Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 752/7501/18

провадження № 61-4114св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського Апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 74 400 доларів США.

Позовна заява мотивована тим, що 15 червня 2010 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого він передав у позику грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США зі строком повернення до 15 жовтня 2010 року. У подальшому сторонами продовжено термін виконання зобов'язань за договором позики до 30 травня 2016 року.

Проте ні у строк до 30 травня 2016 року, ні станом на час звернення до суду з позовом, ОСОБА_2 грошові кошти не повернув.

Позивач зазначав, що на момент укладення договору позики ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, договір позики укладено й використано грошові кошти ОСОБА_2 в інтересах сім'ї, а тому згідно з положенням частини 4 статті 65 СК України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідають за невиконання зобов'язання у солідарному порядку.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 60 000,00 доларів США та три проценти річних за 8 років прострочення сплати у розмірі 14 400,00
доларів США, що разом складає 74 400,00 доларів США.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 74 400,00 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 виконав у повному обсязі свої зобов'язання за договором позики, передавши ОСОБА_2 обумовлену договором позики суму коштів, а останній не виконав належним чином свого обов'язку щодо повернення суми позики у строк, визначений сторонами.

Грошові кошти отримані 15 червня 2010 року за договором позики в борг ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 є їх спільною сумісною власністю, а подружжя - солідарними боржниками за цим договором, так як дружина знала про цю позику (частина 4 статті 65 СК України).

До стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає заборгованість за договором позики у розмірі 60 000,00 доларів США та три проценти річних за 8 років прострочення сплати у розмірі 14 400,00 доларів США, що разом складає 74 400,00 доларів США.

Не погодившись із указаним заочним судовим рішенням, ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 08 серпня 2019 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року залишено без задоволення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського Апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір позики від 15 червня 2010 року укладено в інтересах сім'ї за час перебування сторін у шлюбі. ОСОБА_3 була обізнана про укладення такого договору, кошти використані в інтересах сім'ї для розвитку сімейного бізнесу, а тому зобов'язання у вигляді повернення грошових коштів подружжя повинно здійснюватися у солідарному порядку (частина 4 статті 65 СК України).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

27 лютого 2020 року ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Голосіївського районного суду м.

Києва від 19 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року (надійшла до суду 04 березня 2020 року), в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 березня 2020 року у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги відмовлено, касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху для усунення недоліків, а саме запропоновано уточнити касаційну скаргу, в якій повинно бути зазначено реєстраційний номер облікової картки платника податків, за його наявності, або номер і серію паспорта ОСОБА_3, підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга відповідно до статті 389 ЦПК України, а також сплатити судовий збір за подання касаційної скарги та надати документ, що підтверджує його сплату. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявник направила матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 березня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2020 рокуу зв'язку з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України); судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною 1 та 3 статті 411 ЦПК України, зокрема, суд першої інстанції розглянув справу з порушенням правил територіальної підсудності та за відсутності ОСОБА_3, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання, суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України). Витребувано з Голосіївського районного суду м. Києва вищевказану цивільну справу ( № 752/7501/18). Клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 липня 2018 року задоволено. Зупинено виконання заочного рішення Голосіївського районного суду м.

Києва від 19 липня 2018 року до закінчення касаційного провадження. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди помилково стягнули з неї заборгованість за договором позики, оскільки позивачем не надано доказів того, що кошти, одержані ОСОБА_2 за договором позики, використані в інтересах сім'ї.

Суди не врахували доказів, поданих на підтвердження факту використання коштів не в інтересах сім'ї, а в інтересах приватного підприємства "Аякс МК".

Вона не надавала згоди на отримання позики у розмірі, що виходить за межі дрібного побутового.

Суди ухвалили судові рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12, від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13; у постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18).

Суд першої інстанції розглянув справу з порушенням правил територіальної підсудності, так як обидва відповідачі проживають у м. Чернігові та за її відсутності, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У червні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргуОСОБА_3 у якому зазначено, що рішення судів є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, надали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

У червні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, зазначивши аналогічні доводи, які містяться в касаційній скарзі ОСОБА_3.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 червня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у позику грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США з терміном повернення до 15 жовтня 2010 року, що підтверджується розпискою (а. с. 5).

Сторони договору позики погодили, що кінцевим терміном повернення позики є 30 травня 2016 року, що підтверджується додатковою розпискою ОСОБА_2 від 30 квітня 2016 року (а. с. 6).

Станом на час укладення договору позики (15 червня 2010 року) ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 (а. с. 8).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положенням абзацу 6 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України). Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина 1 статті 14 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина 2 статті 1047 ЦК України).

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов'язанням їх повернення.

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.

Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

З 07 листопада 1986 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3

15 червня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у позику грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США з терміном повернення до 15 жовтня 2010 року, що підтверджується розпискою.

Сторони договору позики погодили, що кінцевим терміном повернення позики є 30 травня 2016 року, що підверджується додатковою розпискою ОСОБА_2 від 30 квітня 2016 року.

У встановлений строк ОСОБА_2 свого зобов'язання не виконав, грошових коштів не повернув.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина 1 статті 1049 ЦК України).

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться ( ЦК України).

Відповідно до частини 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частина 1 статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до частини 1 статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини 3 статті 61 СК України кореспондує частини 3 статті 61 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина 3 статті 65 СК України).

Тлумачення частини 4 статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України висловленої у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.

Згідно з частинами 1 -3 статті 12, частинами 6 , 6 статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частинами 1 -3 статті 12, частинами 6 , 6 статті 81 ЦПК України.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на

Проте судами не встановлено, а матеріали справи не містять доказів, що кошти в розмірі 60 000 доларів США одержані за договором позикиОСОБА_2, використані в інтересах сім'ї.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з'ясовувати, чи надавав інший ж подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163 цс 12.

Визнаючи боргове зобов'язання за договором позики, укладеним ОСОБА_2 на загальну суму 60 000 доларів США, спільним боргом подружжя, апеляційним судом не перевірено доводи ОСОБА_3 про те, чи були витрачені отримані грошові кошти в інтересах сім'ї, а також не з'ясовано, чи надавала ОСОБА_3 у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

При цьому апеляційний суд формально послався на положення частини 4 статті 65 СК України, проте не зазначив жодного доказу, який би підтверджував, що кошти отримані за договором позики були використані в інтересах сім'ї, а на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України) судове рішення ґрунтуватися не може.

Більше того, апеляційний суд жодним чином не дослідив докази, подані ОСОБА_3 на підтвердження факту використання коштів не в інтересах сім'ї, а в інтересах приватного підприємства "Аякс МК" для виплати орендної плати пайовим членам приватного підприємства "Аякс МК", внесення фінансової допомоги та збільшення капіталу підприємства, що підтверджується платіжними дорученнями акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", платіжними відомостями з виплати заробітної плати працівникам приватного підприємства "Аякс МК" та платіжними відомостями з виплати орендної плати, та що вона не надавала згоди на отримання позики у розмірі, що виходить за межі дрібного побутового.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 не повідомлялась про розгляд справи у суді першої інстанції, у зв'язку з чим не змогла подати пояснення та заяву про застосування строків позовної давності є безпідставними, оскільки у матеріалах справи (а. с. 16) міститься розписка щодо повідомлення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про день та час розгляду судового засідання призначеного на 19 червня 2018 року о 11 год. 00 хв, про що свідчить підпис ОСОБА_2 за себе та за дружину - ОСОБА_3, а згідно частини 3 статті 130 ЦПК України, якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею. У такому випадку особа, якій адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату і місце судового засідання, вчинення іншої процесуальної дії.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції є безпідставними, оскільки, відповідно до статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв'язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

При розгляді справи судом першої інстанції ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_3 без поважних причин не заявляли про непідсудність справи, ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотримання правил підсудності не оскаржували, а також в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 не заявляла про непідсудність справи Голосіївському районному суду м. Києва (а. с. 57-62).

Отже, у порушення вимог статей 89, 263, 264, 265, 367, 368, 382 ЦПК України апеляційний суд не врахував наведених вище обставин та вимог процесуального законодавства необхідних для правильного вирішення справи та не забезпечив повний та всебічний розгляд справи.

Оскільки апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, то оскаржуване рішення апеляційного суду відповідно до частини 3 статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини 3 , частини 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського Апеляційного суду від 11 лютого 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець