Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.07.2021 року у справі №754/432/20
Постанова КЦС ВП від 14.11.2022 року у справі №754/432/20

Постанова

Іменем України

14 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 754/432/20

провадження № 61-11787св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,,відповідач - державне підприємство «Інформаційні судові системи», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року в складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів: Рубан С. М., Кулікової С. В., Мараєвої Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Інформаційні судові системи» (далі - ДП «Інформаційні судові системи») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги на оздоровлення та моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що він перебував у трудових відносинах з відповідачем. 04 вересня 2019 року його було ознайомлено із попередженням про наступне вивільнення та скорочення його посади. Одночасно позивачу була запропонована посада фахівця з питань мобілізаційної роботи відділу кадрів та соціальних питань, від якої він відмовився. 12 вересня 2019 року позивача було ознайомлено із повідомленням про запропоновану роботу на посаді інженера регіональної служби підтримки в м. Києві управління координації регіональних підрозділів департаменту координації регіональних підрозділів та підтримки робочих місць, від якої він відмовився. За період з 29 серпня 2019 року до 13 грудня 2019 року перелік всіх наявних вакантних посад у відповідача для ознайомлення позивачу не надавався, всі наявні інші вакантні посади у ДП «Інформаційні судові системи» позивачу не були запропоновані. Водночас, департамент захисту інформації реорганізовано у відділ захисту інформації, на який покладено виконання аналогічних функцій та завдань. Враховуючи те, що ОСОБА_1 перебував на посаді заступника директора департаменту - начальника відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації, йому не запропоновано відповідну посаду у новоствореному структурному підрозділі відповідача. Позивач мав статус учасника бойових дій, тому мав переважне право на залишення на роботі, що ДП «Інформаційні судові системи» не враховано. ОСОБА_1 вважає, що ДП «Інформаційні судові системи» звільнило його з порушенням встановленого законодавством порядку.

Позивач з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив суд: визнати незаконним наказ № 361-К від 13 грудня 2019 року ДП «Інформаційні судові системи» про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (у зв`язку із скороченням посади) (далі - КЗпП України); поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту начальника відділу технічного захисту інформації ДП «Інформаційні судові системи» з 13 грудня 2019 року; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 71 213,34 грн; грошове відшкодування моральної шкоди - 10 000 грн, матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі одного посадового окладу, а також судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року - без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено позовні вимоги та вважав їх необґрунтованими. Суди дійшли висновків, що звільнення позивача відбулося без порушення трудового законодавства України. Скорочення посади позивача відбулося у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці. Позивач був завчасно повідомлений про скорочення його посади, він відмовився від запропонованих відповідачем вільних посад, які б відповідали його освіті та кваліфікації.

Отже, звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання незаконним наказу про його звільнення, поновлення на роботі та відповідно задоволення похідних від цієї вимог - стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, матеріальної допомоги на оздоровлення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 11 серпня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року і витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року позивач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 26 травня 2016 року в справі № 6-3048цс15 та від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15; у постановах Верховного Суду: від 22 вересня 2020 року в справі № 161/7196/19, від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, від 07 серпня 2019 року в справі № 442/61/16-ц, від 06 травня 2020 року в справі № 487/2191/17-ц, від 25 липня 2018 року в справі № 382/1039/16-ц. Крім того, суди порушили норми процесуального права, а саме, не надали належної оцінки всім доказам у справі та встановив обставини справи на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У жовтні 2021 року ДП «Інформаційні судові системи» надіслало відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало на безпідставність доводів касаційної скарги та законність оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Просило суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Наказом № 162-К від 16 липня 2018 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в ДП «Інформаційні судові системи» у відділ технічного захисту інформації Департамента захисту інформації на посаду провідного інженера.

Наказом № 247-К від 26 вересня 2018 року переведено ОСОБА_1 , провідного інженера відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації з 01 жовтня 2018 року на посаду заступника директора департаменту - начальника відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації в ДП «Інформаційні судові системи».

Наказом ДП «Інформаційні судові системи» від 29 серпня 2019 року № 134-ОД «Про зміни в організації виробництва і праці державного підприємства «Інформаційні судові системи» здійснена реорганізація структурних підрозділів підприємства зі скороченням чисельності та штату працівників. Зокрема, відповідно до цього наказу здійснено реорганізацію структурних підрозділів підприємства зі скороченням чисельності та штату працівників, а саме: шляхом створення відділу захисту інформації з чисельністю 4 штатні одиниці, шляхом ліквідації, зі скороченням повної штатної чисельності працівників з 18 листопада 2019 року: відділу департаменту захисту інформації з чисельністю 18 штатних одиниць у складі: відділу технічного захисту інформації, відділу криптографічного захисту інформації, відділу забезпечення та контролю захисту інформації в ІТС. З 18 листопада 2019 року скорочено у тому числі посаду, яку займав позивач: заступник директора департаменту - начальник відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації (1 штатна одиниця).

Відповідно до структури ДП «Інформаційні судові системи» з 01 квітня 2019 року департамент захисту інформації налічував 18 посад. Згідно штатного розпису ДП «Інформаційні судові системи», який вводився в дію з 01 квітня 2019 року в штаті підприємства налічувалося 492 штатні одиниці. У відділі технічного захисту інформації - 4 посади, у тому числі, заступник директора департаменту - начальник відділу, у відділі криптографічного захисту інформації - 3 посади, у відділі забезпечення та контролю захисту інформації в ІТС - 10 посад, у департаменті захисту інформації 1 посада, всього по департаменту - 18 посад.

з 02 вересня 2019 року у ДП «Інформаційні судові системи» відділ захисту інформації налічував 4 посади. Відповідно до штатного розпису ДП «Інформаційні судові системи», який вводився в дію з 02 вересня 2019 року в штаті підприємства налічувалося 300 штатних одиниць. У відділі захисту інформації 4 посади, зокрема: начальник відділу - 1 посада, провідний інженер - 2 посади, інженер - 1 посада.

З копії витягу з наказу відповідача № 229-К від 02 вересня 2019 року видно, що позивача під особистий підпис попередженого про заплановане звільнення з 18 листопада 2019 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників, з дотриманням вимог, передбачених чинним законодавством; підстава: наказ від 29 серпня 2019 року № 134-ОД «Про зміни в організації виробництва і праці державного підприємства «Інформаційні судові системи».

Позивач з наказом від 29 серпня 2019 року № 134-ОД «Про зміни в організації виробництва і праці державного підприємства «Інформаційні судові системи» був ознайомлений 13 вересня 2019 року.

Відповідно до попередження від 04 вересня 2019 року про наступне вивільнення позивача, останнього особисто попереджено про майбутнє звільнення у зв`язку із скороченням його посади з 18 листопада 2019 року та запропоновано ОСОБА_1 роботу на посаді фахівця з питань мобілізаційної роботи відділу кадрів та соціальних питань. Позивач на вказаному попереджені зазначив, про те, що згоду на зайняття цієї посади не дає.

Крім цього, згідно попередження про запропоновану роботу від 12 вересня 2019 року відповідачем позивачу було запропоновано працевлаштування на посаді інженера регіональної служби підтримки у м. Києві управління координації регіональних підрозділів департаменту координації регіональних підрозділів та підтримки робочих місць, за місцезнаходженням Державної судової адміністрації України (м. Київ, вул. Липська 18/5); про згоду чи незгоду працювати на запропонованій посаді запропоновано повідомити відділ кадрів ДП «Інформаційні судові системи» письмово не пізніше 13 вересня 2019 року. Позивач на вказаному попереджені 13 вересня 2019 року зазначив про незгоду зайняти цю посаду.

Наказом відповідача від 13 грудня 2019 року № 361-К ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади, у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

ОСОБА_1 не є членом профспілкової організації.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанції виходили із того, що звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України було проведено відповідачем з дотриманням відповідних норм трудового законодавства і протилежного позивачем не доведено. Разом із цим, оскільки звільнення позивача є законним, то відповідно відсутні підстави для поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної допомоги та моральної шкоди.

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленими судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати чи дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Матеріалами справи встановлено, що відповідно до наказу від 29 серпня 2019 року № 134-ОД «Про зміни в організації виробництва і праці державного підприємства «Інформаційні судові системи» здійснено реорганізацію структурних підрозділів відповідача зі скороченням чисельності та штату працівників, зокрема: шляхом створення відділу захисту інформації з чисельністю 4 штатні одиниці, шляхом ліквідації, зі скороченням повної штатної чисельності працівників з 18 листопада 2019 року: відділу департаменту захисту інформації з чисельністю 18 штатних одиниць у складі: відділу технічного захисту інформації, відділу криптографічного захисту інформації, відділу забезпечення та контролю захисту інформації в ІТС. З 18 листопада 2019 року скорочено у тому числі посаду, яку обіймав позивач - заступник директора департаменту - начальник відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації - 1 штатна одиниця.

Пунктом 1 частини першої статі 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізаціях, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40, пунктами 2, 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 не був членом профспілкової організації і докази протилежного у справі відсутні.

Згідно частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Суди встановили, що від моменту попередження позивача про наступне вивільнення 04 вересня 2019 року щодо звільнення з 18 листопада 2019 року у зв`язку із скороченням посади, та до моменту його фактичного звільнення - 13 грудня 2019 року минуло понад 2 місяці, що свідчить про дотримання відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України при звільнені позивача з посади у зв`язку із скороченням посади.

У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 викладено правові висновки, що «При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота».

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 14 квітня 2022 року, від 30 червня 2022 року в справі № 522/8292/20, від 19 липня 2022 року в справі № 711/1284/20.

Суди встановили, що відповідно до наявної в матеріалах справи копії диплому серії МО «13635940 від 23 червня 2007 року ОСОБА_1 закінчив у 2007 році НТУУ «КПІ» і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Захист інформації з обмеженим доступом та автоматизації її обробки» та здобув кваліфікацію інженера з питань безпеки підприємств, установ та організацій, офіцера військового управління тактичного рівня.

Наказом № 247-К від 26 вересня 2018 року переведено позивача, провідного інженера відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації з 01 жовтня 2018 року на посаду заступника директора департаменту - начальника відділу технічного захисту інформації департаменту захисту інформації в ДП «Інформаційні судові системи», з посадовим окладом 11 720 грн, згідно штатного розпису.

Відповідач 04 вересня 2019 року повідомив позивача під особистий підпис про заплановане звільнення з 18 листопада 2019 року у зв`язку із скороченням посади та запропонував роботу на посаді фахівця з питань мобілізаційної роботи відділу кадрів та соціальних питань (з посадовим окладом 11 300 грн) та 12 вересня 2019 року - посаду інженера регіональної роботи служби підтримки в м. Києві управління координації регіональних підрозділів департаменту координації регіональних підрозділів та підтримки робочих місць (з посадовим окладом 16 380 грн на місяць), проте ОСОБА_1 відмовився від запропонованих посад.

Запропоновані відповідачем позивачу посади відповідали його освіті та кваліфікації, та не порушували його прав на отримання гідної заробітної плати, тому доводи позивача про те, що йому не було запропоновано інших наявних на підприємстві посад є необґрунтованим, оскільки позивач не скористався своїм правом на переведення на іншу роботу. При цьому, доводи позивача про те, що він, як учасник бойових дій мав переважне право на залишення на роботі суди визнали необґрунтованими, оскільки ДП «Інформаційні судові системи» виконувало свій обов`язок з працевлаштування ОСОБА_1 та пропонувало йому вакантні посади, які відповідали освіті та кваліфікації позивача.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що відповідачем при звільненні ОСОБА_1 не порушено вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника.

За частиною першою статті 243 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України у разі винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш, як за один рік.

Враховуючи вищевикладені обставини, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу № 361-К від 13 грудня 2019 року ДП «Інформаційні судові системи» про звільнення позивача ОСОБА_1 , поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 13 КЗпП України зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: організації оздоровлення і відпочинку працівників.

Пунктом 5.5 розділу V «Соціальні пільги. Гарантії їх компенсації, у тому числі забезпечення житлового-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення працівників» Колективного договору ДП «Інформаційні судові системи» передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 1 (одного) посадового окладу, при наявності фінансової можливості.

11 листопада 2019 року позивачем подано заяву ДП «Інформаційні судові системи» про надання відпустки та про надання допомоги на оздоровлення у розмірі 1 посадового окладу. На указану заяву ДП «Інформаційні судові системи» листом від 15 листопада 2019 року вих. № 5421 /0/2- 19 повідомило ОСОБА_1 про відсутність фінансової можливості виплати коштів. Суди встановили, що у справі відсутні належні та достатні доказів того, що у ДП «Інформаційні судові системи» була фінансова можливість провести виплату матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 , а відтак суди правильно визнали ці позовні вимоги позивача необґрунтованими.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема, у вигляді одноразової грошової виплати.

За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов`язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових правовідносинах.

Оскільки судами не встановлено порушення трудових прав позивача з боку відповідача (роботодавця), тому є обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 26 травня 2016 року в справі № 6-3048цс15 та від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15; у постановах Верховного Суду: від 22 вересня 2020 року в справі № 161/7196/19, від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, від 07 серпня 2019 року в справі № 442/61/16-ц, від 06 травня 2020 року в справі № 487/2191/17-ц, від 25 липня 2018 року в справі № 382/1039/16-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-40цс15 Верховний Суд України погодився із висновками судів, що судами не встановлено наявність посад у відділі освіти чи Нововоронцовській районній державній адміністрації Херсонської області, вакантних, на момент повідомлення позивача про скорочення чисельності штату працівників. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Установивши наявність обставин, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, у тому числі положень статті 49-2 КЗпП України. Подібних висновків дійшли суди у справі, яка переглядається. Зокрема, судами було встановлено відсутність вакантних посад у відповідача, які могли бути запропоновані позивачу з дня повідомлення його про наступне звільнення (13 березня 2020 року) і до дня звільнення (15 червня 2020 року); позивач відмовився від участі у конкурсі на заміщення іншої, ніж зайняту ним, вакантної посади у відповідача, проведення та/або результати конкурсу він не оскаржував.

У справі № 6-3048цс15 Верховний Суд України, направляючи справу на новий розгляд, вказав, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Факт наявності вакантних посад у відповідача (ДАП «Україна») встановлено судами та підтверджується наявними в матеріалах справи (протоколом № 13 від 21 липня 2014 року та штатним розкладом від 15 травня 2014 року та змінами до штатного розкладу від 19 червня 2014 року). Проте, жодна вакантна посада не була запропонована позивачу, а лише констатовано відсутність саме посади заступника начальника служби бортпровідників льотного комплексу.

У справі № 161/7196/19 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, погодився із його висновками, що звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося із порушенням норм трудового законодавства, у зв`язку із чим наказ про її звільнення підлягає скасуванню із поновленням на попередній посаді з 26 березня 2019 року - наступного дня після звільнення. Також підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 26 березня 2019 року до 04 лютого 2020 року - дату ухвалення судового рішення - у розмірі 36 288 грн. Незаконне звільнення з роботи призвело до моральних страждань позивачки, які виразилися у порушенні її психологічного та душевного стану, необхідності докладати значних зусиль для організації свого життя, у зв`язку з чим, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та стягнення її у розмірі 1 000 грн.

У справі № 800/538/17 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення Касаційного адміністративного суду та задовольняючи позовні вимоги позивача, вказала, що як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_3 неодноразово звертався до Генеральної прокуратури України із заявами про переведення його на іншу посаду (05 січня, 02 серпня, 05 жовтня та 28 листопада 2017 року), однак у їх задоволені було відмовлено та призначено інших осіб. У період з 30 травня 2016 року по 04 грудня 2017 року у Генеральній прокуратурі України були вакантними 1225 посад, з яких у її центральному апараті було призначено 1108 працівників. Однак, у порушення вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України переважна більшість із зазначених посад ОСОБА_3 запропонована не була. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказані вище порушення трудових прав ОСОБА_3 призвели до незаконного його звільнення, тому Касаційний адміністративний суд дійшов помилкового висновку, що рішення Комісії від 22 листопада 2017 року № 283зпз-17 «Про внесення подання про звільнення ОСОБА_3» обґрунтоване, прийняте у спосіб, на підставі та в межах, передбачених Конституцією та законами України.

У справі № 442/61/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі змінене ним в резолютивній частині рішення суду першої інстанції погодився із висновками останнього, що в попередній структурі Держенергонагляду не було скорочення, а відбулося перетворення в таку ж саму структуру, однак із зміною підпорядкування, але в межах однієї юридичної особи, тобто, відбулась реорганізація шляхом перетворення

ВП «Держенергонагляд у Західному регіоні» ДП «НЕК «Укренерго» в інспекцію Держенергонагляду у Західному регіоні ВП «Головдерженергонагляд» ДП «НЕК «Укренерго». із збереженням Стрийського відділення інспекції Держенергонагляду у Львівській області в структурі інспекції Держенергонагляду у Західному регіоні. Тому наказ про звільнення позивача прийнято в супереч частини першої статі 40 КЗпП України. Звільнення позивача відбулося з порушенням статті 43 КЗпП України, оскільки відсутня згода первинної профспілкової організації на звільнення позивача.

У справі № 487/2191/17-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, погодився із їх висновками, що Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що звільнення з роботи позивача здійснено з порушенням статті 49-2 КЗпП України, оскільки відповідач не запропонував усі вакантні посади, які з`явилися у період з 25 січня до 27 березня 2017 у ДП «Адміністрація морських портів України», у тому числі в інших філіях підприємства. Звільнення позивача здійснено без попереднього звернення відповідача до профспілкової організації та отримання її згоди на звільнення, що передбачено статтею 43 КЗпП України.

У справі № 382/1039/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, погодився із ними, що під час звільнення позивача відповідач порівнював між собою кваліфікацію лише двох працівників структурного підрозділу, в якому працював позивач, а саме: кваліфікацію позивача та іншого інженера 1 категорії, хоча мав порівнювати інженерів першої категорії не окремого структурного підрозділу, а всієї телерадіокомпанії. Відповідач не врахував, що позивач є єдиним працюючим членом сім`ї, на утриманні якого двоє неповнолітніх дітей, а тому він мав переважне право на залишення на роботі; профспілковий комітет не надав своєї згоди на звільнення позивача.

Натомість, у справі, яка переглядається, судами встановлені інші обставини (відмова позивача від запропонованих наявних посад, які відповідали його освіті та кваліфікації; позивач не був членом профспілкової організації, суди не встановили порушення переважного права позивача на залишення на роботі з зазначених ним у позові підстав).

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення судів ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки всім доказам та встановили обставини справи на підставі недостатніх доказів, висновків судів не спростовують, на законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суди повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук