Постанова

Іменем України

10 жовтня 2018 року

місто Київ

справа № 754/15589/14-ц

провадження № 61-13780св18

Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк»,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк»

(далі - ПАТ «Родовід Банк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом проведення торгів та продажу предмета іпотеки за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що за кредитним договором, укладеним 19 березня 2008 року між банком та ОСОБА_4, позичальник отримав кредит у розмірі 195 000, 00 дол. США зі сплатою 15 % річних строком до 19 березня 2011 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором того ж дня між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. Позичальник належним чином умови договору не виконував, внаслідок чого станом на 09 вересня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 252 893, 78 дол. США та 87 650 117, 54 грн. Позичальник та іпотекодавець на вимоги про погашення заборгованості не відреагували.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 березня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що позичальник і іпотекодавець допустили порушення умов договорів, проте позивачем пропущено позовну давність, про застування якої заявлено відповідачем. Доказів переривання строку позовної давності не надано та клопотання про поновлення такого строку не заявлялося.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Судом у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року № 77.2/СЖ-069.08.2 у розмірі 195 000, 00 дол. США заборгованості за кредитом, 57 893, 78 дол. США заборгованості за відсотками за користування кредитом, 90 000, 00 грн пені та 447 683, 50 грн трьох відсотків річних за порушення строків виконання грошового зобов`язання звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3 та передана в іпотеку на підставі договору іпотеки від 19 березня 2008 року. Визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з визначенням початкової ціни продажу предмета іпотеки 1 583 900, 00 грн, але на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що суд першої інстанції не врахував, що звернення позивача з позовом до позичальника про стягнення боргу перервало позовну давність та після переривання такого строку позовна давність за вимогами про стягнення кредиту та відсотків за користування кредитом шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки не спливла. Розмір пені судом зменшено до 90 000, 00 грн, адже навіть у межах позовної давності за прострочення сплати кредиту та за прострочення сплати відсотків він складає більше 20 000 000, 00 грн, що в три рази перевищує розмір боргу з відсотками.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просила скасувати рішення апеляційного суду, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права під час розгляду справи апеляційним судом.

Доводами касаційної скарги є те, що термін дії кредитного договору визначений до 19 березня 2011 року, таким чином банк мав право пред'явити позов до 19 березня 2014 року, однак звернувся до суду із цим позовом лише 23 вересня 2014 року, тобто із пропуском позовної давності.

Заявник зазначає, що рішенням апеляційного суду з ОСОБА_3 стягнуто на користь банку судовий збір у розмірі 5 481, 00 грн, поряд із цим позивачем при поданні позову сплачено судовий збір у розмірі 3 654, 00 грн.

На переконання заявника, стягнення з відповідача трьох процентів річних, нарахованих позивачем з підстав порушення строків повернення кредиту, отриманого позичальником не в національній валюті, а у валюті США, не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки кредитор не зазнав матеріальних втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 20 березня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого дійшов таких висновків.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційним судом встановлено, що 19 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ВАТ «Родовід Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір №77.2/СЖ-069.08.2, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 195 000, 00 дол. США на споживчі цілі, зі сплатою 15 % річних строком до 19 березня 2011 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором цього ж дня між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності.

Станом на 09 вересня 2014 року у ОСОБА_4 перед банком утворилась заборгованість у розмірі 252 893, 78 дол. США та 87 650 117, 54 грн.

Відповідно до статті 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За приписами частини першої статті 1048 ЦК України(параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

У частині першій статті 1049 ЦК Українивстановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК Україниякщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Згідно зі статтею 610 ЦК Українипорушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК Україниіпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з частиною першою статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених у статті 12 Закону України «Про іпотеку».

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України

«Про іпотеку»).

У статті 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. Тобто законом передбачено певні способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Судом першої інстанції встановлено, що за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 09 вересня 2014 року складала: 195 000,00 дол. США - заборгованість за кредитом; 57 893, 78 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 87 202 434, 00 грн - за пенею. Крім того, позивачем нараховано три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 447 683, 00 грн відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про наявність заборгованості та розмір заборгованості станом на 09 вересня 2014 року відповідачем не оскаржувався. Крім того, такий же розмір заборгованості за кредитом та за процентами за користування кредитом визначено і у рішенні Оболонського районного суду міста Києва від 23 липня 2012 року, яке набрало законної сили.

Враховуючи, що позичальником та іпотекодавцем порушуються умови основного договору щодо сплати кредитної заборгованості, внаслідок чого утворилась заборгованість, то, на переконання Верховного Суду, у банку виникло право на пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в матеріальному розумінні.

Щодо оцінки доводів про сплив позовної давності

Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та

«термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).

За нормами статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта).

Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.

Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті).

За приписами частин другої та третьої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 23 липня 2012 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитним договором від 19 березня 2008 року у розмірі 461 646, 14 дол. США, яка складалася з непогашеного кредиту у розмірі 195 000, 00 дол. США, несплачених відсотків 57 893, 78 дол. США, пені - 194 000, 00 дол. США та трьох процентів річних 14 752, 36 дол. США. Зазначене рішення суду не виконане.

Аргументованим є висновок апеляційного суду про те, що банк, пред'явивши 14 лютого 2012 року позов до позичальника ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року у розмірі 461 646, 14 дол. США, вчинив дії, що призвели до переривання позовної давності, яка з моменту пред'явлення позову почала перебіг заново.

Із цим позовом до ОСОБА_3 банк звернувся до суду 23 вересня 2014 року, тобто в межах позовної давності, а тому відсутні підстави для застосування правових наслідків у виді відмови у позові до іпотекодавця за заявою відповідача у зв'язку із застосуванням позовної давності.

Також не є належними твердження заявника про те, що на кредитну заборгованість у валюті США не нараховуються три проценти річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, оскільки це стосується інфляційних нарахувань.

Помилковим є посилання заявника на те, що апеляційним судом неправильно визначено судовий збір у розмірі 5 481, 00 грн з огляду на таке.

За змістом статті 88 ЦПК України 2004 року стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

При зверненні до суду з позовом банк сплатив судовий збір у розмірі 3 654, 00 грн, а при поданні апеляційної скарги у розмірі 1 827, 00 грн, що в сумі становить 5 481, 00 грн та за правилами статті 88 ЦПК України 2004 року за наслідком апеляційного перегляду підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик