Постанова
Іменем України
18 липня 2018 року
місто Київ
справа № 201/12075/14-ц
провадження № 61-4912св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2017 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Максюти Ж. І., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_3 23 липня 2014 року звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»
(далі - ПАТ «ПРИВАТБАНК», банк), в подальшому неодноразово уточненим, про стягнення суми вкладів у розмірі 7 296, 00 євро та 10 285 00 грн, а також просив стягнути з банку пеню згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» у розмірі 18 907, 00 грн, транспортні витрати у розмірі 452, 00 грн, відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що між позивачем і відповідачем 06 березня 2014 року укладено три договори депозитних вкладів, № SAMDNWFD0070087898800, № SAMDNWFD0070087900500, № SAMDNWFD0070087916900, згідно з якими позивач передав банку грошові кошти у сумі 3 400, 00 та 1 800, 00 євро, а також 2 995, 00 грн для їх розміщення на депозитних рахунках банку на строк 366 днів (1 рік), до 06 березня 2015 року, за відсотковими ставками 11 %, 10, 5 %, 20 % відповідно. Позивач неодноразово звертався до банку із заявою про повернення йому сум цих банківських вкладів з нарахованими відсотками, але відповідач вклади не повернув.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 26 травня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області 18 листопада 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 травня 2015 року відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 травня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області 18 листопада 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційний суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин справи у повному обсязі, не з'ясував належним чином розміщення позивачем вкладів у банку, враховуючи при цьому, що позивач посилався на наявність у нього оригіналів документів, що підтверджують укладення договорів та передачу банку грошових коштів.
За результатами повторного розгляду справи рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що у матеріалах справи відсутні належним чином оформлені оригінали договорів банківського вкладу та квитанції про внесення грошових коштів та для дослідження під час судового засідання позивачем не надавалися, а на наданих документах відсутня печатка банку, відбиток печатки на договорі скопійований, що не свідчить про належне укладання договорів депозитних вкладів, внесення грошових коштів. Крім того, позивач не надав суду належних та допустимих доказів відкриття депозитного рахунку у відповідача, знаходження залишку спірних грошових сум на депозитному рахунку на час розгляду справи.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2016 року задоволено частково, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_3 суми вкладів за договорами: від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087898800 у розмірі 4 345, 00 євро, що станом на 15 серпня 2016 року еквівалентно 125 786, 90 грн; від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087900500 у розмірі 2 302, 00 євро, що станом на 15 серпня 2016 року еквівалентно 47 942, 04 грн; від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087916900 у розмірі 6 221, 00 грн; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на підтвердження внесення депозитних коштів позивач надав копії квитанцій, оригінали яких досліджувалися в суді першої інстанції, при первісному розгляді цієї справи, згідно з якими ОСОБА_3 вносив грошові кошти за депозитними договорами в банк. Зазначені квитанції підписані касиром банку, тобто факт внесення коштів на депозитний рахунок є доведеним. Крім того, судом першої інстанції також досліджувалися й оригінали депозитних договорів, що підтверджується як журналом судового засідання від 15 серпня 2015 року, так і звукозаписом цього судового засідання, у зв'язку з чим висновки суду першої інстанції про відсутність доказів укладення зазначених договорів є безпідставними. Також суд апеляційної інстанції послався на те, що позивач неодноразово звертався до банку із заявами про розірвання договорів банківських вкладів, проте відповідач на його заяви не відреагував та всупереч вимогам статті 1060 ЦК України грошові кошти позивачу не видав, у зв'язку з чим права позивача були порушені. У частині позовних вимог про стягнення з банку грошових коштів у порядку, передбаченому статтею 625 ЦК України, 3 % річних, інфляційних втрат та пені, суд вважав їх необґрунтованими, оскільки такі умови в депозитних договорах відсутні, підстави для стягнення зазначених сум не доведені.
ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у лютому 2017 року звернулось із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просило суд касаційної інстанції скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2017 року у частині задоволених позовних вимог, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що надані позивачем документи не містять обов'язкових для такого виду документу реквізитів, їх необґрунтовано прийнято судом як доказ внесення коштів на рахунки. Заявник посилався на правові висновки, викладені Верховним Судом України у постановах від 25 березня 2014 року № 6-613цс16, від 06 липня 2016 року № 6-127цс16, від 21 вересня 2016 року № 6-997цс16, згідно із якими письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі її здійснення в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» також посилалось на те, що у матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_3 до банку із вимогою про дострокове розірвання договорів, окрім цього, суд не урахував, що згідно із позицією Верховного Суду України, висловленою у постановах від 11 травня 2016 року № 6-338цс16, від 29 червня 2016 року № 6-956цс16, за якою за користування депозитом у разі закінчення строку його дії та неповного виконання грошового зобов'язання за ним з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Також банк навів посилання про те, що суд безпідставно не взяв до уваги доводи про необхідність з'ясування наявності/відсутності звернення ОСОБА_3 до автономної некомерційної організації «Фонд захисту вкладників» (далі - АНО «ФЗВ»).
ОСОБА_3, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у березні 2017 року звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просив рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю, стягнувши з відповідача пеню, 3 % річних та інфляційні втрати. Також просив урахувати, що за договором від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087900500 судом помилково обраховано суму боргу за гривневим еквівалентом станом на 15 серпня 2016 року.
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судом невірно застосовано статтю 625 ЦК України, за якою позивач має право на стягнення з відповідача пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК».
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 М та ухвалою від 19 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 29 січня 2018 року.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» підлягає частковому задоволенню, касаційна скарга ОСОБА_3 також підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 06 березня 2014 року, між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» укладено договір банківського вкладу «Стандарт» (Стандарт 12 міс.) № SAMDNWFD0070087898800, відповідно до умов якого позивачем внесено грошові кошти у сумі 3 400, 00 євро на особовий рахунок, відкритий відповідачем, процентна ставка за депозитом склала 11 % річних, строком 366 днів, до 06 березня 2015 року включно.
06 березня 2014 року між сторонами укладено договір банківського вкладу «Депозит плюс» (Депозит + 12 міс.) № SAMDNWFD0070087900500, позивачем внесено на особовий рахунок, відкритий відповідачем, 1 800, 00 євро, строком на 366 днів, до 06 березня 2015 року включно, з процентною ставкою за депозитом 10, 5 % річних.
06 березня 2014 року між цими ж сторонами укладено договір банківського вкладу «Стандарт» (Стандарт 12 міс.) № SAMDNWFD0070087916900, за умовами якого позивачем розміщено грошовий вклад у розмірі 2 995, 00 грн, зі строком вкладу 366 днів, до 06 березня 2015 року включно, із процентною ставкою 20 % річних.
16 червня 2014 року позивач звернувся до відповідача із заявою про розірвання цих договорів з подальшим поверненням йому грошових коштів, розміщених на його особовому рахунку.
Встановивши наведені фактичні обставини, суд апеляційної інстанції з'ясував факт наявності між сторонами цивільних відносин, що виникли унаслідок укладення договорів банківського вкладу.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно із частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
З огляду на визначення договору банківського вкладу, закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково пред'явлений позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на підтвердження внесення депозитних коштів позивач надав копії квитанцій, оригінали яких досліджувалися в суді першої інстанції під час первісного розгляду цієї справи, відповідно до яких ОСОБА_3 вносив грошові кошти за депозитними договорами до банку. Зазначені квитанції підписані касиром банку, тобто факт внесення коштів на депозитний рахунок є доведеним. Крім того, судом першої інстанції також досліджувалися й оригінали депозитних договорів, що підтверджується як журналом судового засідання від 15 серпня 2015 року, так й звукозаписом цього судового засідання.
Положення статті 1059 ЦК України врегульовують питання форми договору банківського вкладу та визначаються наслідки недодержання письмової форми такого договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України (НБУ) від 03 грудня 2003 року № 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом; іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8); договір банківського вкладу укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов'язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. У договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10).
В пункті 10.1 Інструкції № 492 передбачається порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
У пункті 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 01 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція № 174), передбачено, що банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
Таким чином, встановивши, що позивачем надані оригінали договорів банківського вкладу, квитанцій з усіма необхідними реквізитами, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про дотримання сторонами письмової форми договору та наявність між сторонами цивільних відносин, що виникли унаслідок укладення договорів банківського вкладу.
При цьому посилання банку на правові висновки, викладені Верховним Судом України у постановах від 25 березня 2014 року № 6-613цс16, від 06 липня 2016 року № 6-127цс16, від 21 вересня 2016 року № 6-997цс16, є необґрунтованими, оскільки у зазначених справах сторони посилались на фотокопії відповідних документів, надані як докази на обґрунтування дотримання письмової форми договорів вкладу.
Доводи заявника про відсутність доказів звернення ОСОБА_3 саме із вимогою про розірвання договорів вкладів Верховний Суд також вважає необґрунтованими, оскільки неналежне виконання банком своїх обов'язків щодо своєчасного повернення належних позивачу банківських вкладів та сум нарахованих відсотків на першу вимогу є порушенням норм законодавства, що діяло на момент виникнення спірних правовідносин. При цьому з урахуванням положення частини другої статті 1060 ЦК України підставою повернення грошових коштів була саме відповідна вимога позивача, а не установлення факту наявності підстав для розірвання договору вкладу.
Згідно з положенням частини другої статті 1060 ЦК України у редакції Закону України від 20 листопада 2012 № 5495-VI, що була чинною на момент укладення зазначених депозитних договорів, звернення позивача із вимогою про повернення вкладу та змінена Законом України від 14 травня 2015 року № 424-VIII, що набрав чинності 06 червня 2015 року, за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
Доводи ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» про те, що у зв'язку з окупацією території Автономної Республіки Крим банк не може перевірити інформацію щодо наведених депозитних договорів, не є переконливими, оскільки договори банківських рахунків укладені безпосередньо з самостійною юридичною особою, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», а не з його кримською філією, що не є суб'єктом цивільного права, не наділена правосуб'єктністю. Відтак банк зобов'язаний зберігати подібну інформацію, й за усіма обставинами у банку має бути наявна вся необхідна інформація за цими договорами.
Посилання банку на те, що за законодавством Російської Федерації відповідальність за повернення грошових коштів за вкладами покладено на Автономну некомерційну організацію «Фонд захисту вкладників», не можуть бути взяті до уваги, оскільки згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
Стосовно доводів банку про помилкове стягнення процентів за повною відсотковою ставкою станом на 06 червня 2016 року Верховний Суд урахував такі положення закону.
Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Відповідно до пункту 13 договорів вкладу, якщо вкладник вимагає достроково розірвати договір, а мінімальний строк вкладу вже був продовжений один або кілька разів, проценти за кожний повний строк виплачуються у повному обсязі. Проценти за останній строк вкладу, який на момент розірвання договору ще не сплив, нараховуються за умовами, викладеними у пунктах 11, 12 цих договорів.
У пункті 11 договорів сторони погодили, що якщо вкладник вимагає розірвати договір, а 6 місяців з дати його укладення ще не сплинули, вкладнику повертається сума вкладу. За неповні 6 місяців проценти виплачуються за ставкою вкладу «За вимогою» за фактичну кількість днів, що пройшли з дати оформлення вкладу чи з дати продовження мінімального строку, до дня розірвання договору.
У пункті 12 договорів сторони погодили, що якщо вкладник вимагає розірвати договір зі спливом 6 місяців з дати його укладення, але до кінця строку вкладу, вкладнику повертається сума вкладу. За неповний строк вкладу відсотки виплачуються за заниженою у два рази відсотковою ставкою за фактичну кількість днів, що пройшли з дати оформлення вкладу чи з дати продовження мінімального строку, до дня розірвання договору.
Втім, суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов у цій частині ураховуючи повну відсоткову ставку, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що у договорі визначений інший розмір процентів у разі дострокового повернення суми вкладу.
Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_3 щодо незаконності рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у стягнення суми пені згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» Верховним Судом враховані такі положення закону.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
Статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.
Такий же правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16. Підстав відступити від цього правового висновку Верховний Суд не встановив.
При цьому тлумачення статей 549, 625 ЦК України та частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» свідчить, що пеня та 3 % річних є різними правовими категоріями. Пеня та 3 % річних є подібними за способом обчислення та виражаються в певному відсотковому співвідношенні, проте 3 % річних не є видом забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно не виключається одночасне стягнення пені, передбаченої у частині п'ятій статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», та 3 % річних, встановлених у частині другій статті 625 ЦК України.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 607/10080/16ц. Підстав відступити від цього правового висновку Верховний Суд не встановив.
Таким чином, доводи ОСОБА_3 у частині стягнення суми пені та 3 % річних Верховний Суд визнає обґрунтованими. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, не врахував зазначених положень закону та дійшов необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у цій частині.
Разом з тим Верховний Суд відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, з таких мотивів.
У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі
№ 6-771цс15 зроблено висновок, що норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Встановивши, що вклади за договорами від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087898800 та від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087900500 здійснені в іноземній валюті, а індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці, висновок суду про відмову в задоволенні позову про стягнення інфляційних втрат є обґрунтованим.
Одночасно Верховним Судом враховано, що для ухвалення нового рішення у справі необхідно провести новий розрахунок сум заборгованості банку перед позивачем, зокрема: суми пені, 3 % річних та суми інфляційних втрат за договором від 06 березня 2014 року № SAMDNWFD0070087916900, що був укладений щодо вкладу у гривні. Суми боргу мають бути обраховані з урахуванням загального розміру невиконаного зобов'язання банку з повернення суми вкладів з урахуванням процентів, які, у свою чергу, мають бути обраховані з урахуванням пунктів 11, 12, 13 депозитних договорів та розміру процентної ставки за вкладами на вимогу.
Окрім цього, суд першої інстанції не встановив іншої істотної обставини, а саме: моменту виникнення у банку обов'язку з повернення сум вкладів та процентів. Апеляційний суд не усунув цієї помилки, не надав належної оцінки численним зверненням позивача до банку із заявами про розірвання договорів та повернення вкладів, які, однак, не підтверджені доказами їх отримання банком.
Оскільки фактичні обставини по суті позовних вимог, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, судами першої та апеляційної інстанцій не встановлені, наявні у справі докази судами належним чином не досліджено, до повноважень суду касаційної інстанції не належить встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, то рішення суду апеляційної інстанції відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити наведені в цій постанові обставини справи, дати оцінку усім доказам, зібраним у справі, зокрема, встановити дати звернень позивача до банку із вимогою про розірвання договорів депозиту та повернення сум вкладів, визначити з урахуванням цього дійсний розмір заборгованості банку відповідно до пунктів 11, 12, 13 депозитних договорів та розміру процентної ставки за вкладами на вимогу.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» та касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляду до Апеляційного суду Дніпропетровської області.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С.О.Погрібний
О.В.Ступак
Г.І.Усик