Історія справи

Постанова

Іменем України

15 травня 2023 року

м. Київ

справа № 522/9246/19

провадження № 61-9024св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року під головуванням судді Донцова Д. Ю. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 серпня 2022 року у складі колегії суддів Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати недійсним договір дарування від 05 березня 2011 року квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Гуляєвою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 5-186.

В обґрунтування позову зазначив, що йому та його дружині - ОСОБА_5 в рівних частках належала квартира АДРЕСА_1 , однак 22 травня 2019 року він дізнався про те, що вони з дружиною 05 березня 2011 року подарували цю квартиру в рівних частках кожний їхньому сину - ОСОБА_4 . Позивач вважав, що договір дарування від 05 березня 2011 року підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 229 ЦК України, у зв`язку із допущенням помилки під час укладення правочину.

Зазначав, що укладаючи договір дарування, він з дружиною вважали, що підписують заповіт на користь свого сина, ніколи не мали наміру дарувати своє єдине житло та помилилися у реальних правових наслідках вчиненого правочину. Окрім цього, позивач не володів українською мовою, сам не мав можливості прочитати договір, так як погано бачив, нотаріус йому в голос договір не зачитувала та не перекладала, він погано чув, тому не розумів що підписує, в силу свого віку потребував сторонньої допомоги та догляду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 03 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовив.

Одеський апеляційний суд постановою від 22 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , залишено без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року залишив без змін.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття сторонами договору фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення, оскільки з наявних в матеріалах справи доказів встановлено наявність чіткого розуміння позивачем наслідків посвідчення ним договору дарування, внаслідок чого право власності на майно перейшло до обдарованого.

Сторони, які уклали оспорюваний договір дарування, не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення їх було вільним і відповідало їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі.

Суд врахував, що спірний договір нотаріально посвідчений і нотаріусом було роз`яснено сторонам зміст статей Цивільного та Сімейного кодексу України, які регулюють питання укладення договору дарування, та прав членів сім`ї власника житла на користування цим житлом.

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач на день укладення договору мав вади слуху, зору, не мав можливості прочитати договір, не розумів що підписує, потребував сторонньої допомоги.

Крім того, відмовляючи в застосуванні заявленої представником відповідача позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2022 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Форманюк О. М., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 серпня 2022 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17, Верховного Суду України від 16 червня 2016 року у справі № 6-93цс16. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази.

Разом з тим касаційна скарга мотивована тим, що укладаючи договір дарування, позивач з дружиною вважали, що підписують заповіт на користь свого сина, ніколи не мали наміру дарувати своє єдине житло та помилилися у реальних правових наслідках правочину. При цьому позивач: не володів українською мовою; сам не мав можливості прочитати договір, так як погано бачив; погано чув; нотаріус в голос договір не зачитувала та не перекладала, тому позивач не розумів, що підписує; в силу свого віку потребував сторонньої допомоги та догляду. Позивач вважав, що йому необхідно успадкувати 1/2 частину зазначеної квартири, яка належала його дружині, тому звернувся з заявою про прийняття спадщини після смерті дружини до Другої одеської державної нотаріальної контори, що підтверджується копією заяви від 04 липня 2012 року № 341.

Крім того, позивач до смерті був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла не мав, самостійно сплачував за комунальні послуги. Син позивача з 2011 року в зазначеній квартирі не жив і в дар її не приймав, ключи від квартири йому не передавались, особові рахунки на нього не переоформлювались.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 03 жовтня 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду м. Одеси.

Справа № 522/9246/19 надійшла до Верховного Суду 25 квітня 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 01 липня 2005 року № НОМЕР_1 , виданого Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради на підставі розпорядження від 01 липня 2005 року № 189947 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в рівних частках належала квартира АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно із свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 21 вересня 1978 року.

Відповідно до договору дарування від 05 березня 2011 року, посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Гуляєвою Н. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 5 -186, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 подарували в рівних частках кожний, а ОСОБА_4 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_4 на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» від 17 березня 2011 року в книзі 722пр-31, номер запису 311, реєстраційний номер майна 11969946, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав власності від 22 травня 2019 року № 167501224.

Згідно із свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_3 від 21 липня 2007 року, що видане Залізничним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 21 липня 2007 року уклали шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис за № 350.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 29 грудня 2011 року, що видане Другим малиновським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що зроблено відповідний актовий запис за № 3153.

Спадкова справа № 133/2012 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 заведена Другою одеською державною нотаріальною конторою 04 липня 2012 року.

Згідно із свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 від 14 січня 2014 року, що видане виконавчим комітетом Мирнівської сільської ради, Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що зроблено відповідний актовий запис за № 11.

Спадкова справа № 131/2014 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 заведена Сімферопольською районною державною нотаріальною конторою 19 лютого 2014 року. Після смерті ОСОБА_4 спадкоємцями першої черги є батько померлого - ОСОБА_1 та дружина померлого - ОСОБА_3 .

19 лютого 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Сімферопольської районної державної нотаріальної контори із заявою за № 213/02-14 про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , а саме: квартири АДРЕСА_1 ; будинку АДРЕСА_2 ; грошових внесків в банківських установах; іншого нерухомого та рухомого майна.

08 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Другої одеської державної нотаріальної контори, до Головного територіального управління юстиції в Одеській області, до Міністерства юстиції України із запитами щодо порядку оформлення спадщини за законом після смерті сина, ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , в яких зазначав у переліку спадкового майна квартиру АДРЕСА_1 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття /зміни/ встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

У постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17 та постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що «якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що: «Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації».

Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21), від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20), від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21 (провадження № 61-8441св22).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 помилився стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення. До укладення договору нотаріусом позивача та його дружину було попередньо ознайомлено з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону. Дарувальники ствердили, що вони однаково розуміли значення, умови цього правочину, його правові наслідки, значення своїх дій, перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, діяли добровільно за відсутністю будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, діяли відповідно внутрішній волі, вільно володіли українською мовою, що дозволяло зрозуміти зміст цього договору, що підтверджується змістом оспорюваного договору, підписаного, зокрема, позивачем.

Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування, замість цього договору, він мав намір скласти заповіт, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину.

Доводи касаційної скарги на те, що позивач до смерті був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 , яка є предметом договору дарування, не свідчить, що він не розумів значення укладеного ним правочину. При цьому, лише посилання заявника в касаційній скарзі на те, що спірна квартира була єдиним житлом померлого ОСОБА_1 , без доведення належними, допустимими та достатніми доказами помилки під час укладення зазначеного договору, не є підставою для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що позивач: не володів українською мовою; сам не мав можливості прочитати договір, так як погано бачив; погано чув; нотаріус в голос договір не зачитувала та не перекладала, тому позивач не розумів, що підписує; в силу свого віку потребував сторонньої допомоги та догляду, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин матеріали справи не містять.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, нема.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров