Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.09.2023 року у справі №640/15036/18
Ухвала КЦС ВП від 05.04.2020 року у справі №640/15036/18
Постанова КЦС ВП від 06.09.2023 року у справі №640/15036/18

Постанова

Іменем України

06 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 640/15036/18

провадження № 61-2256св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Харківська міська рада,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Харківської міської ради на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в складі колегії суддів Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду із позовом до Харківської міської ради (далі також - відповідач) про надання житлового приміщення взамін зруйнованого.

Позовна заява мотивована тим, що у період з 26 квітня 2011 року до 30 жовтня 2014 року він відбував покарання в установі Державної кримінально-виконавчої служби. На момент затримання був зареєстрований за місцем мешкання в квартирі АДРЕСА_1 . Зазначав, що після звільнення з місця позбавлення волі він прибув за адресою своєї реєстрації, як указано в довідці про звільнення, але будинок АДРЕСА_2 виявився знесеним. Його баба, яка раніше також була зареєстрована за тією ж адресою, що і він, мешкала у квартирі АДРЕСА_3 , куди була відселена на підставі рішення виконкому Харківської міської ради від 22 травня 2013 року № 337.

Вважав, що при вирішенні цього питання міською владою не були враховані його законні права як мешканця знесеного будинку, який за рішенням Дзержинського райвиконкому від 25 грудня 1990 року № 327/55 вцілому було визнано ветхим, зі зносом 73 %. Зазначав, що органом виконавчої влади були грубо порушені його конституційні права як громадянина України, та права, які гарантує мешканцям житлового фонду діючий Житловий кодексУкраїнської PCP (назва в редакції на день подачі позову, далі - ЖК України), зокрема порушено пункт 7 статті 71 ЖК Українита статтю 47 Конституції України. Крім того, вважав, що органи міської влади повинні були надати житло з урахуванням норм житлової площі, встановленої ЖКУкраїни, враховуючи його права як мешканця квартири у знесеному будинку.

Вказував, що рішення суду про позбавлення його права користування житловою площею немає. Статтею 9 ЖК України обумовлено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування житлове приміщення. Його звернення у досудовому порядку до Харківської міської ради про поновлення прав не були прийняти до уваги. Відповідальні особи відмовляли йому в задоволенні законних прав, посилаючись на норми закону, що не відповідають, на його думку, дійсному положенню речей в його питанні.

Посилаючись на вимоги статті 112 ЖК України, позивач просив зобов`язати відповідача надати йому ізольоване жиле приміщення взамін квартири АДРЕСА_1 з урахуванням норм, встановлених житловим законодавством України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на квартирному обліку в управлінні обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради позивач не перебуває. Зі слів позивача після звільнення з місця позбавлення волі йому пропонували стати на квартирний облік, але він відмовився. За таких обставин, суд дійшов висновку, що до моменту постановки ОСОБА_1 на квартирний облік в управлінні обліку та розподілу житлової площі департаменту житлового господарства Харківської міської ради позовна вимога про надання йому ізольованого жилого приміщення взамін квартири АДРЕСА_1 з урахуванням норм, встановлених житловим законодавством України, є передчасною.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2019 року - без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Постановою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.

Верховний Суд зазначив, що «відмовляючи у задоволенні позову з підстав того, що ОСОБА_1 на квартирному обліку в управлінні обліку та розподілу житлової площі департаменту житлового господарства Харківської міської ради не знаходиться, а тому його вимоги надати йому ізольоване жиле приміщення взамін квартири АДРЕСА_1 з урахуванням норм, встановлених житловим законодавством України є передчасними, не врахував, що позивач у цій справі не порушував питання про покращення житлових умов з порушенням правил черговості, а посилався на те, що його житло є зруйнованим, а він є соціально незахищеним і відповідно на підставі статті 112 ЖК УРСР має право на належне житло, гарантоване Конституцією України. Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення не відповідають у повній мірі приписам цивільного процесуального законодавства з огляду на передчасність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог».

Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2019 року скасовано та винесено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Зобов`язано Харківську міську раду надати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ізольоване жиле приміщення взамін квартири АДРЕСА_1 , з урахуванням норм, встановлених житловим законодавством України. Розподілено судові витрати.

Апеляційний суд зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов такого висновку помилкового. Суд не врахував, що позивач у цій справі не порушував питання про покращення житлових умов з порушенням правил черговості, а посилався на те, що його житло є зруйнованим, а він є соціально незахищеним і відповідно на підставі статті 112 ЖК України має право на належне житло, гарантоване Конституцією України. З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2023 року Харківська міська рада надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження відповідач посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 07 червня 2022 року у справі № 522/10366/16, від 05 квітня 2021 року

у справі № 754/856/19. Зокрема, наголошував, що позивач на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов не перебуває та не перебував, доказів наявності підстав для отримання іншого житла ним не надано, зокрема, знесення будинку, в якому знаходилася квартира, де до засудження проживав позивач. Таким чином, на думку відповідача, на даний час немає законних підстав і можливості надати ОСОБА_1 житлове приміщення.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів, зазначав про законність постанови апеляційного суду. Позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене відповідачем судове рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно з довідкою про звільнення серія ХАР № 03276 ОСОБА_1 у період з

26 квітня 2011 року до 30 жовтня 2014 року відбував покарання в установі Державної кримінально-виконавчої служби.

На момент затримання був зареєстрований у квартирі

АДРЕСА_1 .

30 жовтня 2014 року ОСОБА_1 був звільнений на підставі статті 81 КК України та ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2014 року (умовно-дострокове звільнення) і відбув із установи Державної кримінально-виконавчої служби до місця проживання: АДРЕСА_4 .

Відповідно до даних управління обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради Харківською міською радою чи її виконавчим комітетом рішень про знесення будинку за АДРЕСА_2 не приймалось; згідно отриманих відомостей від департаменту містобудування, архітектури та генерального плану та департаменту земельних відносин Харківської міської ради, у останніх відсутня будь-яка інформація щодо надання права користування земельною ділянкою для нового будівництва за адресою: АДРЕСА_2 ; відповідно до інформації управління обліку та розподілу житлової площі департаменту житлового господарства Харківської міської ради відомості про те, яка організація здійснювала знесення будинку АДРЕСА_2 , відсутні. Разом з цим, при обстеженні будинку в 2015 році за заявою ОСОБА_1 , зі слів працівників дільниці № 10 КП «Жилкомсервіс», які обслуговували цей будинок, вказаний будинок, після відселення останнього мешканця ОСОБА_2 , був розібраний на будівельні матеріали мешканцями будинків, розташованих навколо.

Також встановлено, що ОСОБА_1 на квартирному обліку в управлінні обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради не перебуває. Після звільнення з місць позбавлення волі йому пропонували стати на квартирний облік, але він відмовився.

Відповідно до інформації управління обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради ОСОБА_1 неодноразово був проінформований що громадяни, які не перебувають на квартирному обліку безкоштовною житловою площею забезпечуватись не можуть.

З протоколу № 7 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 16 травня 2013 року вбачається, що будинок АДРЕСА_2 до 1917 року побудови та за рішенням Дзержинського райвиконкому від 25 грудня 1990 року № 327/55 вцілому визнано ветхим, зі зносом 73%. На даний час у будинку всього зареєстровано три особи: ОСОБА_2 , 1937 року народження; її син 1965 року народження та онук, 1982 року народження. Згідно акту обстеження від 14 травня 2013 року на даний час у будинку мешкає одна ОСОБА_2 . Свідчення про фактичне місце проживання сина та онука невідомі. Квартира № 9 розташована на 2 поверсі 2-поверхового цегляного будинку, зруйнована (відключене світло, газопостачання, водопостачання). Приймаючи до уваги звернення КП Жилкомсервіс», погіршення технічного стану будинку, запропонували прийняти, як виняток ОСОБА_2 на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов та включити до пільгового списку і надати, до підходу черги, квартиру АДРЕСА_3 (житлова площа - 27 кв. м). КП Жилкомсервіс» вирішити питання про зняття з реєстраційного обліку сина та онука ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку.

Рішенням Харківської міської ради від 22 травня 2013 року № 337 затверджено протокол № 7 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 16 травня 2013 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог,

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати Харківську міську раду надати йому інше житло взамін зруйнованого.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно статті 1 ЖК України відповідно до Конституції України громадяни мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Відповідно до статті 4 ЖК України жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об`єднанням, профспілковим та іншим громадським об`єднанням (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об`єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до законодавства України до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Статтею 7 ЖК України визначено, що періодично провадиться обстеження стану жилих будинків державного і громадського житлового фонду. Непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) ради. Непридатні для проживання жилі приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів може бути переобладнано в нежилі за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті ради. Порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно статті 10 ЖК України громадяни зобов`язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержувати правил користування жилими приміщеннями, економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.

Відповідно до пунктів 1-4, 7, 8 частини першої статті 15 ЖК України виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) рад у межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими актами законодавства України, на території області (міста республіканського підпорядкування) здійснюють державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (частина перша статті 30); керують житловим господарством, підпорядкованими підприємствами, установами та організаціями цієї галузі, забезпечують комплексний розвиток житлового господарства; здійснюють управління житловим фондом місцевих рад (частина перша статті 18) і забезпечують його схоронність, правильну експлуатацію, капітальний і поточний ремонт; здійснюють контроль за станом та експлуатацією відомчого житлового фонду, вживають заходів до передачі його до відання місцевих рад; здійснюють контроль за діяльністю житлово-будівельних кооперативів, за експлуатацією та ремонтом належних їм будинків; здійснюють контроль за утриманням будинків, що належать громадянам.

Згідно статті 18 ЖК України управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Відповідно до статті 30 ЖК України державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду здійснюється радами, їх виконавчими і розпорядчими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством.

Статтею 110 ЖК України визначено, що громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо: будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню; будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом; будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.

Відповідно до статті 112 ЖК України, якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої ради чи державною, кооперативною або іншим громадським об`єднанням, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією - виконавчим комітетом місцевої ради.

Згідно зі статтею 113 ЖК України надаване громадянам у зв`язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу. Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з того ж числа кімнат. За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, однак у межах норми жилої площі. Якщо наймач або член сім`ї, що проживає разом з ним, має право на додаткову жилу площу і фактично користується нею, жиле приміщення надається з урахуванням норми додаткової жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання жилого приміщення в даному населеному пункті, виселюваному надається жиле приміщення відповідно до встановленого розміру.

Відповідно до статті 132-1 ЖК України до жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відносяться жилі приміщення, пристосовані для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили постійне місце проживання. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам, які втратили житло внаслідок звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому цим Кодексом. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання також надаються особам, яких визнано біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, та громадянам, які вимушені залишити жиле приміщення внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного жилого приміщення, у порядку, встановленому законом. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відносяться до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарним та технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання надається за нормами, встановленими для проживання громадян у гуртожитках.

Згідно зі статтею 132-2 ЖК України жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний доход недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім`ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку. Формування фондів житла для тимчасового проживання здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Громадяни, яким надане жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизувати, обмінювати та здійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти в нього інших мешканців. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку у разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права громадянина на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання громадянину або придбання ним іншого жилого приміщення; підвищення доходів громадянина до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення; порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання у непридатність для його використання; інші підстави, встановлені законом. Порядок надання та користування жилою площею в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 постанови Ради Міністрів Української РСР від 26 квітня 1984 року № 189 «Про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним та технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання» (далі - постанова Ради Міністрів Української РСР від 26 квітня 1984 року № 189) обстеження стану жилих будинків державного і громадського житлового фонду провадиться не менше одного разу на п`ять років.

За пунктом 5 «Положення про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання» (затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 26 квітня 1984 року № 189) якщо під час обстеження стану жилих будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень), яку можливо і доцільно усунути шляхом проведення капітального ремонту, житлово-експлуатаційна організація вирішує в установленому порядку питання про проведення такого ремонту. В разі неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту житлово-експлуатаційна організація вносить до виконкому районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів пропозицію про визнання жилого будинку (жилого приміщення) таким, що не відповідає вказаним вимогам і є непридатним для проживання.

У вказаному Положенні чітко визначено підстави для прийняття виконавчим комітетом місцевої Ради рішення про проведення капітального ремонту жилого будинку (жилого приміщення) чи визнання такого житла непридатним для проживання.

За статтею 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у разі взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї (пункт 7). У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

Апеляційний суд встановив, що звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати Харківську міську раду надати йому інше житло взамін зруйнованого. Оскільки квартира АДРЕСА_1 була зруйнована в той час, коли він відбував покарання (у вигляді позбавлення волі) з 2011 року до 2014 року.

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно з довідкою про звільнення серія ХАР № 03276 ОСОБА_1 у період з

26 квітня 2011 року до 30 жовтня 2014 року відбував покарання в установі Державної кримінально-виконавчої служби.

30 жовтня 2014 року ОСОБА_1 був звільнений на підставі статті 81 КК України та ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2014 року (умовно-дострокове звільнення) і відбув із установи Державної кримінально-виконавчої служби до місця проживання: АДРЕСА_4 .

За протоколом № 7 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 16 травня 2013 року будинок АДРЕСА_2 до 1917 року побудови та за рішенням Дзержинського райвиконкому від 25 грудня 1990 року № 327/55 в цілому визнано ветхим, зі зносом 73%. На даний час у будинку всього зареєстровано три особи: ОСОБА_2 , 1937 року народження; її син 1965 року народження та онук, 1982 року народження. Згідно акту обстеження від 14 травня 2013 року на даний час у будинку мешкає одна ОСОБА_2 . Свідчення про фактичне місце проживання сина та онука невідомі. Квартира № 9 розташована на 2 поверсі 2-поверхового цегляного будинку, зруйнована (відключене світло, газопостачання, водопостачання). Приймаючи до уваги звернення КП Жилкомсервіс», погіршення технічного стану будинку, запропонували прийняти, як виняток ОСОБА_2 на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов та включити до пільгового списку і надати, до підходу черги, квартиру АДРЕСА_3 (житлова площа - 27 кв. м). КП Жилкомсервіс» вирішити питання про зняття з реєстраційного обліку сина та онука ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку.

Рішенням Харківської міської ради від 22 травня 2013 року № 337 затверджено протокол № 7 засідання міської громадської комісії з житлових питань від 16 травня 2013 року.

Тобто, на час звільнення із установи Державної кримінально-виконавчої служби позивача (30 жовтня 2014 року) та відбуття ним до місця проживання - квартири АДРЕСА_1 ця квартира, яка була єдиним житлом позивача та в якій він був зареєстрований, стала зруйнованою (відключене світло, газопостачання, водопостачання).

Відповідачем не надано належних доказів на підтвердження факту наявності цієї квартири як належного (благоустроєного) житла (її незруйнованості); доказів зняття позивача з реєстраційного обліку за вказаною адресою; доказів забезпечення позивача іншим житлом взамін зруйнованого; наявності у позивача іншого житла.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06) в рішенні від 02 грудня 2010 року, установив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло, останні були позбавлені процесуальних гарантій.

Міжнародною судовою установою встановлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства. Ухвалення судом рішення про відмову в позові ставить під загрозу гарантовані як національним, так і міжнародним законом, принципи ефективного засобу юридичного захисту.

Оскільки квартира, в якій проживав позивач та яка була його єдиним житло, є зруйнованою (непридатною для проживання), тому позивач відповідно до статті 112 ЖК України має право на належне (благоустроєне) житло, гарантоване Конституцією України.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про задоволення заявлених позовних вимог позивача.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Суд апеляційної інстанцій розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та правомірно задовольнив заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 .

Щодо доводів касаційної скарги.

Аргументи скарги про застосування апеляційним судом норм права без врахування висновків щодо їх застосування при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 07 червня 2022 року у справі № 522/10366/16, від 05 квітня 2021 року

у справі № 754/856/19є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 754/856/19 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду (про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання неправомірними дій щодо порушення права на отримання житла у зв`язку з аварійністю будинку, визнання права ОСОБА_1 на отримання житлата зобов`язання вчинити певні дії - проведення відселення мешканців з аварійного будинку за АДРЕСА_2 та приступити до його реконструкції, забезпечити ОСОБА_1 окремими житловим приміщенням (квартирою), вказав, зокрема таке. Апеляційний суд встановив, що відповідачами не порушувалось право позивача на отримання житла не меншою житловою площею, ніж передбачено нормами житлового законодавства у зв`язку із неможливістю подальшого проживання в квартирі АДРЕСА_1 , а навпаки нею та членами її сім`ї було самостійно прийнято рішення про відмову від запропонованих варіантів житлових приміщень. Позивачем суду не надано відповідних доказів, що квартира АДРЕСА_1 визнавалась аварійною, непридатною для проживання, або такою, що не відповідає діючим санітарно-технічним вимогам у встановленому законом порядку. Позивач на безоплатній основі набула квартиру АДРЕСА_1 за договором дарування від 25 грудня 2012 року, на квартирному обліку щодо поліпшення житлових умов не перебуває, порушення прав ОСОБА_1 не встановлено.

У справі № 522/10366/16 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову апеляційного суду (про відмову в задоволенні позову про зобов`язання виконавчого комітету Одеської міської ради виділити ОСОБА_1 та її неповнолітній дочці ОСОБА_2 для постійного проживання із комунального житлового фонду квартиру АДРЕСА_3), вказав, зокрема, таке. У розглядуваній справі судами встановлено, що ОСОБА_1 (особа з інвалідністю ІІ групи) разом із неповнолітньою ОСОБА_2 (особа з інвалідністю з дитинства) проживали в квартирі АДРЕСА_1 .Будинок за вказаною адресою визнано ветхим та таким, що перебуває в зоні підтоплення.ОСОБА_1 надано інше житлове приміщення з фонду житла для тимчасового проживання, а саме квартиру АДРЕСА_3 , та взято на квартирний облік.На час вирішення справи судами ОСОБА_1 перебувала у загальній черзі під № 5291, у пільговій (першочерговій) - під № 2358. Відомості про включення ОСОБА_1 до списку громадян, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень в матеріалах справи відсутні. За таких обставин, апеляційний суд, скасовуючи рішення першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, правильно врахував, що громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості, а тому позивач має право на забезпечення постійним житлом згідно з існуючою черговістю з урахуванням часу взяття на облік та у порядку, передбаченому законодавством. Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду, адже надання житлового приміщення позивачу раніше, ніж його отримають особи, які перебувають у черзі перед ОСОБА_1, суперечитиме вищезазначеним нормам щодо черговості надання житла. Крім того, апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу на недоведеність підстав, передбачених пунктом 4 Порядку формування фондів житла для тимчасового проживання, для виключення спірної квартири з фонду житла для тимчасового проживання. При вселенні у спірну квартиру ОСОБА_1 була обізнана, що їй надана квартира з фонду житла для тимчасового проживання.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги відсутністю у нього житла, оскільки квартира, де він проживав, стала зруйнованою під час його тимчасової відсутності з поважних причин; іншого житла він не має. Разом із цим, його позові вимоги не мотивовані поліпшенням його житлових умов в розумінні ЖК України, а саме, позивач не порушував питання про покращення житлових умов з порушенням правил черговості. У контексті цієї справи позивач відповідно до статей 110 112 ЖК України має право (легітимні очікування) на отримання іншого належного (благоустроєного) жилого приміщення у зв`язку із зруйнуванням його житла з незалежних від нього причин.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Зазначені у касаційній скарзі інші аргументи, Верховний Суд також вважає необґрунтованими та виключно суб`єктивними судженнями відповідача, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з фактичними обставинами, встановленими апеляційним судом в оскаржуваній постанові.

Із змісту касаційної скарги, вбачається, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності постанови Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року.

Проаналізувавши зміст постанови апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Отже, аргументи відповідача, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення в цій справі.

Верховний Суд не встановив обставин, які є обов`язковими підставами для скасування оскаржуваного судового рішення судом касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Пророк В. В. Сердюк