Постанова

Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 2/0301/806/11

провадження № 61-3814св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник (боржник)- ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - заступник начальника Володимир-Волинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Антоневська Вікторія Леонідівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу Володимир-Волинського відділу державної виконавчої служби у Володимир-Волинському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів)на постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К. від 21 березня 2022 року ,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

На майно особи, яка була боржником у виконавчих провадженнях, з метою забезпечення виконання виконавчого документу державний виконавець у 2012 та 2015 роках наклав арешт. В подальшому виконавчі провадження були завершені шляхом повернення виконавчих документів стягувачу, матеріали виконавчих проваджень знищено.

У 2021 році арешт майна залишається чинним, оскільки виконавець не відреагував на прохання власника майна його зняти попри повідомлення колишнього боржника та правонаступника стягувача про виконання виконавчого документу поза межами виконавчого провадження.

Суди попередніх інстанцій ухвалили протилежні судові рішення за заявою особи визнати незаконною бездіяльність виконавця та зобов`язати його зняти арешт з майна.

Розглядаючи цю справу, Верховний Суд має відповісти на таке ключове питання: чи є виправданим втручання у право особи на мирне володіння майном збереження протягом тривалого часу арешту належного їй майна за відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача.

Короткий зміст заяви

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність заступника начальника Володимир-Волинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Львів)

(далі - ДВС) Антоневської В. Л.

Скаргу мотивовано тим, що у ДВС перебували два виконавчих провадження №№ 33766282 та 47068333 з примусового виконання рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 грудня 2011 року про стягнення з нього на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованості за кредитним договором та судових витрат у розмірі 1 076 873,66 грн.

У межах вказаних виконавчих проваджень постановами від 08 серпня

2012 року та 02 квітня 2015 року на все належне йому майно було накладено арешт та оголошено заборону на його відчуження (номери записів про обтяження 9273112 та 12840523).

Постановами від 10 квітня 2014 року та 4 жовтня 2016 року державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі

статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

Згадані виконавчі провадження були знищені у 2018 та 2020 роках відповідно, однак виконавець не зняв арешт, накладений з метою виконання виконавчого документу.

05 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ДВС із заявою про зняття арештів з належного йому нерухомого майна, однак відповіді не отримав, арешти знято не було.

Зазначає, що поза межами виконавчого провадження він погасив заборгованість, стягнуту з нього рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 грудня 2011 року. Доказом погашення заборгованості є довідка від 18 серпня 2020 року, видана ТОВ «Фінансова компанія «Амбрелла», яка 22 березня 2019 року на підставі договору про відступлення права вимоги придбала право вимоги у ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», яке придбало право вимоги у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».

Оскільки заборгованість було погашено у повному обсязі, правових підстав не знімати арешти з його майна у органу ДВС не було, а тому, на думку заявника, ігнорування його заяви є бездіяльністю з боку такого органу, що перешкоджає йому здійснювати свої права власника.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати бездіяльність ДВС, що полягає у незнятті арешту з належного йому майна, накладеного у виконавчих провадженнях № 33766282 та № 47068333, протиправною та зобов`язати ДВС зняти такий арешт.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області

від 04 січня 2022 року у складі судді Лященка О. В. у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що виконавчі провадження

№ № 33766282, 47068333 завершені шляхом повернення виконавчого документа стягувачу, тому були відсутні передбачені статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, яка діяла на час винесення постанов про повернення виконавчого документа стягувачу) підстави для зняття арешту.

Оскільки стягувачем у згаданих виконавчих провадженнях було

ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», відступлення права вимоги за кредитним договором від 15 червня 2007 року ТОВ «ФК «Амбрелла» та його заява про відсутність заборгованості ОСОБА_1 не є підставою для зняття арешту з майна боржника.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 21 березня 2022 року ухвалу Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 04 січня

2022 року скасовано, скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Визнано бездіяльність заступника начальника Володимир-Волинського відділу ДВС у Володимир-Волинському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Антоневської В. Л., що полягає у незнятті арешту з майна боржника ОСОБА_1 , накладеного у виконавчих провадженнях

№ № 33766282, 47068333, протиправною та зобов`язано заступника начальника ДВС Антоневську В. Л. зняти арешт із усього майна

ОСОБА_1 , що накладений в межах цих виконавчих проваджень (номери записів про обтяження 9273112 від 02 квітня 2015 року та 12840523 від 08 серпня 2012 року).

Апеляційний суд вважав за доцільне зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки у подальшому застосуванні арешту відсутня необхідність.

Відсутність судового рішення про заміну стягувача у виконавчому провадженні не спростовує факту відступлення права вимоги за кредитним договором, зокрема ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на користь ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», яке, у свою чергу, відступило право вимоги на користь ТОВ «ФК «Амбрелла», оскільки такий відступ підтверджений належними доказами, а саме договорами про відступлення права вимоги та витягами з реєстру кредитних договорів права за якими відступались, та боржників за такими договорами (а. с. 14-19). Новий кредитор ТОВ «ФК «Амбрелла» підтвердило факт повного погашення заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 та відсутність претензій майнового характеру щодо його виконання. Крім того, виконавчі провадження були знищені, а тому заміна стягувача у таких провадженнях не може бути здійснена.

Суд наголосив на тому, що наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) не скасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного суду у квітні 2022 року, ДВС просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за виконавчими провадженнями

№ № 33766282, 47068333 були відсутні підстави для зняття арешту, передбачені статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження»

(у редакції, чинній на час винесення постанов про повернення виконавчого документа стягувачу).

Також зазначають, що по згаданих виконавчих провадженнях не сплачено виконавчий збір, про що свідчить інформація зі спецрозділу.

Крім того, сторонами виконавчих проваджень є ОСОБА_1 та

ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», якого суд не замінив в установленому порядку на ТОВ «ФК «Амбрелла». Отже, сплата заборгованості новому кредитору ТОВ «ФК «Амбрелла», який не є стягувачем у виконавчому провадженні, не дає право державному виконавцю скасовувати арешт, накладений для виконання виконавчого документа.

Відзив на касаційну скаргу

У червні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Зазначає, що зобов`язання боржника є припиненим внаслідок його виконання, виконавчі провадження є закритими, а їх матеріали - знищеними, тому доводи касаційної скарги про необхідність збереження арешту майна боржника до заміни сторони виконавчого провадження із ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на ТОВ «ФК «Амбрелла» є безпідставними.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 30 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області

від 27 грудня 2011 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» стягнуто заборгованість за кредитним договором від та судових витрат у розмірі 1 076 873,66 грн.

На виконання цього судового рішення 08 червня 2012 року було видано виконавчий лист № 2-806/11.

Для виконання означеного виконавчого листа у Володимир-Волинському відділі ДВС у Володимир-Волинському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) відкрито виконавче провадження № 33766282 та постановою від 08 серпня 2012 року на все належне ОСОБА_1 майно було накладено арешт та оголошено заборону на його відчуження (номер запису про обтяження 12840523).

Постановою від 10 квітня 2014 року державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 3 частини першої

статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» ( у редакції, яка була чинною на момент повернення виконавчого документу), згідно з яким виконавчий документ, на підставі якого відкрито провадження, за яким виконання не здійснювалось або здійснювалось частково, повертається стягувачу у разі якщо стягувач відмовився залишити за собою майно боржника.

З метою виконання зазначеного рішення суду у справі № 2-806/11, державний виконавець повторно відкрив виконавче провадження № 47068333, в межах якого постановою від 02 квітня 2015 року було накладено арешт на все належне ОСОБА_1 майно (номер запису про обтяження 9273112).

Постановою від 04 жовтня 2016 року державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 7 частини першої

статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, яка була чинною на момент повернення виконавчого документа), яка передбачала, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито провадження, за яким виконання не здійснювалось або здійснювалось частково, повертається стягувачу у разі якщо боржник або його майно, розшук яких здійснювався органами внутрішніх справ, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку.

Матеріали виконавчих проваджень №№ 33766282 та 47068333 були знищені відповідно до актів знищення виконавчих проваджень від 28 лютого 2018 року та від 28 лютого 2020 року відповідно.

Судами також установлено, що право вимоги за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»було відступлене ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 березня 2019 року, а ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» цього ж дня відступило це право вимоги на користь ТОВ «ФК «Амбрелла».

Згідно із довідкою ТОВ «ФК «Амбрелла» станом на 18 серпня 2020 року заборгованість за кредитним договором погашена ОСОБА_1 у повному обсязі, претензій щодо його виконання товариство не має.

05 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ДВС із заявою про зняття арештів з належного йому нерухомого майна, однак відповіді не отримав, арешти знято не було.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно із положеннями статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Схожі за змістом положенням містились у статті 25 цього ж Закону у редакції, чинній на час накладення арешту на майно боржника.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент звернення заявника до суду із цією скаргою) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом

1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив із того, що відсутні передбачені статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» ( у редакції, чинній на час повернення виконавчих документів стягувачу) підстави для зняття арешту з майна боржника.

Чинна на дату винесення постанов про повернення виконавчого документу стягувачу редакція Закону України «Про виконавче провадження» (частина четверта статті 50) передбачала, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що повернення виконавчого документа стягувачу на підставі статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час повернення виконавчих документів стягувачу) не встановлювало прямого обов`язку державного виконавця знімати арешт з майна боржника.

Водночас, спір у справі, що переглядається, виник не у зв`язку з оскарженням бездіяльності у вигляді не зняття арешту державними виконавцями, які здійснювали виконавчі дії у виконавчих провадженнях №№ 33766282 та 47068333 на стадії їх завершення під час повернення виконавчих документів стягувачу у 2014 та 2016 роках.

Спір виник у зв`язку з тим, що на заяву ОСОБА_1 від 05 серпня 2021 року про зняття арешту у зв`язку з виконання виконавчого документу поза межами виконавчого провадження державний виконавець відмовився зняти арешт з майна боржника.

За таких обставин, стаття 50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час повернення виконавчих документів стягувачу) не є тим законом, який регулює спірні правовідносини, на що суд апеляційної інстанції вірно звернув увагу, скасувавши як незаконну ухвалу суду першої інстанції.

Суд враховує, що застосування державними виконавцями наданого їм широкого кола повноважень та законодавчо визначених механізмів, спрямованих на виконання судових рішень, входить до їх обов`язків, визначених статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження», щодо вжиття передбачених цим Законом заходів для неупередженого, ефективного, своєчасного і повного вчинення виконавчих дій.

Аналіз норм Закону України «Про виконавче провадження» щодо підстав накладення арешту на майно боржника та зняття такого арешту дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який виконавець має право застосувати для забезпечення реального виконання виконавчого документа, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Водночас у разі повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов`язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

У справі, що переглядається, встановлено, що після повернення банку виконавчого документа про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості особа, яка придбала право вимоги підтвердила повне виконання зобов`язань за кредитним договором та не заперечувала проти зняття арешту із майна боржника.

Законом України «Про виконавче провадження» не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв`язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу.

Подаючи заяву про зняття арешту з майна, ОСОБА_1 вказав, що він погасив борг перед особою, яка придбала право вимоги за зобов`язанням, на виконання якого видавався виконавчий документ, у добровільному порядку поза межами виконавчих проваджень №№ 33766282 та 47068333, які є завершеними та матеріали яких знищено виконавчою службою.

За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав доцільним зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки у подальшому застосуванні арешту відсутня необхідність.

Крім того, Верховний Суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України),

а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У даній правовій ситуації відмова в задоволенні скарги щодо зняття арешту, накладеного на все майно ОСОБА_1 у виконавчих провадженнях

№ № 33766282, 47068333, унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна, оскільки чинне законодавство не регулює питання зняття обтяжень з майна боржника у випадку добровільного виконання виконавчого документа після повернення його стягувачу.

При цьому суд апеляційної інстанції підставно врахував те, що наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

На підставі зазначеного колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що незняття ДВС арешту з майна боржника у виконавчому провадженні саме за обставинами цієї справи є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, і порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом зобов`язання ДВС зняти арешт з майна боржника.

Відповідно до частин третьої, восьмої статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Верховний Суд вважає, що посилання у касаційній скарзі на несплату боржником виконавчого збору по вказаним виконавчих провадженнях не є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки таких аргументів у судах попередніх інстанцій ДВС не наводила і відповідних доказів не надавала, такі докази ДВС приєднала до касаційної скарги, однак на стадії касаційного провадження Верховний Суд не має повноважень приймати нові докази. Крім того, у матеріалах справи відсутні дані, що з метою стягнення виконавчого збору державний виконавець виносив постанову, відкривав виконавче провадження і задля виконання цього виконавчого документа накладав арешт на майно боржника.

За таких обставин та враховуючи добровільне погашення боржником боргу за погодженням з кредитором, відсутність виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, відсутність будь-яких відомостей стосовно рішення виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника та відсутність необхідності подальшого застосування такого арешту на майно боржника, висновок суду апеляційної інстанції про визнання бездіяльності виконавчої служби щодо незняття арешту з майна заявника, що є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, є законним та обґрунтованим.

Викладені у цій постанові мотиви узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 листопада 2021 року у справі

№ 21/170-08, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі

№ 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19).

Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Володимир-Волинського відділу державної виконавчої служби у Володимир-Волинському районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 21 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович