Історія справи

Постанова КЦС ВП від 07.08.2024 року у справі №14-7238/2009

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 14-7238/2009

провадження № 61-6085св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

скаржник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - Заводський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Одеса),

стягувач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», яке є правонаступником Акціонерного товариства «УкрСиббанк»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2024 року у складі судді Чулупа О. С. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2024 року у складі колегії суддів Локтіонової О. В., Самчишиної Н. В., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог скарги

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державних виконавців Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Одеса) (далі - Заводський ВДВС) щодо скасування арешту майна.

Скаргу мотивовано тим, що на примусовому виконанні у Заводському ВДВС перебував виконавчий лист від 26 лютого 2010 року № 14-7238/2009 (виконавче провадження № НОМЕР_1), виданий Центральним районним судом міста Миколаєва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк») заборгованості в розмірі 293 250,26 грн.

02 квітня 2010 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з накладенням арешту на майно боржника. 28 квітня 2014 року державний виконавець прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Також скаржник вказував, що на примусовому виконанні у Заводському ВДВС перебував виконавчий лист від 02 серпня 2013 року № 2-3305/11 (виконавче провадження № НОМЕР_2), виданий Центральним районним судом міста Миколаєва, про стягнення в солідарному порядку із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № 11330602000 у сумі 139 552,85 доларів США.

28 квітня 2014 року державний виконавець прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

У межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 зазначав, що сплатив борги перед кредиторами, проте на цей час існує арешт на майно боржника.

Скаржник вказував, що фактично виконав судові рішення після завершення виконавчих проваджень, а бездіяльність державних виконавців щодо незняття арешту з майна є неправомірною та позбавляє вільно розпоряджатися належним йому майном.

Також заявник посилався на неправомірність винесених постанов державним виконавцем у межах ВП № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 про стягнення виконавчого збору, оскільки виконавчий збір стягується лише з фактичної стягнутої на користь стягувача суми боргу.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

визнати неправомірною бездіяльність Заводського ВДВС щодо відмови зняття арешту з нерухомого майна;

скасувати арешт, накладений постановою про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження № НОМЕР_2, виданий 09 жовтня 2013 року;

скасувати арешт, накладений постановою про відкриття виконавчого провадження від 02 квітня 2010 року № НОМЕР_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Центральний районний суд міста Миколаєва ухвалою від 30 січня 2024 року

у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовив.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що у виконавчих провадженнях № № НОМЕР_1, НОМЕР_3 державний виконавець прийняв постанови про стягнення з боржника виконавчого збору, проте доказів того, що боржник сплатив виконавчий збір, суду не надано.

Крім того, надавши оцінку доказам щодо відсутності боргу перед кредиторами, місцевий суд зазначив, що згідно з повідомленням АТ «Укрсиббанк» від 13 лютого 2018 року про анулювання боргу ОСОБА_2 заборгованість анульовано за кредитним договором від 31 березня 2009 року № 111330602002, проте на виконанні у державного виконавця перебував виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № 11330602000, що ставить під сумнів факт того, що боржник виконав зобов`язання саме за тим кредитним договором, за яким було стягнуто заборгованість рішенням суду.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що дії державного виконавця щодо незняття арешту з майна боржника є правомірними.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційні скарзі заявник посилався на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права, зокрема зазначав, що наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) нескасованого арешту майна боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння майном.

Миколаївський апеляційний суд постановою від 20 березня 2024 року ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2024 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відповідно до довідки ТОВ «Кей-Колект» від 29 січня 2019 року у ОСОБА_1 відсутня заборгованість за кредитним договором від 07 травня 2007 року № 11151937000. Проте докази погашення заявником боргу перед стягувачем за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11276412000 відсутні (виконавче провадження № НОМЕР_1).

Також матеріали справи не містять доказів сплати заявником витрат виконавчого провадження, які були стягнуті з нього в межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_3.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2024 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий апеляційний розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № 910/1587/13, від 18 квітня 2018 року у справі № 761/11524/15, від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12, від 01 листопада 2021 року у справі № 21/170/08, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20, від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15, від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11, від 26 січня 2022 року у справі № 127/1547/14, від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за обставин добровільного погашення боржником заборгованості за погодженням з кредитором, відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору, наявності протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника та відсутності подальшого застосування такого арешту, незняття державним виконавцем арешту з майна є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

ОСОБА_1 зазначає, що стягнення державним виконавцем виконавчого збору у розмірі 10 % від суми стягнення в межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 є неправомірним, оскільки умовами стягнення виконавчого збору є фактичне виконання судового рішення та вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання. Виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

Натомість виконавчі дії не привели до стягнення заборгованості, визначеної у виконавчих листах, та виконавчі листи були повернуті стягувачу з підстав неможливості встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися правом на подання відзиву, заперечень щодо вимоги касаційної скарги до Верховного Суду не надіслали.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із Центрального районного суду міста Миколаєва.

У липні 2024 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що Центральний районний суд міста Миколаєва заочним рішенням від 10 листопада 2009 року у справі № 14-7238/09 стягнув з ОСОБА_1 на користь АКІБ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором від 07 травня 2007 року № 11151937000 у сумі 372 437,15 грн та за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11276412000 у солідарному порядку з ОСОБА_3 у сумі 292 275,26 грн. Також з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 стягнуто на користь АКІБ «Укрсиббанк» судові витрати по 975 грн з кожного.

02 квітня 2010 року Заводський ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа від 26 лютого 2010 року № 14?7238/2009 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованості у розмірі 293 250,26 грн.

Цього ж дня державний виконавець наклав арешт на майно боржника.

25 квітня 2014 року Заводський ВДВС прийняв постанову про стягнення виконавчого збору у сумі 29 375,02 грн.

28 квітня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а саме у зв`язку з неможливістю встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання.

Листом від 08 листопада 2019 року АТ «Укрсиббанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що права та обов`язки кредитора за договором від 07 травня 2005 року № 11151937000 набуло ТОВ «Кей-Колект» на підставі договору факторингу від 12 грудня 2011 року.

Згідно з ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 грудня 2012 року ТОВ «Кей-Колект» також набуло права та обов`язки кредитора за договором від 24 грудня 2007 року № 11276412000 на підставі договору факторингу від 12 грудня 2011 року.

ТОВ «Кей-Колект» у довідці від 29 січня 2019 року зазначило, що воно є правонаступником ПАТ «Укрсиббанк» за кредитним договором від 07 травня 2007 року № 11151937000 та підтвердило, що станом на 01 лютого 2019 року у ОСОБА_1 заборгованість за цим кредитним договором відсутня, а зобов`язання припинені.

Центральний районний суд міста Миколаєва заочним рішення від 06 березня 2013 року у справі № 2-3305/11 стягнув зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № 11330602000 у сумі 139 552,85 доларів США, що еквівалентно 1 109 542,86 грн, яка складається з заборгованості за простроченим кредитом у сумі 108 750,14 доларів США, що еквівалентно 864 639,74 грн, заборгованості зі сплати прострочених процентів у сумі 27 606,73 доларів США, що еквівалентно 219 492,83 грн, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентами в сумі 3 195,98 доларів США, що еквівалентно 25 410,29 грн, а також по 606,67 грн судових витрат з кожного.

09 жовтня 2013 року Заводський ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа від 02 серпня 2013 року № 2-3305/11 про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № 11330602000 у сумі 139 552,85 доларів США, що еквівалентно 1 109 542,86 грн.

Цього ж дня державний виконавець наклав арешт на майно боржника.

25 квітня 2014 року Заводський ВДВС прийняв постанову про стягнення виконавчого збору у сумі 110 954,28 грн.

28 квітня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а саме у зв`язку з неможливістю встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання.

Листом від 13 лютого 2018 року АТ «Укрсиббанк» повідомило ОСОБА_2 про те, що станом на 13 лютого 2018 року за ним була наявна заборгованість за кредитним договором від 31 березня 2009 року № 11330602002 (від 09 квітня 2008 року № 11330602000) у сумі 236 777,09 доларів США, що еквівалентно 6 355 183,99 грн. Банк прийняв рішення про анулювання цієї кредитної заборгованості.

За інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 . У вказаному реєстрі міститься посилання на те, що постановами державного виконавця від 02 квітня 2010 року (ВП № НОМЕР_1) та від 09 жовтня 2013 року (ВП № НОМЕР_2) накладено арешт на майно ОСОБА_1

26 липня 2023 року Заводський ВДВС повідомив ОСОБА_1 про те, що відсутні підстави для зняття арешту з його майна, оскільки він не у повному обсязі виконав грошові зобов`язання у межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, включаючи несплату ним витрат виконавчого провадження.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо правомірності стягнення виконавчого збору в межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На підставі статей 1, 11 Закону України № 606-XIV «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення виконавчих дій, Закону № 606-XIV) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Закону № 606-XIV державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в статті 17 цього Закону.

Відповідно до статті 32 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням.

У частинах першій, другій статті 25 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.

Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Згідно з частинами першою, сьомою статті 28 Закону № 606-XIV у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача.

У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.

У частині третій статті 27 Закону № 606-XIV визначено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.

Виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (пункт 5 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV). Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених статтею 47 цього Закону, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 (провадження № 11-445апп19) вирішувала питання щодо правильного застосування судами частини другої статті 27 та частини третьої статті 40 Закону України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа).

У наведеній постанові, зокрема, зазначено: «Закон № 1404-VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією, розробленою відповідно до законів № 1403-VIII і № 1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню.

Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.

Так, положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII зобов`язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом.

Вказані положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII кореспондуються з нормою абзацу четвертого пункту 8 розділу III Інструкції.

Натомість частина друга статті 27 Закону № 1404-VIII передбачає, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

При цьому пункт 21 розділу ІІІ Інструкції встановлює, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону № 1404-VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 вказаного Закону. […]

Виходячи зі змісту наведеної вище норми Інструкції у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору.

Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.

Крім цього, пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону № 1404-VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов`язково роз`яснюється порядок повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду вважала вмотивованими висновки суду першої інстанції про те, що на момент виникнення спірних правовідносин обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.».

У справі, яка переглядається:

02 квітня 2010 року Заводський ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа № 14-7238/2009 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 07 травня 2007 року № 11151937000 у розмірі 293 250,26 грн.

Цього ж дня в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 накладено арешт на майно боржника ОСОБА_1

25 квітня 2014 року Заводський ВДВС виніс постанову про стягнення виконавчого збору у сумі 29 375,02 грн.

28 квітня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV, а саме у зв`язку з неможливістю встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання. Строк повторного пред`явлення виконавчого листа до виконання - 28 квітня 2015 року.

09 жовтня 2013 року Заводський ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа № 2-3305/11 про стягнення в солідарному порядку із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованості за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № 11330602000 у сумі 139 552,85 доларів США, що еквівалентно 1 109 542,86 грн.

Цього ж дня державний виконавець наклав арешт на майно боржника.

25 квітня 2014 року Заводський ВДВС виніс постанову про стягнення виконавчого збору у сумі 110 954,28 грн.

28 квітня 2014 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а саме у зв`язку з неможливістю встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання. Строк повторного пред`явлення виконавчого листа до виконання - 28 квітня 2015 року.

Отже, враховуючи наведений висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 2540/3203/18, положення Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, у редакції, чинній на час винесення державним виконавцем постанов про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 , які регулюють порядок вчинення виконавчих дій, визначених Законом № 606-XIV, а також підставу повернення виконавчого листа стягувачу (у зв`язку з неможливістю встановити особу боржника, з`ясувати його місце проживання), яка не забороняє повторне пред`явлення виконавчого листа до виконання у межах строків, визначених Законом № 606-XIV, колегія суддів доходить висновку, що у державного виконавця не було підстав для стягнення виконавчого збору в тому розмірі, який визначений у вказаних постановах (10 % від фактично стягнутої суми), тому такі постанови не відповідають вимогам статті 28 Закону № 606-XIV.

Верховний Суд вважає слушними доводи касаційної скарги про неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 761/11524/15-ц, про те, що на момент виникнення спірних правовідносин обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 на неправомірні дії державного виконавця щодо незняття арешту з належного йому майна, накладеного в межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, суди першої та апеляційної інстанцій помилково вказали на таку підставу незняття арешту, як наявність несплаченої суми виконавчого збору, неправильно застосувавши норми матеріального права, зокрема положення Інструкції з організації примусового виконання рішень та Закону № 606-XIV.

Суди не врахували, що за своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення, натомість вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень про стягнення боргу з ОСОБА_1 не привели до фактичного виконання спірних виконавчих документів.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги щодо неправомірного стягнення виконавчого збору у завершеному виконавчому провадженні знайшли своє підтвердження під час перегляду справи у Верховному Суді.

Щодо незняття державним виконавцем арешту з майна боржника

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення державним виконавцем оскаржуваних дій).

Згідно зі статтею 5 Закону № 606-XIV державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до частини шостої статті 24 Закону № 606-XIV за заявою стягувача, з метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно з винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника в порядку, визначеному цим Законом.

У частині другій статті 55 Закону № 606-XIV зазначено, що державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов`язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

У пункті 2 частини першої статті 25 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець здійснює виконавчі дії по виконанню рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону.

Аналогічні положення були закріплені у пункті 2 частини першої статті 30 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час винесення постанови про повернення виконавчого документа.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених статтею 47 цього Закону, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

У разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника (частини перша та друга статті 50 Закону № 606?XIV.

Аналогічні приписи містяться у частині першій статті 40 Закону № 1404-VIII, відповідно до яких у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності».

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), від 03 лютого 2023 року у справі № 639/858/21(провадження № 61-11506св22).

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17 (адміністративне провадження № К/9901/20268/18), Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22 (провадження № 61-2690св23) зазначено про те, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.

Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (у тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

У постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21), на які, зокрема, посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 606-XIV у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.

Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом (пункт 2 частини першої статті 22 Закону № 606?XIV).

Державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред`явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред`явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк, якщо інше не передбачено законом. Для інших виконавчих документів пропущений строк поновленню не підлягає (стаття 24 Закону № 606-XIV).

Отже, у справі, яка переглядається, строк пред`явлення до виконання виконавчих листів № 14-7238/2009 та № 2-3305/11 закінчився 28 квітня 2015 року. Із заявами про поновлення цього строку стягувач або його правонаступник не зверталися.

Суди встановили, що за інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 . У вказаному реєстрі міститься посилання на те, що постановами державного виконавця від 02 квітня 2010 року (ВП № НОМЕР_1) та від 09 жовтня 2013 року (ВП № НОМЕР_2) накладено арешт на майно ОСОБА_1

26 липня 2023 року Заводський ВДВС повідомив ОСОБА_1 про те, що відсутні підстави для зняття арешту з його майна, оскільки він не у повному обсязі виконав грошові зобов`язання у межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2, включаючи несплату ним витрат виконавчого провадження.

Встановивши, що виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа № 14-7238/2009 та виконавче провадження № НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа № 2-3305/11 були завершені 28 квітня 2014 року, оскільки виконавчі документи повернені стягувачу на підставі пункту 5 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у зв`язку з тим, що у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місце проживання, перебування боржника, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що державний виконавець при поверненні виконавчого документа стягувачу не зазначив про скасування арешту, накладеного на майно боржника.

При цьому суди не врахували, що з моменту завершення виконавчих проваджень минуло більше 10 років, виконавчі провадження вже знищені у зв`язку із закінченням строку їх зберігання, що підтверджується листом Заводського ВДВС від 26 липня 2023 року, і матеріали справи не містять відомостей про те, що стягувач або його правонаступники повторно пред`являли вказані виконавчі листи до виконання.

Щодо наявності постанов державного виконавця, винесених у межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_2, НОМЕР_1, про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_1 , Верховний Суд зазначив вище про підстави неправомірності їх винесення.

В автоматизованій системі виконавчого провадження відсутні відомості щодо наявності відкритих виконавчих проваджень з примусового виконання виконавчих листів № 2-3305/11 та № 14-7238/2009 щодо боржника ОСОБА_1 та стягувача ТОВ «Кей-Колект», яке є правонаступником АТ «УкрСиббанк». Не надав відповідних доказів і Заводський ВДВС.

Подальше накладення арешту на майно боржника є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном та обмежує права ОСОБА_1 , позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним йому на праві власності майном.

Враховуючи викладене, бездіяльність посадових осіб Заводського ВДВС щодо незняття арешту з нерухомого майна ОСОБА_1 є неправомірною.

Розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на дії посадових осіб Заводського ВДВС, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, безпідставно не застосували до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданих вище постановах.

Згідно з частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).

Суди під час розгляду скарги ОСОБА_1 , встановивши обставини справи, зробили помилкові висновки про відсутність підстав для її задоволення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою-третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зробив висновок про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення про задоволення скарги.

Керуючись статтями 400 409 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2024 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Одеса) задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Одеса) щодо незняття арешту з майна ОСОБА_1 .

Зобов`язати посадових осіб Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Одеса) зняти арешти з майна боржника ОСОБА_1 , накладені в межах виконавчих проваджень № № НОМЕР_1, НОМЕР_2.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк