Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.12.2023 року у справі №569/19573/20
Постанова КЦС ВП від 06.12.2023 року у справі №569/19573/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

місто Київ

справа № 569/19573/20

провадження № 61-5632св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Лейк Ленд Груп», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: державний реєстратор Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацька Оксана Володимирівна, приватний нотаріус Рівненського нотаріального округу Камінська Яна Михайлівна, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 листопада 2022 року, постановлене суддею Харечком С. П., та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Шимківа С. С., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Лейк Ленд Груп» (далі - ТОВ «Лейк Ленд Груп»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: державний реєстратор Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацька О. В. (далі - державний реєстратор), приватний нотаріус Рівненського нотаріального округу Камінська Я. М., ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , у якому просив:

визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора від 09 липня 2019 року № 47686923 про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1867884756246 (далі - квартира № 4), за ОСОБА_2 ;

визнати недійсним акт від 02 березня 2020 року № 809-810 приймання-передання квартири АДРЕСА_2 від ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ «Лейк Ленд Груп»;

скасувати рішення державного реєстратора від 11 березня 2020 року № 51547916 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Лейк Ленд Груп»;

визнати недійсним акт від 12 березня 2020 року № 850-851 приймання-передання квартири АДРЕСА_2 від ТОВ «Лейк Ленд Груп» до ОСОБА_3 ;

скасувати рішення державного реєстратора від 17 березня 2020 року № 51658478 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 24 вересня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зареєстрований за № 1244;

витребувати від ОСОБА_4 на користь співвласників квартири АДРЕСА_3 (далі - квартира АДРЕСА_4 ) будівлю літньої кухні (квартиру АДРЕСА_2 ) за зазначеною адресою.

ОСОБА_1 бґрунтовував пред`явлений ним позов тим, що йомуна праві спільної часткової власності належить частка у праві власності у розмірі 1/2 частини на квартиру АДРЕСА_4 . Іншими співвласниками є його матір ОСОБА_5 та брат ОСОБА_6 , яким належать частки по 1/4 частині у праві власності на цю квартиру.

Також у спільній сумісній власності співвласників квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 перебуває земельна ділянка, площею 473, 00 кв. м, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Позивач переконував, що ОСОБА_6 самовільно зайняв господарську будівлю - літню кухню, яка розташована поблизу квартири АДРЕСА_4 , чим порушив права всіх співвласників і позбавив їх можливості користуватися цією будівлею за призначенням.

ОСОБА_1 стало відомо, що ОСОБА_2 , яка немає стосунку до будинковолодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_6 , без відома та погодження з іншими співвласниками й без будь-яких правовстановлюючих документів, зареєструвала за собою право власності на господарську будівлю (літню кухню) як на окремий об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_2 , після чого внесла його до статутного капіталу ТОВ «Лейк Ленд Груп», яке надалі передало зазначену квартиру у власність ОСОБА_3 , а останній відчужив її ОСОБА_4 .

З огляду на те, що ОСОБА_2 не набула права власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку, передбаченому законом, тому не мала права нею розпоряджатися. Відповідне право не виникло й в інших набувачів спірного нерухомого майна.

Позивач зазначав, що він не є стороною оспорюваних ним правочинів, однак ці правочини порушують права та законні інтереси його й інших співвласників квартири АДРЕСА_4 , тому пред`явлений позов спрямований на захист таких прав та інтересів.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач ОСОБА_4 та треті особи ОСОБА_6 , ОСОБА_5 заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 22 листопада 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, Рівненський міський суд Рівненської області відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Суд скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 15 грудня 2020 року про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_7 .

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, щопозивач не надав до суду належних та допустимих доказів того, що літня кухня була належно зареєстрована як господарська будівля та має стосунок до квартири АДРЕСА_4 , співвласником якої є позивач.

Також суди врахували, що лист Управління земельних відносин Виконавчого комітету Рівненської міської ради від 25 листопада 2019 року № 01/11/1137 про підготовку та передачу на розгляд сесії Рівненської міської ради проєкту рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у спільну сумісну власність не є правовстановлюючим документом, який підтверджує право власності позивача та інших співвласників на земельну ділянку. Позивач не надав доказів на підтвердження права спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 473, 00 кв. м. Цій земельній ділянці не присвоєно кадастровий номер та право на неї не зареєстровано за жодною із осіб, яких позивач називає її співвласниками.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 14 квітня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 листопада 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, щодо застосування статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року у справі № 903/134/13-г та у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16, про те, що акт приймання-передання майна до статутного фонду юридичної особи є правочином, тому оспорення правочину, оформленого таким актом, є ефективним способом захисту порушених прав;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16

(провадження № 14-208цс18), щодо застосування статті 388 ЦК України;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 квітня 2023 року справу № 569/19573/20 призначено судді-доповідачеві Яремку В. В.

Ухвалою від 22 травня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження

у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Розпорядженням Верховного Суду від 02 листопада 2023 року № 1365/0/226-23 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 569/19573/20 (провадження № 61-5632св23) у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_7 .

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2023 року справу № 569/19573/20 (провадження № 61-5632св23) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить частка у праві власності у розмірі 1/2 частини на квартиру АДРЕСА_4 , а саме: 1/4 - на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 вересня 2003 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Виконавчого комітету Рівненської міської ради; 1/4 - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 квітня 2019 року, посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори, реєстровий номер № 5-104.

Іншими співвласниками квартири АДРЕСА_4 є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яким належать частки по 1/4 частині у праві власності на квартиру кожному на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 вересня 2003 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства Виконавчого комітету Рівненської міської ради.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державний реєстратор Чернацька О. В. 09 липня 2019 року ухвалила рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 47686923, згідно з яким за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1867884756246.

05 березня 2020 року на підставі протоколу загальних зборів засновників ТОВ «Лейк Ленд Груп» від 02 лютого 2020 року № 7 та акта приймання-передання майна від ОСОБА_2 до ТОВ «Лейк Ленд Груп» від 02 березня 2020 року № 809/810, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Лейк Ленд Груп».

13 березня 2020 року на підставі акта приймання-передання майна від

ТОВ «Лейк Ленд Груп» до ОСОБА_3 від 12 березня 2020 року № 580-851, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 24 вересня 2020 року ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_2 .

Заслухані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які є сусідами та знайомими учасників справи, пояснили, що квартиру АДРЕСА_2 будував ОСОБА_6 , який і проживав в ній з 2005 року разом із дружиною та двома малолітніми дітьми. Будувати йому допомагали батьки. Позивач, який є братом ОСОБА_6 на той час був неповнолітнім і стосунку до квартири АДРЕСА_2 не мав. Стосунки між братами погіршилися після смерті їх батька.

Право, застосоване судом

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття такого права не встановлена судом.

Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

За частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на момент приватизації квартири АДРЕСА_4 , приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 січня 2020 року у справі № 461/4181/18 (провадження № 61-15919св19) зазначив, що спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Конструкція недійсності договору потрібна для того, щоб не допускати або припиняти порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. В основі конструкції недійсності (нікчемності та оспорюваності), як правило, перебуває порушення правил ЦК України чи іншого закону.

Статтею 204 ЦК України передбачено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє передбачені ним цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору, передбаченої у статті 204 ЦК України, усі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні(постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 904/2979/20 зроблено висновки про те, що відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав. Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд повинен вирішувати питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19) зауважено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовував пред`явлений позов тим, що у спільній сумісній власності мешканців квартири АДРЕСА_4 перебуває господарська будівля - літня кухня, яку ОСОБА_2 неправомірно зареєструвала як окремий нерухомий об`єкт - квартиру АДРЕСА_2 та відчужила її, тому правочини щодо цього майна підлягають визнанню недійсними, а також спірне нерухоме майно підлягає витребуванню в останнього набувача.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що свідоцтво про право власності на житло від 01 вересня 2003 року, видане Управлінням житлово-комунального господарства Виконавчого комітету Рівненської міської ради, та свідоцтво про право на спадщину за законом від 23 квітня 2019 року, посвідчене державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори, реєстровий номер № 5-104, не містять інформації про приналежність до квартири АДРЕСА_4 господарських будівель та не підтверджують права власності позивача на спірне нерухоме майно.

Суди врахували, що наданий позивачем до суду технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_4 , у якому відображено, що до квартири АДРЕСА_4 в житловому будинку, позначеному літерою «А-1», належить господарська будівля - літня кухня, позначена на схемі розташування будівель та споруд літерою «Б», виготовлений фізичною

особою-підприємцем ОСОБА_13 (далі - ФОБ ОСОБА_13 ) 26 серпня 2020 року, тобто після видачі згаданих свідоцтв, а також після реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 .

Надалі, 29 січня 2021 року у технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_4 , виготовлений ФОП ОСОБА_13 26 серпня 2020 року, виконавець вніс зміни та виключив з характеристики квартири АДРЕСА_4 .

Доказів існування літньої кухні, її реєстрації та приналежності до квартири АДРЕСА_4 , співвласником якої є позивач, у матеріалах справи немає.

Також у справі, що переглядається, суди врахували, що позивач посилався на порушення не лише своїх прав, а й прав інших співвласників квартири АДРЕСА_4 , просив витребувати у ОСОБА_4 на користь співвласників квартири АДРЕСА_4 будівлю літньої кухні (квартиру АДРЕСА_2 ). Проте, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як інші співвласники квартири АДРЕСА_4 не надали повноважень ОСОБА_1 на звернення до суду з таким позовом від їх імені.

Додатково потрібно врахувати, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 у наданих до суду першої інстанції письмових поясненнях зазначили, що в квартирі АДРЕСА_2 , яка збудована в 2005 році з дозволу всіх співвласників квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 , проживає сім`я ОСОБА_6 (дружина та двоє малолітніх дітей). На той час позивач був малолітньою дитиною, згоду на будівництво давали його батьки. Про те, що до квартири АДРЕСА_4 їм - як співвласникам - належать будь-які додаткові приміщення - сарай, допоміжні будівлі - вони раніше не знали, зазначили, що іншими приміщеннями, окрім квартири АДРЕСА_4 , не користувалися та не володіють.

З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що позивач не надав належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження факту набуття ним у власність господарських будівель, зокрема літньої кухні, на чому наголошував ОСОБА_1 у позовній заяві.

Надаючи оцінку доводам позивача про те, що у спільній сумісній власності співвласників квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 перебуває земельна ділянка, площею 473, 00 кв. м, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, зокрема спірного нерухомого майна, суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту реєстрації.

На підтвердження зазначених доводів позивач надав лист Управління земельних відносин Виконавчого комітету Рівненської міської ради від 25 листопада 2019 року № 01/11/1137, у якому зазначено, що за заявою співвласників квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 на розгляд сесії Рівненської міської ради підготовлено проєкт рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 473, 00 кв. м, у спільну сумісну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року

у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) сформулювала висновок про те, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

При перегляді цієї справи Верховний Суд врахував, що лише факт звернення особи до компетентного органу з метою реалізації нею свого права на отримання земельної ділянки в майбутньому не свідчить про одночасне виникнення у такої особи будь-якого речового права та, відповідно, про порушення цього права.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зауважили, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження існування права спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 473, 00 кв. м, на АДРЕСА_6 . Цій земельній ділянці не присвоєно відповідного кадастрового номеру та право на неї не зареєстровано.

Оскільки у справі, що переглядається, позивач не довів порушення його прав та інтересів, зокрема того, що йому на праві власності належала господарська будівля - літня кухня, а також земельна ділянка, розташована під цією будівлею, що є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові, тому Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та правовим результатом вирішення спору.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року у справі № 903/134/13-г, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16,

у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16

та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року

у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Надаючи оцінку доводам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд врахував, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновок про те, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 за позовом про визнання недійсними рішення селищної ради та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Верховний Суд України виснував, що стаття 120 ЗК України передбачає загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією правовою нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у безпосередній залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. При застосуванні приписів статті 120 ЗК України у поєднанні з правилом статті 125 ЗК України потрібно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, проте земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Отже, за загальним правилом, передбаченим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Втім, у справі, що переглядається, земельній ділянці, яка, як вважає позивач, належить на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 , не присвоєно кадастровий номер, не визначено її площу та межі, не внесено інформацію про неї до Державного земельного кадастру. Тож ця ділянка не набула ознак об`єкта права власності, оскільки земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Також квартира АДРЕСА_4 набута у власність в порядку приватизації державного житлового фонду. Відповідно до частин другої, четвертої статті 42 ЗК України в редакції, чинній на момент приватизації квартири АДРЕСА_4 , у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проєктів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації. Підстави набуття права на землю державної та комунальної власності передбачені у статті 116 ЗК України, а порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянам - у статті 118 ЗК України. Проте, у матеріалах справи, що переглядається, немає доказів набуття співвласниками багатоквартирного будинку АДРЕСА_8 речових прав на спірну земельну ділянку комунальної власності в установленому порядку.

З огляду на викладене, обставини справи, що переглядається, є відмінними від обставин справи № 6-253цс16, тому висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 13 квітня 2016 року, не підлягають застосуванню.

Також у постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року

у справі № 903/134/13-г (провадження № 3-62гс15) за позовом про визнання правочинів недійсними, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України. У разі встановлення існування речово-правових відносин - до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належно реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року

у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) за позовом про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням приписів статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16 за позовом про визнання недійсним правочину щодо передання майна до статутного капіталу товариства, оформленого актом приймання-передання майна, Верховний Суд дійшов переконання, що двосторонній акт приймання-передання майна до статутного капіталу товариства свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін цього двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому у спірних правовідносинах саме оспорення правочину, оформленого актом (у розумінні статті 202 ЦК України), є ефективним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 ЦК України і статті 20 Господарського кодексу України.

Отже, у постановах на які посилається заявник у касаційній скарзі, а саме: в постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року у справі № 903/134/13-г (провадження № 3-62гс15), у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), зроблено висновки щодо правомірності та ефективності таких способів захисту порушених прав як визнання недійсним правочину та витребування майна.

Згадані правові висновки не враховувалися судами першої та апеляційної інстанцій, оскільки суди дійшли переконання, що позивач не довів порушення його прав чи інтересів.

Верховний Суд наголошує, що при вирішенні спору суд передусім має встановлювати наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного цивільного (матеріального) права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) зроблено висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту потрібно встановити, які саме права (правомірні інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Невстановлення (неіснування) права на позов в матеріально-правовому розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Якщо ж суд дійде переконання про порушення прав, свобод чи інтересів позивача, він лише тоді має надати оцінку обраному позивачем способу захисту та з`ясувати, чи є цей спосіб правомірним та ефективним, оскільки обрання способу захисту, що не відповідає цим критеріям, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Отже, невстановлення (неіснування) порушеного права чи неправомірність або неефективність вибраного позивачем способу захисту прав, які суд за результатами вирішення спору вважатиме порушеними, невизнаними або оспорюваними, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

Відповідно суд може відмовити в позові за безпідставністю чи недоведеністю пред`явлених вимог або ж суд може встановити, що право позивача порушене, невизнане чи оспорюване, тобто встановити підставність позову, втім відмовити з підстав вибору неправомірного та/чи неефективного способу захисту.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, вважаючи, що ОСОБА_1 не довів порушення його прав, правильно не вдавалися в оцінку оспорюваних правочинів та в оцінку правомірності й ефективності обраних позивачем способів захисту, оскільки суди вправі досліджувати ці питання лише у разі встановлення, що оспорювані правочини стосуються прав та інтересів позивача, який претендує на таке майно. Оскільки позивач не довів, що він має певні права на спірне майно та правомірний інтерес стосовно нього, то питання правомірності набуття права власності на це майно іншими особами не підлягає дослідженню та вирішенню судом.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанційне дослідили докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, тому суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

За приписами частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для нового розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 листопада 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак