Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2019 року у справі №759/6162/17

Постанова

Іменем України

07 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 759/6162/17

провадження № 61-8083св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року у складі судді Ул'яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою, шляхом зняття з реєстрації та виселення, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1, у якій зареєстрована його колишня дружина ОСОБА_2.

Посилаючись на те, що відповідач, шлюб з якою розірвано, перестала бути членом його сім'ї, але продовжує проживати у спірній квартирі без його дозволу, не сплачує житлово-комунальні послуги та чинить перешкоди у користуванні житлом, ОСОБА_1 з урахуванням вимог статей 317 319 321 383 ЦК України, статті 116 ЖК Української РСР, частини 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", просив усунути йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом зняття з реєстрації та виселення ОСОБА_2 із вказаної квартири, визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач у встановленому законом порядку вселилася до спірної квартири, як член сім'ї власника та зареєструвала своє місце проживання за згодою власника, постійно проживає в ній, набула права користування жилим приміщенням, а на теперішній час, як колишній член сім'ї власника квартири зберігає таке право, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, які є недоведеним та необґрунтованими, оскільки позивачем не доведено незаконність користування відповідачем спірною квартирою та факт створення йому перешкод у користуванні власністю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У квітні 2019 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не заявляв вимог про визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою на підставі вимог статі 405 ЦК України, на що безпідставно послався суд першої інстанції. Позивач просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належною йому на праві власності квартирою, шляхом виселення відповідача, у зв'язку з порушенням права власності та визнати ОСОБА_2, такою, що втратила право користування спірним житлом, що залишилося поза увагою як суду першої так і апеляційної інстанції, які не захистили право власності позивача. Судами безпідставно взято до уваги докази сторони відповідача щодо сплати комунальних послуг, а саме квитанцій за 2015 рік, які не входять до складу доказування, оскільки позов подано у квітні 2017 року, натомість залишено без належної уваги докази сторони позивача, надані на підтвердження позовних вимог.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та доводи інших учасників справи

У поданому 07 червня 2019 року відзиві, ОСОБА_2 просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що судами першої та апеляційної інстанцій було правильно застосовано норми матеріального права при розгляді даної справи та дотримано процесуальні норми, та зроблено обґрунтований висновок про те, що відповідач має право проживати у спірній квартирі, оскільки таке право виникло у неї на передбачених законом підставах, як у члена сім'ї власника квартири і не припинилося у зв'язку з припиненням між сторонами сімейних відносин, відповідно до положень стаття 156 ЖК УРСР. Доводи касаційної скарги є безпідставними й не скасовують обґрунтованих висновків суду, а тому скарга не підлягає задоволенню.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 25 червня 1993 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року розірвано.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 листопада 2016 року, індексний номер витягу 72570638.

У вказаній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 з грудня 1993 року та ОСОБА_2 з 11 червня 1996 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У частині 4 статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно частини 2 , 4 статті 156 ЖК Української РСР за згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частини 2 , 4 статті 156 ЖК Української РСР. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені частини 2 , 4 статті 156 ЖК Української РСР.

Положеннями статті 157 ЖК Української РСР визначено, що членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених статті 157 ЖК Української РСР. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до частини 1 статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" судам роз'яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.

Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідач вселилася до спірної квартири на законних підставах, як член сім'ї власника, за згодою останнього, постійно проживає в ній, як колишній член сім'ї власника зберігає право користування нею. Позивачем не доведено наявність підстав для припинення у відповідача права на користування спірним жилим приміщенням, яким вона користуються на законних підставах, порушення відповідачем його прав, як власника житла, а також порушення відповідачем громадського порядку та незаконності проживання в спірній квартирі.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно послався на положення статті 405 ЦК України на увагу не заслуговують, оскільки суд з посиланням на вказану норму обґрунтовував відсутність підстав для задоволення заявлених позивачем вимог про визнання відповідача, такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги щодо неврахування судами того, що позивач просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою, шляхом виселення відповідача, у зв'язку з порушенням права власності, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини 3 статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

Таким чином, визначальним для захисту права, у відповідності до статті 391 ЦК України, є, зокрема, встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю, а виселення є крайньою формою втручання у право особи на користування житлом, пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ухвалені у справі судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко