реєстрі за № 1106, за умовами якого позичальник отримав грошові кошти у сумі 19 040 доларів США на особисті потреби, строком до 22 грудня 2010 року.

Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язання за договором позики між ним ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку земельну ділянку площею 0,1503 га, яка розташована по АДРЕСА_1.

Зі спливом строку виконання зобов'язання за договором позики ОСОБА_3 борг не повернув.

01 лютого 2011 року приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зазначений виконавчий напис було надано кредитором на примусове виконання та перебував на виконанні у відділі державної виконавчої служби.

Рішенням Пустомитівського районного суду міста Львова від 23 вересня 2014 року за позовом ОСОБА_2 виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу 01 лютого 2011 року Віблим Л.

З., визнаний таким, що не підлягає виконанню.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина 1 статті 1049 ЦК України).

Частиною 1 статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини 1 статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Задовольняючи позов суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, правильно виходив з того, що ОСОБА_3 допустив порушення взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, через що утворилася заборгованість, в рахунок погашення якої позивач має право звернути стягнення на предмет іпотеки. Розмір боргу за договором позики, визначений ОСОБА_1 не заперечувався відповідачами, а докази про неправильність його розрахунку в матеріалах справи відсутні.

Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з цим позовом, а місцевим судом, з висновком якого погодився і апеляційний суд, безпідставно поновлено такий строк, Верховний Суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5 статті 267 ЦК України).

Визнаючи поважними причини пропущення позовної давності, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що позивач не передбачав та не міг передбачити можливість ухвалення рішення про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису нотаріуса, що і стало підставою для пропуску позовної давності.

Твердження заявника про не поважність причини пропуску позивачем строку для звернення до суду із позовом, не заслуговують на увагу, оскільки суд касаційної інстанції є судом права а не факту, а тому з огляду на вимоги процесуального закону Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Водночас, Верховний Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про переривання позовної давності у зв'язку з вчиненням виконавчого напису нотаріусом до моменту визнання його таким, що не підлягає виконанню, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 , 3 статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Вжитий позивачем засіб позасудового захисту свого порушеного права, а саме звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить.

Отже, до часу визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню права стягувача порушено не було, а було захищено чинним у вказаний період виконавчим написом нотаріуса.

Зазначене узгоджується з правовим висновком наведеним Верховним Судом в постанові від 25 березня 2019 року в справі № 161/19329/13-ц (провадження № 61-39634св18), підстав відступу від якого не знайшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 09 грудня 2019 року в справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18).

Згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене можливо констатувати помилковість висновку місцевого суду, з яким погодився і апеляційний суд, про переривання позовної давності на час вчинення виконавчого напису нотаріуса (з дня його вчинення і до моменту визнання рішенням суду таким, що не підлягає виконанню).

Попри це, зазначені окремі недоліки оскаржуваних судових рішень не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, а тому Верховний Суд, застосувавши правило частини 2 статті 410 ЦПК України, вважає за можливе залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат - не впливають.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 05 травня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун В.

П. Курило