Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 606/1636/18

провадження № 61-13833св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа - приватний нотаріус Теребовлянського районного нотаріального округу Мєшкова Надія Федорівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 на рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від07 травня 2019 року у складі судді Малярчук В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 липня 2019 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Теребовлянського районного нотаріального округу Мєшкова Н. Ф., про визнання договору недійсним.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 02 листопада 2012 року між нею та

ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до умов якого вона позичила останній 4 000,00 доларів США та 6 000,00 євро строком до 01 серпня 2014 року.

15 травня 2013 року між нею та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з умовами якого вона надала відповідачці позику в розмірі 4 000,00 доларів США та 4 000,00
євро строком до 01 серпня 2014 року.

01 серпня 2013 року вона та ОСОБА_4 уклали ще один договір позики, за яким вона позичила відповідачці грошові кошти в розмірі 9 000,00 доларів США та 7 000,00
євро строком до 01 серпня 2014 року.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 не повернула позичені грошові кошти за договорами позики в обумовлений строк, у листопаді 2014 року вона звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договорами позики.

Заочним рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від

14 вересня 2015 року у справі № 606/2445/14-ц її позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на її користь заборгованість за договорами позики у розмірі 13 000,00 доларів США, що еквівалентно 287 135,77 грн, та 11 000,00 євро, що еквівалентно становить 268 714,90 грн, три відсотки річних у розмірі 17 588,93
грн. У задоволенні іншої частини її позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 03 грудня

2015 року у справі № 606/2445/14-ц задоволено заяву ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення, заочне рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 14 вересня 2015 року скасовано.

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області

від 21 березня 2018 року у справі № 606/2445/14-ц її позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на її користь заборгованість за договорами позики у розмірі 17 000,00 доларів США та 17 000,00 євро, що еквівалентно 790 500,00 грн, три відсотки річних у розмірі 25 014,45 грн. В іншій частині її позовних вимог відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 29 травня 2018 року у

справі № 606/2445/14-ц рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2018 року змінено в частині визначення гривневого еквіваленту суми заборгованості, а саме: з 790 500,00 грн на 963 541,30 грн, та в частині визначення суми трьох відсотків річних, а саме: з 25 014,45 грн на 28
906,24 грн.

На момент звернення до суду з позовом у справі № 606/2445/14-ц ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, за час якого набули право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 (03 грудня 2003 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на вказане майно).

04 лютого 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 Ѕ частину вищезазначеного будинку.

Вважала, що договір дарування від 04 лютого 2015 року є фіктивним. Він укладений з метою уникнення ОСОБА_4 відповідальності щодо виконання судового рішення у справі № 606/2445/14-ц, оскільки вона є співвласником

Ѕ частини подарованого будинку. За рахунок реалізації належної їй частки у будинку можливо було б частково погасити стягнуту судом заборгованість.

ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продовжують проживати у подарованому будинку.

Посилаючись на те, що дії ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, просила визнати недійсним договір дарування від 04 лютого 2015 року.

Крім того, ОСОБА_1 просила поновити строк на звернення до суду з даним позовом, зазначаючи, що про наявність оскаржуваного правочину їй стало відомо лише 20 липня 2018 року, після відкриття виконавчого провадження Теребовлянським районним відділом Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 07 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела, що, уклавши оспорюваний договір, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мали наміру створити юридичні наслідки. На момент укладення договору передача у дар Ѕ частини житлового будинку ОСОБА_3 не порушувала прав позивачки, оскільки заборони на його відчуження не існувало. Крім того, рішення суду у справі № 606/2445/14-ц про стягнення заборгованості за договорами позики на час укладення оспорюваного правочину ще не було ухвалено, а тому посилання позивачки на те, що позичальник мала намір уникнути обов'язку щодо повернення позичених коштів, є безпідставними.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 07 травня

2019 року залишено без змін.

Погоджуючись з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачка не надала доказів на підтвердження вчинення фіктивного правочину та умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірну частину будинковолодіння за ОСОБА_3 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Доводи позивачки про те, що оспорюваний правочин вчинений з метою ухилення від виконання рішення суду, є необґрунтованими, оскільки рішення суду ухвалене значно пізніше, ніж вчинений оспорюваний правочин.

Зміст і доводи касаційної скарги

У липні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 та її представника

ОСОБА_5 надійшла касаційна скарга, у якій вони, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості. ОСОБА_1 та її представник зазначають, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3, будучи обізнаними про боргові зобов'язання ОСОБА_4 та про розгляд у судовому порядку справи № 606/2445/14-ц, провадження у якій було відкрито ще 04 листопада 2014 року, та передбачаючи негативні наслідки по вказаних зобов'язаннях, а саме, що після ухвалення судового рішення і його виконання в ході виконавчого провадження, на частку ОСОБА_4 у житловому будинку буде звернуто стягнення.

ОСОБА_2 продовжує фактично проживати та користуватися частиною житлового будинку. ОСОБА_2, безоплатно відчужуючи Ѕ частину спірного будинку, був обізнаний про наявність боргу його дружини ОСОБА_4 і передбачав негативні наслідки для їх спільного майна у разі виконання рішення про стягнення заборгованості за позикою.

Короткий зміст відзивів

У серпні 2019 року від представника ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_6 надійшов відзив, у якому вона просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Зазначає, що передаючи у дар частину будинку, ОСОБА_2 діяв у межах закону, заборони на відчуження цього майна не існувало. При розгляді справи про стягнення заборгованості за договорами позики

ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову та накладення арешту на майно ОСОБА_4 не подавала. Наголошують на тому, що оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків. У зв'язку з цим суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

У серпні 2019 року від приватного нотаріуса Теребовлянського районного нотаріального округу Мєшкової Н. Ф. надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Вказує, що оспорюваний договір відповідає загальним вимогам закону, передбаченим статтею 203 ЦК України, додержання яких є обов'язковим для дійсності правочину, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_1 передала ОСОБА_4 грошові кошти на суму 9 000,00 доларів США та 7
000,00 євро, які ОСОБА_4 зобов'язалася повернути до 01 серпня 2014 року.

ОСОБА_4 вже протягом тривалого періоду часу проживала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 та під час шлюбу в них народився син ОСОБА_3.

За час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 набули право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1, який є їхньою спільною сумісною власністю.

04 лютого 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 у дар 1/2 частку житлового будинку, а саме: 1/2 частку садибного (індивідуального) житлового будинку з 1/2 часткою сараю під літ. "Б ", гаражем під літ. "В", огорожею під цифр. 1,2,3, вимощенням під цифр. І, за адресою: АДРЕСА_1. За даною адресою зареєстрований і проживає ОСОБА_3.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно того ж дня, 04 лютого 2015 року зареєстровано право власності на спірну частину будинковолодіння за ОСОБА_3.

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області

від 21 березня 2018 року у справі № 606/2445/14-ц стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики у розмірі 17 000,00 доларів США, 17
000,00 євро, що еквівалентно становить 790 500,00 грн, 25 014,45 грн - три відсотки річних від заборгованої суми та прострочення виконання зобов'язання. У задоволенні іншої частини позову відмовлено у зв'язку з безпідставністю позовних вимог.

Постановою апеляційного суду Тернопільської області від 29 травня 2018 року у справі № 606/2445/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області 21 березня 2018 року змінено в частині визначення гривневого еквіваленту суми заборгованості, із визначеної судом суми 790 500,00 грн на 963 541,30 грн, та в частині визначення суми трьох відсотків річних - змінено з 25 014,45 грн на 28 906,24 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Провадження у справі № 606/2445/14-ц відкрито ухвалою Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 04 листопада 2014 року.

Оспорюваний договір дарування від 04 лютого 2015 року вчинено за згодою дружини дарувальника - ОСОБА_4, що підтверджується її заявою, справжність підпису останньої на якій засвідчено приватним нотаріусом Теребовлянського районного нотаріального округу Тернопільської області Мєшковою Н. Ф. 04 лютого 2015 року за реєстром номер 162.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких мотивів.

Ухвалюючи рішення про відмову задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не надала доказів на підтвердження вчинення фіктивного правочину та умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірну частину будинковолодіння за ОСОБА_3 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. Доводи позивача про те, що оспорюваний правочин вчинений з метою ухилення від виконання рішення суду, суди визнали необґрунтованими, оскільки рішення суду ухвалене значно пізніше, ніж вчинений оспорюваний правочин.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком судів з таких підстав.

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Згідно частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р (II)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визнано, що частина 3 статті 13, частина 3 статті 16 ЦК України не суперечать частині 2 статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що "однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що "однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/

відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

При зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення ОСОБА_4 відповідальності щодо виконання судового рішення у справі № 606/2445/14-ц, оскільки вона є співвласником Ѕ частини подарованого будинку. За рахунок реалізації належної їй частки у будинку можливо було б частково погасити стягнуту судом заборгованість.

Згідно зі статтею 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень.

У справі, що переглядається:

очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками длянедопущення звернення стягнення на майно боржника;

встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору;

до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься:

- дарувальник ОСОБА_2, на ім'я якого було зареєстроване право власності на Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_4, безоплатно передав цей будинок ОСОБА_3, сину боржника, після пред'явлення до ОСОБА_4 позову про стягнення боргу за договорами позики, укладеними між останньою та ОСОБА_1, що свідчить про те, що сторони договору діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, оскільки вчинили оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є спільною власністю боржника та ОСОБА_4;

- момент укладення оспорюваного правочину - 04 лютого 2015 року, тобто після відкриття провадження 04 листопада 2014 року у справі № 606/2445/14-ц за позовом ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_4 боргу за договорами позики.

За таких обставин, суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Тому судові рішення у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до сторін оспорюваного правочину ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору належить скасувати, а позовні вимоги в указаній частині задовольнити.

Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".

Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Зважаючи на те, що ОСОБА_4 надавала лише згоду на укладення договору дарування від 04 лютого 2015 року, проте не була його стороною, то вона не може вважатися належним відповідачем за вимогами про визнання недійсним оспорюваного договору.

За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування належить змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу необхідно задовольнити частково,

рішення та постанову судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору - скасувати, а позовні вимоги в указаній частині - задовольнити;

рішення та постанову судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору - змінити в мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 07 травня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 липня

2019 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування Ѕ частки житлового будинку від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зареєстрований приватним нотаріусом Теребовлянського районного нотаріального округу Мєшкова Надією Федорівною за № 163.

Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 07 травня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 липня

2019 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору недійсним змінити у мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 07 травня 2019 року та постанова Тернопільського апеляційного суду від 02 липня

2019 року у скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук