Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 409/1398/18

провадження № 61-8551св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії Луганського обласного управління Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України",відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Луганського обласного управління Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на постанову Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року у складі колегії суддів:

Карташова О. Ю., Гаврилюка В. К., Стахової Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Улипні 2018 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії Луганського обласного управління Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Державний ощадний банк України"), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії Луганського обласного управління Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Державний ощадний банк України"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит.

Позовна заява мотивована тим, що 29 листопада 2012 року між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит, за умовам якого остання отримала кредит у розмірі 300 000 грн на придбання квартири зі сплатою 18,5% річних на строк до 26 листопада 2032 року.

У рахунок належного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором 20 листопада 2012 року між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_2 укладено договір поруки, предметом якого є зобов'язання поручителя перед кредитором відповідати солідарно у повному обсязі за своєчасне виконання боржником зобов'язання за кредитним договором.

17 січня 2018 року банк направив на адресу позичальника вимогу про дострокове повернення кредиту, оскільки останнім порушуються умови кредитного договору в частині своєчасної сплати основної суми кредиту та процентів за його користування. При цьому позичальника повідомлено про наявність заборгованості за кредитним договором, необхідність погашення заборгованості, а також попереджено про вжиття банком заходів щодо захисту порушених прав у порядку, передбаченому чинним законодавством України, у разі несплати всієї суми боргу у визначений банком строк.

Вимога банку відповідачем ОСОБА_1 не виконана, заборгованість не погашена.

Станом на 05 червня 2018 року існує заборгованість за кредитним договором від 20 листопада 2012 року у розмірі 601 885,52 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 293 168,78 грн, процентів за користування кредитом за період з 02 липня 2014 року по 01 червня 2018 року в розмірі 219 461,98 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з липня 2014 року по травень 2018 року у розмірі 3 391,37 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом в розмірі 72
725,69 грн, трьох процентів річних у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 603,54 грн, три проценти річних у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 12
534,16 грн.

Ураховуючи викладене, ПАТ "Державний ощадний банк України" просило задовольнити позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 20 листопада 2012 року у розмірі 601 885,52 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 293 168,78 грн, процентів за користування кредитом за період з 02 липня 2014 року по 01 червня 2018 року в розмірі 219 461,98 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з липня 2014 року по травень 2018 року у розмірі 3 391,37 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом в розмірі 72 725,69 грн, трьох процентів річних у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 603,54 грн, три проценти річних у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 12 534,16 грн.

Короткий зміст судових рішень

РішеннямСєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року позов ПАТ "Державний ощадний банк України" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Державний ощадний банк України" заборгованість за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року у розмірі 480 472,94 грн, з яких: прострочена заборгованість за кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 9 326,63 грн та строковий борг - 281 472,59 грн; відсотки за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 153 663,68 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 1 506,14
грн; інфляційні втрати за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 28 153,50 грн; три відсотки річних за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 361,71 грн; три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 5 988,69 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Державний ощадний банк України" судовий збір у розмірі 7 207,28 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, тому вона зобов'язана належним чином виконувати умови кредитного договору.

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом 09 липня 2018 року, тому позовні вимоги, які не охоплені періодом з 09 липня 2015 року по 09 липня 2018 року, задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуском позовної давності.

Неповідомлення відповідача ОСОБА_1 про зміну місцезнаходження філії Луганського обласного управління АТ "Державний ощадний банк України" та відсутність таких відомостей у боржника не позбавляє її права виконати зобов'язання за кредитним договором шляхом внесення належних сум на депозитний рахунок нотаріуса чи нотаріальної контори.

Суд не встановив, що банк відмовився прийняти належне виконання відповідачем ОСОБА_1 своїх зобов'язань за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року.

Відповідач ОСОБА_2 як поручитель ОСОБА_1 несе відповідальність перед кредитором за невиконання останньою умов кредитного договору солідарно з боржником.

Умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини 4 статті 559 ЦК України, тому застосуванню підлягає статті 251, частини 4 статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Оскільки позивач пред'явив вимоги до відповідача ОСОБА_2 як поручителя ОСОБА_1 більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припинилась в частині усіх щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку, тобто до 09 січня 2018 року.

З 09 січня 2018 року порука не є припиненою в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя ОСОБА_2 за невиконання боржником ОСОБА_1 окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Однак вказані вимоги до ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, оскільки позивач не надав розрахунок заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з часу настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит, АТ "Державний ощадний банк України" оскаржило його в цій частині в апеляційному порядку.

Постановою Луганського апеляційного суду від 26 травня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Державний ощадний банк України" задоволено частково.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року в оскаржуваній частині щодо вирішення позовних вимог АТ "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині судове рішення, яким позовні вимоги АТ "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2, який є солідарним боржником з ОСОБА_1, на користь АТ "Державний ощадний банк України" заборгованість за договором про іпотечний кредит від 29 листопада року у сумі 480 472,94 грн, з яких: прострочена заборгованість за кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 9 326,63 грн та строковий борг - 281 472,59 грн; відсотки за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 153 663,68 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 1 506,14 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 28 153,50 грн; три відсотки річних за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 361,71 грн; три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 5 988,69 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що правовідносини поруки за договором поруки не можна вважати припиненими в частині кредитної заборгованості, яка виникла у період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року, оскільки стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником зобов'язань за вказаний вище період до збігу трирічного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання зобов'язання за кредитним договором та вимог про стягнення строкової заборгованості.

Оскільки рішення суду першої інстанції в частині розрахунку заборгованості не оскаржувалося, тому враховуючи, що поручитель відповідає за виконання боржником зобов'язань у тому ж обсязі, що і боржник, з ОСОБА_2, який є солідарним боржником з ОСОБА_1, на користь банку підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором у сумі 480 472,94 грн.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Луганського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року.

Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року у вищевказаній справі.

Зупинено дію рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року та постанови Луганського апеляційного суду від 26 травня 2020 року.

Постановою Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року змінено, визначено загальну суму заборгованості за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року у розмірі 209 375,51 грн, з яких: прострочена заборгованість за кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 19 701,79 грн; відсотки за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 153 663,68 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 1 506,14
грн; інфляційні втрати за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 28 153,50 грн; три відсотки річних за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 361,71 грн; три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року - 5 988,69 грн.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Державний ощадний банк України" судового збору у розмірі 7 207,28 грн скасовано.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Стягнуто з ПАТ "Державний ощадний банк України" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 560,02 грн.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки банк звернувся до суду із цим позовом 09 липня 2018 року, тому позовні вимоги, які не охоплюються періодом з 09 липня 2015 року по 09 липня 2018 року задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуском позовної давності, про що правильно зазначив суд першої інстанції.

ПАТ "Державний ощадний банк України" звернувся до ОСОБА_1 з позовом про дострокове повернення всієї суми кредиту за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року у розмірі 293 168,78 грн, оскільки позичальник умови договору не виконує.

Однак позивач не надав доказів, які б підтверджували як направлення вимоги про дострокове повернення кредиту за договором так і вручення її відповідачу ОСОБА_1, у порядку та на умовах передбачених договором.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) виклала правовий висновок про те, щорегулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України "Про захист прав споживачів". З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України "Про споживче кредитування", а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України "Про захист прав споживачів". Частина 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, встановлювала обов'язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України "Про захист прав споживачів" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги Законом України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із Законом України "Про захист прав споживачів" становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

Відповідно до частини 4 статті 16 Закону України "Про споживче кредитування", який набрав чинності з 10 червня 2017 року, у разі затримання споживачем сплати частини споживчого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - щонайменше на три календарні місяці кредитодавець має право вимагати повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, в повному обсязі, якщо таке право передбачене договором про споживчий кредит. Кредитодавець зобов'язаний у письмовій формі повідомити споживача про таку затримку із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення, та строку, протягом якого вони мають бути здійснені.

Оскільки умовами договору про іпотечний кредит передбачено обов'язковий досудовий порядок врегулювання питання достроково повернення коштів, проте банком не дотримано передбачені договором умови та положення частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", частини 4 статті 16 Закону України "Про споживче кредитування", тому немає підстав для задоволення позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за договором про іпотечне кредитування.

Вимоги позивача про стягнення з боржника строкової кредитної заборгованості за тілом кредиту не підлягають задоволенню.

ОСОБА_1 не надала доказів на спростування розрахунку заборгованості, здійсненого судом, тому прострочена заборгованість по кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року, відповідно до розрахунку заборгованості наданого позивачем, підлягає стягненню у розмірі 19 701,79 грн. Сума заборгованості за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року підлягає стягненню у розмірі 209 375,51 грн, з яких: прострочена заборгованість по кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 19 701,79 грн; відсотки за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 153 663,68 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 1 506,14 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 28 153,50 грн; три відсотки річних за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 361,71 грн; три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 5 988,69 грн.

Позовні вимоги банку до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит були предметом перегляду суду апеляційної інстанції, за результатами якого Луганський апеляційний суд прийняв постанову від 26 травня 2020 року, тому рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог не є предметом перегляду в апеляційному порядку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі АТ "Державний ощадний банк України" просило скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, залишити в силі рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року, яке змінено постановою Луганського апеляційного суду від 26 травня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 2 частини 2 статті 389 ЦПК України (необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні), а також на пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах).

АТ "Державний ощадний банк України" зазначало, що відсутній висновок Верховного Суду щодо досудового врегулювання питання дострокового повернення коштів за кредитним договором до позичальника, який зареєстрований на тимчасово окупованій території України.

Відповідно до частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Проте відповідно до Указу Президента України від 14 листопада 2014 року № 875/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04 листопада 2014 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях", та розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення" у зв'язку з проведенням антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях та блокування окремих об'єктів поштового зв'язку з 27 листопада 2014 року Державне підприємство "Укрпошта" зупинило приймання і доставку поштових відправлень на територіях Донецької та Луганської областей.

Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до Частиною 2 статті 1050 ЦК України.

За змістом частини 3 статті 124 Конституції України кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що ні Конституція України ні стаття 1050 ЦК України не містять застережень щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 зазначив про те, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Також вказав, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19), суперечить рішенню Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002.

Досудове врегулювання спорів порушує право банку на судовий захист, який є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, передбаченою статтею 55 Конституції України, тому зобов'язання особи перед зверненням до суду скористатися таким способом захисту своїх прав є порушенням Конституції України.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.

Вказувала, що питання щодо можливості досудового врегулювання дострокового повернення коштів на тимчасово окупованій території України не є предметом розгляду цієї справи.

Обов'язкове направлення вимоги про дострокове повернення кредиту у разі заявлення банком вимоги про стягнення коштів за основним боргом за кредитом, строк повернення яких ще не настав, не є формою досудового врегулювання спору, оскільки зазначена вимога поєднує в собі не тільки ознаки досудового врегулювання спору між сторонами кредитного договору, а й ознаки повідомлення сторони, яка не виконує чи неналежно виконує умови договору, про зміну строку повернення суми кредиту та строку нарахування процентів за користування кредитом.

Інший учасник справи відзив на касаційну скаргу не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ "Державний ощадний банк України" 14 травня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, 29 листопада 2012 року між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит, за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 300 000 грн на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1, зі сплатою 18,5 % річних за користування кредитом на строк до 26 листопада 2032 року.

У рахунок забезпечення належного виконання позичальником умов кредитного договору 29 листопада 2012 року між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_2 укладено договір поруки, предметом якого є зобов'язання перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне виконання боржником зобов'язання за договором про іпотечний кредит, а також додатковими угодами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України"" введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України", яким розпочато Антитерористичну операцію на сході України (далі - АТО).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення" затверджено перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, до якого включено і місто Луганськ.

З 27 листопада ДП "Укрпошта" зупинила приймання і доставку поштових відправлень на територіях Донецької та Луганської областей, які не контролюються українською владою.

17 січня 2018 року банк направив ОСОБА_1, на адресу її реєстрації: АДРЕСА_2, вимогу про дострокове повернення кредиту за договором про іпотечний кредит за допомогою поштового відправлення - "до запитання", оскільки останньою порушуються умови кредитного договору в частині своєчасної сплати основної суми кредиту та процентів за його користування. При цьому позичальника повідомлено про наявність заборгованості за кредитним договором, необхідність погашення заборгованості, а також попереджено про вжиття банком заходів щодо захисту порушених прав у порядку, передбаченому чинним законодавством України, у разі несплати всієї суми боргу у визначений банком строк.

Вимога банку відповідачем ОСОБА_1 не виконана, заборгованість не погашена.

Станом на 05 червня 2018 року існує заборгованість за кредитним договором від 20 листопада 2012 року у розмірі 601 885,52 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 293 168,78 грн, процентів за користування кредитом за період з 02 липня 2014 року по 01 червня 2018 року в розмірі 219 461,98 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з липня 2014 року по травень 2018 року у розмірі 3 391,37 грн, інфляційних втрат у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом в розмірі 72
725,69 грн, трьох процентів річних у зв'язку з простроченням сплати кредиту за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 603,54 грн, три проценти річних у зв'язку з простроченням сплати процентів за користування кредитом за період з 01 серпня 2013 року по 05 червня 2018 року в розмірі 12
534,16 грн.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог АТ "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором іпотечного кредиту та визначаючи загальну суму заборгованості за договором у розмірі 209 375,51 грн, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки банк не дотримався обов'язкового досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів, передбаченого умовами договору про іпотечний кредит та положеннями частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", частини 4 статті 16 Закону України "Про споживче кредитування", тому немає підстав для дострокового стягнення коштів (тіло кредиту) за вказаним договором.

Натомість стягненню підлягає прострочена заборгованість по кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року, відповідно до розрахунку заборгованості, наданого позивачем.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення статті 526 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

Згідно з частиною 1 статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині 2 статті 1050 ЦК України.

Так у цій статті зазначено, що, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до частині 2 статті 1050 ЦК України.

Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов'язання та початок перебігу позовної давності.

Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).

Згідно з частиною 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" зі змінами, передбаченими Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг", який набрав чинності 16 жовтня 2011 року, якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Наведені приписи дають підстави для висновку, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року (набрання чинності Закону України "Про споживче кредитування"), встановила обов'язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Закону України "Про споживче кредитування" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19).

З огляду на частину 3 статті 400 ЦПК України, враховуючи висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19), колегія суддів не вбачає підстав щодо необхідності відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, а саме дотримання кредитодавцем досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

При цьому відсутні підстави вважати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) не врахувала роз'яснення Конституційного Суду України, викладені ним у рішенні від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002, оскільки розглядаючи справу за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 124 Конституції України Конституційний Суд України зазначив про те, що встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

АТ "Державний ощадний банк України" просило достроково стягнути з відповідача ОСОБА_1 усю суму кредиту, нарахованих процентів, інфляційні втрати та три проценти річних.

Установивши, що кредит надавався на споживчі цілі, строк його повернення на час звернення з цим позовом не настав (дата повернення кредиту - 26 листопада 2032 року), позивач не надав докази на підтвердження направлення та вручення позичальником досудової вимоги про дострокове повернення кредиту, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для дострокового стягнення усієї суми кредиту.

За умовами кредитного договору, сторони погодили, що виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення отриманих у позику кредитних коштів буде здійснюватися частинами, зокрема, щомісячно не пізніше останнього робочого дня місяця, наступного за звітним, платежами у сумі 4 690 гривень.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 не виконує належним чином своїх зобов'язань за договором про іпотечний кредит, щомісячні платежі з повернення кредиту не вносить, останній платіж (проценти за користування кредитом) здійснено ОСОБА_1 26 червня 2014 року.

З позовом до суду АТ "Державний ощадний банк України" звернулося 09 липня 2018 року.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною 5 статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Оскільки після 26 червня 2014 року відповідачем ОСОБА_1 не здійснювалися платежі за кредитним договором, а з позовом АТ "Державний ощадний банк України" звернулося до суду 09 липня 2018 року, правильним є висновок апеляційного суду про те, що позовна давність підлягає застосуванню за заявою відповідача щодо частини заявлених позивачем вимог, що не охоплені трирічним строком, у зв'язку з чим заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року (дату, зазначену в позовних вимогах).

За змістом касаційної скарги АТ "Державний ощадний банк України" підставою оскарження постанови апеляційного суду є положення пункту 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Стосовно вказаних доводів касаційної скарги слід зазначити таке.

Верховний Суд вже неодноразово викладав висновок, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений частиною 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, обов'язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов'язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19), постанови Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 204/5711/14-ц (провадження № 61-2865св21), від 23 вересня 2021 року у справі № 727/6271/13-ц (провадження № 61-15031св20), від 20 жовтня 2021 року № 592/6485/16-ц (провадження № 61-13728св21), від 06 жовтня 2021 року у справі № 459/1099/15-ц (провадження № 61-4011св20)).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, встановив, що позивач не надав докази на підтвердження направлення та вручення ОСОБА_1 досудової вимоги про дострокове повернення кредиту.

У касаційній скарзі заявник вказував, що останнє відоме місце проживання ОСОБА_1 було місто Луганськ, де органи державної влади не здійснюють свої повноваження, а питання направлення вимоги особам, які зареєстровані на тимчасово окупованій території України, не врегульоване положеннями чинного законодавства.

Направивши боржнику вимогу про дострокове повернення кредиту відповідно до рекомендацій АТ "Укрпошта", викладених на веб-сайті www. ukrposhta. ua, та листа Луганської дирекції АТ "Укрпошта" від 19 серпня 2015 року № 527, згідно з яким рекомендовано направляти поштові відправлення на території Луганської та Донецької областей, що не контролюються українською владою, за допомогою виду поштового відправлення - "до запитання", банк виконав вимоги, передбачені частиною 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року.

Разом з тим, суди встановили та не заперечують сторони, що на час укладення договору про іпотечний кредит ОСОБА_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

У зв'язку із ситуацією, яка склалась на сході України, дійсно пересилання поштових відправлень на тимчасово окуповані території України було обмежено відповідно до Указу Президента України від 14 листопада 2014 року № 875/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04 листопада 2014 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях" та розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення".

Однак, ОСОБА_1, хоча і була зареєстрована на тимчасово окупованій території України на час проведення АТО, проте вона не проживала і не перебувала на цій території, оскільки з 2010 року вона займала посаду судді Луганського окружного адміністративного суду, який був розташований у місті Луганську, потім, у зв'язку з переміщенням суду на підконтрольну Україні територію, у місті Сєвєродонецьку, Луганської області.

Реєстрація на тимчасово окупованій території України відповідно до статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" не може звужувати обсяг існуючих прав громадян України та, окрім цього, дана обставина не виключала можливості повідомлення боржника про наявність боргу за кредитним договором та дострокового повернення боргу за договором будь-яким альтернативним способом, як-то: за телефоном або електронною поштою.

Заперечуючи проти вимог банку ОСОБА_1 вказувала, що позивачу була відома її електронна адреса, на яку направлявся працівником банку розрахунок заборгованості, а також лист банку від 12 листопада 2015 року про розмір загальної заборгованості за кредитом (т. 1, а. с. 171-172). Крім того, банк направляв їй лист від 04 червня 2015 року № 60-09/104 за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 169-170).

Отже між сторонами відбувалась переписка щодо існуючих правовідносин.

Тобто позивачу була відома інформація щодо електронної пошти боржника, а також адреса її тимчасового місця проживання.

Проте банк не надав судам попередніх інстанцій жодних доказів повідомлення боржника ОСОБА_1 у будь-який із можливих способів, зокрема електронною поштою або за відомим місцем проживання боржника на не окупованій території України.

Конституційний Суд України, розглядаючи конституційне звернення громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", у рішенні від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 вважав за необхідне піддати конституційно-правовому аналізу правовідносини зі сплати пені, що виникають між фізичними особами - споживачами та банками і іншими фінансовими установами у правовідносинах споживчого кредитування.

При цьому зазначив, що з огляду на приписи частини 4 статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду: від 10 червня 2020 року у справі № 761/20214/14-ц (провадження № 61-7723св18, від 24 жовтня 2019 року у справі № 758/11460/15-ц (провадження № 61-9491св18) від 13 лютого 2019 року у справі № 360/2678/14-ц (провадження № 61-19067св18), від 10 березня 2021 року у справі № 758/6701/15-ц (провадження № 61-3999св19).

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку, що АТ "Державний ощадний банк України" не дотрималося вимог, передбачених частиною 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, щодо пред'явлення боржнику вимоги про повернення споживчого кредиту.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 14 січня 2021 року у справі "Гусєв проти України", заява № 25531/12, нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (рішення ЄСПЛ у справах: "Авотіньш проти Латвії ", заява № 17502/07, від та "Регнер проти Чехії", заява № 35289/11, від 19 вересня 2017 року. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (рішення ЄСПЛ у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції", заява № 65399/01 та 3 інші заяви, від 13 жовтня 2005 року). До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення ЄСПЛ у справі "Чепек проти Чехії", заява № 9815/10, від 05 вересня 2013 року).

Суд апеляційної інстанції, урахувавши критерії справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності зробив правильний висновок, що позивач не виконав положення частини 10 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, про направлення ОСОБА_1 досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів.

З огляду на викладене та встановлені фактичні обставини саме у цій справі і враховуючи, що під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави, визначеної пунктом 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, колегія суддів не встановила порушень апеляційним судом норм матеріального чи процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, Верховний Суд вважає, що немає підстав для формування правового висновку щодо досудового порядку врегулювання питання дострокового повернення коштів за кредитним договором, якщо позичальник зареєстрований на тимчасово окупованій території України.

Підстава касаційного оскарження постанови апеляційного суду, наведена заявником у касаційній скарзі, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.

Доводи касаційної скарги спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі, підлягають відхиленню, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором про іпотечний кредит від 29 листопада 2012 року у розмірі 209 375,51грн, з яких: прострочена заборгованість по кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 19 701,79грн; відсотки за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 153 663,68 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 1 506,14 грн; інфляційні втрати за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 28 153,50 грн; три відсотки річних за прострочення сплати кредиту за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 361,71 грн; три відсотки річних за прострочення сплати відсотків за користування кредитом за період з 09 липня 2015 року по 01 червня 2018 року в сумі 5 988,69
грн.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

У листопаді 2021 року до Верховного Суду засобами електронного зв'язку з накладенням електронного підпису від ОСОБА_1 надійшло клопотання про зупинення виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року та постанови Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У задоволенні клопотання необхідно відмовити з таких підстав.

Відповідно до частини 8 статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Згідно з частиною 1 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Враховуючи, що Верховний Суд здійснив розгляд касаційної скарги АТ "Державний ощадний банк України" по суті, то відсутні підстави для вирішення клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Додатково Верховний Суд врахував, що оскаржуваною постановою Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року змінено рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором про іпотечний кредит та визначено загальну суму заборгованості за договором у розмірі 209 375,51 грн. З огляду на наведене судове рішення суду першої інстанції не підлягає виконанню у розмірі 480 472,94
грн, а тому були відсутні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскількикасаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 260, 394, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11 лютого 2020 року та постанови Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовити.

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Луганського обласного управління Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного суду від 29 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук