Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 357/10226/19

провадження № 61-4351св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Узинської об`єднаної територіальної громади в особі Узинської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Земельний горизонт», Товариство з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2021 року у складі судді Орєхова О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2022 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2019 року перший заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Узинської об`єднаної територіальної громади в особі Узинської міської радизвернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Земельний горизонт» (далі - ТОВ «Земельний горизонт»), Товариство з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат» (далі - ТзДВ «Узинський цукровий комбінат»), про скасування державної реєстрації та витребування земельних ділянок, посилаючись на те, що в ході досудового розслідування кримінального провадження № 42019111030000196 від 18 липня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статтею 358 Кримінального кодексу України, було встановлено порушення вимог земельного законодавства під час відведення у власність ОСОБА_2 земельних ділянок для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості на території міста Узин Білоцерківського району Київської області. Земельні ділянки площею 44,483 га з кадастровим номером 3220410500:05:0023:0001, площею 29,3443 га з кадастровим номером 3220410500:05:006:0022, площею 17,784 га з кадастровим номером 3220410500:05:005:0016, площею 8,4846 га з кадастровим номером 3220410500:05:006:0026, площею 4,3899 га з кадастровим номером 3220410500:05:005:0018 вибули зі спільної власності територіальної громади міста Узин у приватну власність без жодних рішень Узинської міської ради. Відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 14 лютого 1997 року № 000494, виданого на підставі рішення виконкому Узинської міської ради народних депутатів від 10 вересня 1996 року № 86 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 64, право постійного користування спірними земельними ділянками належало Акціонерному товариству відкритого типу «Узинський цукровий комбінат» (далі - АТВТ «Узинський цукровий комбінат»), яке змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат». Однак рішенням реєстратора комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» (далі - КП «Реєстрація нерухомості») ОСОБА_4 від 10 грудня 2018 року № 445085115 право власності на вищезазначені земельні ділянки було зареєстровано за ОСОБА_2 . Цього ж дня за актами прийому-передачі право власності на ці земельні ділянки перейшло від ОСОБА_2 до ТОВ «Земельний горизонт». В подальшому на підставі договорів купівлі-продажу від 11 лютого 2019 року №№ 162, 166, 170, 160, 152 право власності на земельні ділянки набув ОСОБА_3 , що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому листом КП «Реєстрація нерухомості» від 27 серпня 2019 року № 105 прокурору Білоцерківської місцевої прокуратури було повідомлено, що реєстраційні справи за спірними земельними ділянками у КП «Реєстрація нерухомості» відсутні, відомості про направлення цих реєстраційних справ за місцезнаходженням майна також відсутні, а повідомити причини їх відсутності не виявляється можливим у зв`язку зі звільненням реєстратора ОСОБА_4 . Листом Управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації від 19 серпня 2019 року № 122/05/17 також повідомлено, що реєстраційні справи за земельними ділянками з кадастровими номерами 3220410500:05:0023:0001, 3220410500:05:006:0022, 3220410500:05:005:0016, 3220410500:05:006:0026, 3220410500:05:005:0018 до управління не надходили. Наведене свідчить про те, що спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності територіальної громади міста Узин на підставі підроблених документів, за відсутності рішення Узинської міської ради про передачу цих ділянок у приватну власність. Узинська об`єднана територіальна громада створена рішенням Узинської міської ради від 25 вересня 2017 року № 21-131/2017 і є правонаступником територіальної громади міста Узин, тобто є власником спірних земельних ділянок. Враховуючи викладене, перший заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури просив:

- скасувати рішення державного реєстратора ОСОБА_4 про реєстрацію права власності: № 44507451 від 10 грудня 2018 року на земельну ділянку площею 44,483 га, кадастровий номер 3220410500:05:023:0001; № 44506033 від 10 грудня 2018 року на земельну ділянку площею 29,3443 га, кадастровий номер 3220410500:05:006:0022, № 44507160 від 10 грудня 2018 року на земельну ділянку площею 17,7824 га, кадастровий номер 3220410500:05:005:0016; № 44508965 від 10 грудня 2018 року на земельну ділянку площею 8,4846 га, кадастровий номер 3220410500:05:006:0026; № 44508115 від 10 грудня 2018 року на земельну ділянку площею 4,3899 га, кадастровий номер 3220410500:05:005:0018;

- витребувати на користь Узинської об`єднаної територіальної громади в особі Узинської міської ради із власності ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3220410500:05:0023:0001 (площа 44,483 га), 3220410500:05:006:0022 (площа 29,3443 га), 3220410500:05:005:0016 (площа 17,784 га), 3220410500:05:006:0026 (площа 8,4846 га), (3220410500:05:005:0018 площа 4,3899 га), цільове призначення яких - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, розташовані на території міста Узин Білоцерківського району Київської області.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 заперечив проти позову та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що під час здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірні земельні ділянки, державний реєстратор перевірив законність набуття права власності на земельні ділянки та діяв відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». В матеріалах справи відсутні докази оскарження дій державного реєстратора та визнання його дій незаконними, а також - докази притягнення державного реєстратора до кримінальної, дисциплінарної чи цивільно-правової відповідальності за вчинені незаконні реєстраційні дії. Тому припущення прокурора щодо незаконно здійсненої державної реєстрації є необґрунтованими. Крім того, позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора ОСОБА_4 про реєстрацію права власності заявлені до нього як єдиного відповідача, однак він є останнім набувачем спірних земельних ділянок та не має жодного відношення до державної реєстрації права власності, що здійснена реєстратором ОСОБА_4 . Він набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, укладених 11 лютого 2019 року між ним та ТОВ «Земельний горизонт». На час укладення цих договорів жодних обмежень, обтяжень щодо земельних ділянок не було, і нотаріус Київського міського нотаріального округу Потапов М. Ю. під час посвідчення договорів вчинив усі передбачені дії щодо встановлення реальності та законності угод та здійснив державну реєстрацію його речового права на земельні ділянки. Отже, він є законним та добросовісним набувачем земельних ділянок. Він не знав та не міг знати, що попередні власники діяли недобросовісно. Позивач не надав суду жодних доказів того, що попередні власники набули право власності на спірні земельні ділянки з порушенням вимог чинного законодавства. Тому підстави для витребування цих земельних ділянок з його володіння відсутні.

12 листопада 2020 року керівник Білоцерківської місцевої прокуратури подав до суду клопотання, в якому просив замінити первісного відповідача у справі ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_1 . Клопотання було мотивоване тим, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі договорів купівлі-продажу від 23 липня 2019 року №№ 1439, 1441, 1447, 1438, 1443 спірні земельні ділянки були відчужені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 . Державна реєстрація вказаного права відбулася 26 грудня 2019 року, і з цього моменту ОСОБА_1 набув право власності на спірні земельні ділянки.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року клопотання керівника Білоцерківської місцевої прокуратури було задоволено, замінено у справі первісного відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_1 .

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не навів обставин, яким чином АТВТ «Узинський цукровий комбінат», що змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат»,було позбавлене свого права користування спірними земельними ділянками. До того ж суду не надано для огляду в судовому засіданні оригінал державного акта на право постійного користування землею від 14 лютого 1997 року № 000494, виданий АТВТ «Узинський цукровий комбінат» на підставі рішення виконкому Узинської міської ради народних депутатів від 10 вересня 1996 року № 86 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 64. Листом ТзДВ «Узинський цукровий комбінат» повідомило суд, що такий акт в нього відсутній. Крім того, позивач не надав доказів на підтвердження незаконного відчуження спірних земельних ділянок. Натомість судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 набув право власності на земельні ділянки за оплатною цивільно-правовою угодою, укладеною в установленому законом порядку. Тобто ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок. З огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд виходив з того, що втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельні ділянки матиме ознаки непропорційного втручання держави в його право власності, оскільки він набув це право на підставі оплатних договорів купівлі-продажу в особи, яка також набула земельні ділянки у власність за договором купівлі-продажу, відтак не можуть вважатися законними та обґрунтованими вимоги позивача щодо витребування майна та похідні вимоги про скасування державної реєстрації права власності.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2022 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишено без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

12 травня 2022 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій застосували статтю 41 Конституції України, статті 330, 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 116 118 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) без урахування висновків щодо їх застосування, викладених:

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 372/128/17, з яких вбачається, що частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, в постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 373/1810/16-ц щодо обов`язковості під час вирішення спору про витребування майна з володіння добросовісного набувача встановлення обставин вибуття/невибуття спірної земельної ділянки з власності держави у приватну власність з волі/поза волею власника за наявності/відсутності рішення уповноваженого органу.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

04 липня 2022 року справа № 357/10226/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 000494 від лютого 1997 року (дата на копії не вбачається), виданого на підставі рішення виконкому Узинської міської ради народних депутатів від 10 вересня 1996 року № 86 та зареєстрованого в Книзі записів державних акті на право постійного користування землею за № 64, з 1996 року спірні змелені ділянки перебували в постійному користуванні АТВТ «Узинський цукровий комбінат», яке змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат».

18 липня 2019 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань було зареєстроване кримінальне провадження № 42019111030000196 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статтею 358 Кримінального кодексу України, в якому прокурором було виявлено порушення вимог земельного законодавства, а саме факт підроблення невідомими особами документів, що стали підставою для передачі земельних ділянок комунальної власності з кадастровими номерами: 3220410500:05:0023:0001, 3220410500:05:006:0022, 3220410500:05:005:0016, 3220410500:05:006:0026, 3220410500:05:005:0018 у приватну власність без згоди Узинської міської ради.

За довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими 23 серпня 2019 року, земельні ділянки з кадастровими номерами 3220410500:05:0023:0001, 3220410500:05:006:0022, 3220410500:05:005:0016, 3220410500:05:006:0026, 3220410500:05:005:0018 вперше були зареєстровані 10 грудня 2018 року державним реєстратором КП «Реєстрація нерухомості» ОСОБА_4 Підставою виникнення права власності та внесення запису вказано рішення державного реєстратора від 10 грудня 2018 року, форма власності приватна, власник ОСОБА_2

27 грудня 2018 року право власності на вищевказані земельні ділянки було зареєстровано державним реєстратором КП «Реєстрація плюс» Грачовою І. В. за ТОВ «Земельний горизонт». Підставою виникнення права власності зазначено акти приймання-передавання майна від 26 грудня 2018 року, а підставою внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав державного реєстратора Грачової І. В. від 27 грудня 2018 року.

11 лютого 2019 року право власності на спірні земельні ділянки було зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Потаповим М. Ю. за ОСОБА_3 . Підставою виникнення права власності вказано договір купівлі-продажу від 11 лютого 2019 року, а підставою внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав приватного нотаріуса Потапова М. Ю. від 11 лютого 2019 року.

В договорах купівлі-продажу від 11 лютого 2019 року, укладених між ТОВ «Земельний горизонт» та ОСОБА_3 , посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Потаповим М. Ю., вказано, що земельні ділянки належать продавцю на праві приватної власності на підставі акта приймання-передавання майна від 26 грудня 2018 року. Право власності ТОВ «Земельний горизонт» зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В пункті 2 кожного з договорів визначена ціна земельної ділянки відповідно до звіту про експертно-грошову оцінку, а саме земельна ділянка з кадастровим номером 3220410500:05:0023:0001 продана за 1 573 836 грн, з кадастровим номером 3220410500:05:006:0022 - за 1 038 219 грн, з кадастровим номером 3220410500:05:005:0016 - за 629 152 грн, з кадастровим номером 3220410500:05:006:0026 - за 11 021 грн, з кадастровим номером 3220410500:05:005:0018 - за 155 317 грн.

В подальшому право власності на всі спірні земельні ділянки було зареєстровано за ОСОБА_1 , реєстраційні дії вчинені 26 грудня 2019 року приватним нотаріусом Васильківського міського нотаріального округу Київської області Бобковою І. О., підставою вказано договори купівлі-продажу від 23 липня 2019 року, що підтверджується довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими 29 липня 2020 року.

Відомості про перехід права власності на спірні земельні ділянки містяться також в довідках з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованих 11 листопада 2020 року, з яких вбачається реєстрація 16 січня 2020 року обтяження на підставі ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 15 січня 2020 року та припинення цього обтяження 10 липня 2020 року.

Листом КП «Реєстрація нерухомості» від 27 серпня 2019 року № 105 прокурору Білоцерківської місцевої прокуратури було повідомлено про те, що в архіві КП «Реєстрація нерухомості» відсутні реєстраційні справи за спірними земельними ділянками. Відомості про передачу вказаних реєстраційних справ до реєстраційної служби за місцезнаходженням майна також відсутні.

Згідно з листом Управління адміністративних послуг та державної реєстрації Білоцерківської районної державної адміністрації від 19 серпня 2019 року № 122/05/17 реєстраційні справи за земельними ділянками з кадастровими номерами 3220410500:05:0023:0001, 3220410500:05:006:0022, 3220410500:05:005:0016, 3220410500:05:006:0026, 3220410500:05:005:0018 до Управління не надходили.

З поземельних книг, сформованих за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру відносно земельних ділянок з кадастровими номерами 3220410500:05:0023:0001, 3220410500:05:006:0022, 3220410500:05:005:0016, 3220410500:05:006:0026, 3220410500:05:005:0018, вбачаються записи від 2 серпня 2015 року про їх перебування в комунальній власності та передачу в постійне користування ТОВ «Узинський цукровий комбінат», від 11 грудня 2018 року - про право власності ОСОБА_2 , від 28 грудня 2018 року - про право власності ТОВ «Земельний горизонт», від 12 лютого 2019 року - про право власності ОСОБА_3 .

Рішенням Узинської міської ради Білоцерківського району Київської області від 25 вересня 2017 року вирішено об`єднатися з територіальними громадами сіл в Узинську об`єднану територіальну громаду та припинено повноваження міської ради.

Листом від 23 серпня 2019 року № 33-5503вих19 Білоцерківська місцева прокуратура повідомила територіальну громаду міста Узин в особі Узинської міської ради про виявлені порушення та роз`яснила право на звернення до суду з відповідними вимогами.

У відповідь на вищевказаний лист Узинська міська рада в листі від 31 серпня 2019 року № 03-10-715 просила Білоцерківську місцеву прокуратуру вжити відповідних заходів прокурорського реагування та здійснення представництва інтересів громади в судових органах, посилаючись на важливість питання, відсутність у неї об`єктивної можливості для звернення до суду через відсутність доказів про беззаперечність вимог про скасування рішень державного реєстратора.

В подальшому Білоцерківська місцева прокуратура листом від 05 вересня 2019 року № 33-9803вих19 повідомила Територіальну громаду міста Узин в особі Узинської міської ради про намір звернення до суду з позовною заявою.

Також судами було встановлено, що, наказом КП «Реєстрація нерухомості» від 26 жовтня 2018 року № 76 державний реєстратор ОСОБА_4 була звільнена за прогул без поважних причин, вчинений з 18 по 26 жовтня 2018 року.

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 вересня 2020 року були витребувані з КП «Реєстрація нерухомості» наказ про звільнення ОСОБА_4 , з Міськрайонного управління Держгеокадастру у Білоцерківському районі міста Біла Церква та ТзДВ «Узинський цукровий комбінат» - оригінал державного акта на право постійного користування 11-КВ №000494 від 14 лютого 1997 року.

Вищевказана ухвала не була виконана. Листом ТзДВ «Узинський цукровий комбінат» від 19 листопада 2020 року № 152 повідомлено суду, що в нього відсутній оригінал державного акта на право постійного користування 11-КВ №000494 від 14 лютого 1997 року.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Частинами першою, другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису від 10 грудня 2018 року про право власності ОСОБА_2 на спірні земельні ділянки), до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (пункт «ж» частини першої статті 19 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 65 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що землями промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 66 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під`їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд. Землі промисловості можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Частинами першою, другою статті 83 ЗК України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до частини першої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Статтями 125 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав (частина перша статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що до повноважень суб`єктів державної реєстрації прав належить: 1) забезпечення: проведення державної реєстрації прав; ведення Державного реєстру прав; взяття на облік безхазяйного нерухомого майна; формування та зберігання реєстраційних справ. Зберігання реєстраційних справ у паперовій формі здійснюється виключно виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями за місцезнаходженням відповідного майна; 2) здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною третьою статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов`язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі; 4) під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень; 5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав; 6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; 7) виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); 8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; 9) формує реєстраційні справи у паперовій формі; 9-1) надає в установленому порядку та у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», інформацію органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю; 10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (частина перша статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій. Записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, реєстраційна справа формується у паперовій та електронній формі після відкриття розділу на об`єкт нерухомого майна у Державному реєстрі прав та внесення до нього відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав та зберігається протягом всього часу існування об`єкта. Реєстраційній справі присвоюється реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна. Реєстраційна справа включає документи у паперовій та електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій. Документи, на підставі яких проведено реєстраційні дії та які підлягають поверненню заявнику, зберігаються у реєстраційній справі у формі електронних копій документів, виготовлених шляхом сканування під час проведення реєстраційних дій. Реєстраційна справа в паперовій формі зберігається протягом десяти років з дати її закриття. Після закінчення цього строку реєстраційні справи в паперовій формі, не внесені за результатами експертизи їх цінності до Національного архівного фонду, знищуються в установленому законодавством порядку. Реєстраційна справа в електронній формі зберігається в Державному реєстрі речових прав постійно. Державний реєстратор, який не перебуває у трудових відносинах з суб`єктом державної реєстрації прав, що забезпечує зберігання реєстраційних справ у паперовій формі, та провів державну реєстрацію прав, забезпечує передачу реєстраційної справи у паперовій формі або документів, що були видані, оформлені або отримані ним під час проведення такої реєстрації, до відповідного суб`єкта державної реєстрації прав, який забезпечує зберігання реєстраційних справ у паперовій формі відповідно до цієї статті. Порядок формування та зберігання реєстраційних справ визначається Міністерством юстиції України. Витребування (вилучення) реєстраційних справ або документів із них здійснюється виключно за рішенням суду. Суб`єкт державної реєстрації прав, що забезпечує зберігання реєстраційних справ у паперовій формі, зобов`язаний зробити опис вилучених документів, забезпечити виготовлення копій документів, що вилучаються з реєстраційної справи, пронумерувати, прошити та завірити їх печаткою. До реєстраційної справи долучається копія судового рішення про витребування документів, супровідний лист або документ, яким суд уповноважив особу на їх одержання, а також опис вилучених документів. Вилучені з реєстраційної справи документи надсилаються поштовим відправленням до суду або передаються безпосередньо особі, уповноваженій судом на їх одержання. Після проведення відповідних процесуальних дій документи, вилучені з реєстраційної справи, підлягають негайному поверненню суб`єкту державної реєстрації, який забезпечує зберігання такої реєстраційної справи.

Загальні засади формування та зберігання реєстраційних справ у паперовій формі у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, права і обов`язки суб`єктів, що забезпечують зберігання реєстраційних справ, та інших суб`єктів, що є учасниками зазначеної процедури, визначено Порядком формування та зберігання реєстраційних справ, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 18 листопада 2016 року № 3267/5.

Розділом ІІІ вищевказаного Порядку передбачено, що організація зберігання реєстраційних справ покладається на керівника суб`єкта, що забезпечує зберігання реєстраційних справ. Забезпечення зберігання реєстраційних справ здійснюється посадовою особою із зберігання реєстраційних справ. Посадова особа із зберігання реєстраційних справ забезпечує формування, ведення обліку реєстраційних справ та здійснює контроль за обсягом і рухом в одиницях обліку. У структурних підрозділах суб`єктів, що забезпечують зберігання реєстраційних справ, у яких не призначена відповідна посадова особа із зберігання реєстраційних справ, за належне зберігання реєстраційних справ відповідає керівник такого структурного підрозділу. У разі звільнення, переведення посадової особи із зберігання реєстраційних справ реєстраційні справи передаються за актом приймання-передавання іншій посадовій особі, яка призначається керівником суб`єкта державної реєстрації як відповідальна за їх зберігання.

Звертаючись до суду з цим позовом на підставі частини першої статті 388 ЦК України, перший заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави просив витребувати на користь Узинської об`єднаної територіальної громади в особі Узинської міської ради спірні земельні ділянки, які перебували в постійному користуванні АТВТ «Узинський цукровий комбінат», що змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат», і вибули зі спільної власності територіальної громади міста Узин у приватну власність ОСОБА_2 без жодних рішень Узинської міської ради.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

В пункті 200 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду нагадала її попередній висновок про те, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об`єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності заявлених позовних вимог, так як позивач не надав доказів на підтвердження того, що спірні земельні ділянки перебували в постійному користуванні ТзДВ «Узинський цукровий комбінат», а також не довів їх незаконного відчуження ОСОБА_1 . При цьому місцевий суд зазначив, що позбавлення відповідача права власності на земельні ділянки матиме ознаки непропорційного втручання держави в його право власності, оскільки він набув це право на підставі оплатних договорів купівлі-продажу в особи, яка також набула земельні ділянки у власність за договором купівлі-продажу, відтак не можуть вважатися законними та обґрунтованими вимоги позивача щодо витребування майна та похідні вимоги про скасування державної реєстрації права власності.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд також зазначив, що обставини вибуття спірних земельних ділянок з комунальної власності підтверджуються проведеними реєстраційними діями. У випадку встановлення відсутності підстав для здійснення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно мало бути прийняте рішення про відмову у вчинені таких дій, що державним реєстратором не було вчинено. Відповідач набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі оплатних договорів купівлі-продажу, зареєстрував своє право власності у визначеному чинним законодавством порядку, на момент вчинення реєстраційних дій були відсутні дані про незаконність попередніх реєстраційних дій чи заборони на вчинення подальших дій. Крім того, позивач не спростував і фактично не заперечував обставин добросовісного набуття відповідачем ОСОБА_1 права власності на спірні земельні ділянки.

Однак вказані висновки апеляційного суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

В апеляційній скарзі на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури посилався на те, що відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, відображених у поземельних книгах, до 11 грудня 2018 року спірні земельні ділянки перебували в комунальній власності, однак вибули зі спільної власності територіальної громади міста Узин у приватну власність без будь-якої правової підстави, за відсутності рішень Узинської міської ради. При цьому в апеляційній скарзі заявник вказував, що місцевий суд не врахував правових висновків, викладених:

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 372/128/17, в яких зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, в постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц, в якій зазначено, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом;

- в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 373/1810/16-ц про те, що законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі подання заяви, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства. Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції в порушення вимог статей 263-265 367 382 ЦПК України, не спростував доводи позивача про відсутність волевиявлення органу місцевого самоврядування на розпорядження спірними земельними ділянками, а саме про те, що Узинська міська рада не приймалабудь-яких рішень про передачу цих ділянок у приватну власність.

Крім того, встановивши, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 000494, виданого на підставі рішення виконкому Узинської міської ради народних депутатів від 10 вересня 1996 року № 86 та зареєстрованого в Книзі записів державних акті на право постійного користування землею за № 64, з 1996 року спірні змелені ділянки перебували в постійному користуванні АТВТ «Узинський цукровий комбінат», яке змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат», апеляційний суд не з`ясував, чи надавало це товариство згоду на вилучення з його постійного користування спірних земельних ділянок, а також, чи вирішувала Узинська міська радипитання про вилучення вказаних ділянок з його постійного користування.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не встановив з достатньою повнотою фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення скарги, достовірно не з`ясував правових підстав набуття ОСОБА_2 права власності на спірні земельні ділянки, не перевірив правомірності вилучення цих ділянок з постійного користуванняАТВТ «Узинський цукровий комбінат», яке змінило назву на ТзДВ «Узинський цукровий комбінат», у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін.

У справі, яка переглядається, перший заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури заявив позовні вимоги з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, та просив витребувати спірні земельні ділянки із власності відповідача на користь Узинської об`єднаної територіальної громади в особі Узинської міської ради, яка є їх власником. Тому, з огляду на правові висновки, викладені у вищенаведених постановах Верховного Суду, в цій справі необхідно встановити, чи з волі Узинської міської ради спірне майно вибуло у володіння ОСОБА_2 .

Крім того, наявні в матеріалах справи довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформовані 23 серпня 2019 року, не містять відомостей про те, з яких саме правових підстав ОСОБА_2 набув право власності на спірні земельні ділянки. Тому висновки апеляційного суду про те, що у випадку встановлення відсутності підстав для здійснення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно мало бути прийняте рішення про відмову у вчинені таких дій, що державним реєстратором не було вчинено, ґрунтуються на припущеннях, що в силу частини шостої статті 81 ЦПК України, є недопустимим.

Отже, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послався заявник в касаційній скарзі, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та допустивши зазначені порушення норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав.

Тобто передбачена пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження судових рішень, заявлена в касаційній скарзі, є обґрунтованою.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук