Історія справи

Постанова

Іменем України

06 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 601/1000/17

провадження № 61-6225св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І.М. (суддя-доповідач), Висоцької В.С., Пророка В.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - комунальне підприємство Кременецької міської ради «Міськводгосп»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2017 року в складі судді Білосевич Г. С. та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Ходоровського М. В., Загорського О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства Кременецької міської ради «Міськводгосп» (далі - КП «Міськводгосп») про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної (немайнової) шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 було звільнено з роботи за згодою сторін 08 червня 2017 року на підстав написаної дружиною позивача заяви. Під час звільнення позивач перебував у ОСОБА_6, повернувся до України лише 10 червня 2017 року, тому 09 червня 2017 року не вийшов на роботу, оскільки думав, що його звільнено за згодою сторін. У подальшому ОСОБА_4 дізнався, що його звільнено за прогул 09 червня 2017 року, а наказ про звільнення від 08 червня 2017 року скасовано. Позивач вважає вищевказані дії КП «Міськводгосп» незаконними і такими, що суперечать трудовому законодавству. ОСОБА_4 вказував, що неправомірні дії відповідача завдали йому моральну шкоду.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просив скасувати наказ про звільнення за прогул від 09 червня 2017 року, поновити його на роботі, виплатити середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу та стягнути моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ № 24-к від 09 червня 2017 року КП «Міськводгосп» «Про звільнення ОСОБА_4, оператора водозабірних споруд комунального підприємства «Міськводгосп» у зв'язку із прогулом (п.4 ст. 40 КЗпП України)». Визнано незаконним та скасовано наказ № 23 від 09 червня 2017 року комунального підприємства Кременецької міської ради «Міськводгосп» «Про визнання недійсним наказу № 22-к від 08 червня 2017 року «Про звільнення ОСОБА_4.». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач 09 червня 2017 року не вийшов на роботу, оскільки вважав себе звільненим з роботи з 08 червня 2016 року, тому наказ від 09 червня 2017 року «Про звільнення ОСОБА_4 за прогул» є незаконним.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 02 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконними та скасування наказів № 23 і № 24-к від 09 червня 2017 року скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до КП «Міськводгосп» про визнання незаконними та скасування наказу № 24-к від 09 червня 2017 року відмовлено. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що, визнаючи незаконним і скасовуючи наказ № 23 від 09 червня 2017 року КП «Міськводгосп» «Про визнання недійсним наказу № 22-к від 08.06.2017 року», суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, передбачений статтею 11 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення справи місцевим судом, безпідставно вийшовши за межі заявлених позивачем вимог, який не звертався до суду з позовом про скасування даного наказу. Домовленості між сторонами щодо звільнення позивача за власним бажанням не було, будь-яких заяв про звільнення він не подавав, копії наказу про звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, не отримував, як не отримувала такого наказу і його дружина, тому вказані позивачем підстави не можуть вважатися поважними для відсутності на роботі 09 червня 2017 року.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування наказу відповідача № 23 від 09 червня 2017 року, а також в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати рішення апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відсутність позивача на роботі була спровокована самим керівництвом КП «Міськводгосп», яке змусило його дружину написати заяву про звільнення за власним бажанням. Позивачу на телефон прийшло повідомлення про перерахування коштів на його картковий рахунок, які він вважав розрахунком при звільненні. Суди не дослідили всі докази у справі.

У березні 2018 року КП «Міськводгосп» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судами досліджено зібрані у справі докази, їм надана належна правова оцінка. Позивачем не подано доказів, що перерахована йому грошова сума є розрахунком при звільненні. З наказом про звільнення за згодою сторін позивач не був ознайомлений, його копію та трудову книжку не отримував. Підприємство не перешкоджало позивачу з'явитися на роботі 09 червня 2017 року.

22 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що з 03 березня 2017 року ОСОБА_4 працював у КП «Міськводгосп» оператором водозабірних споруд.

08 червня 2017 року юрист підприємства принесла керівнику підприємства ОСОБА_7 заяву ОСОБА_4 про звільнення за згодою сторін, на підставі чого того ж дня було винесено відповідний наказ № 22-к.

У зв'язку з отриманням керівником підприємства інформації про те, що позивач перебуває за кордоном і заява про звільнення за згодою сторін написана не ним, наступним наказом № 23 від 09 червня 2017 року вищезазначений наказ № 22-к від 08 червня 2017 року було визнано недійсним і скасовано.

09 червня 2017 року згідно графіку чергувань позивач на своє робоче місце не вийшов. Доповідною запискою майстра водопроводу ОСОБА_8 повідомлено директора КП «Міськводгосп» про відсутність ОСОБА_4 на робочому місці 09 червня 2017 року.

09 червня 2017 року КП «Міськводгосп» видано наказ № 24-к про звільнення оператора водозабірних споруд комунального підприємства ОСОБА_4 в зв'язку з прогулом на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Суди встановили, що позивач 07 червня 2017 року поїхав за кордон в ОСОБА_6 та повернувся до України 10 червня 2017 року.

12 червня 2017 року відповідачем отримано лист з повідомленням про звільнення його за прогул.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Встановлено, що позивач не заявляв вимоги про визнання незаконним і скасування наказу № 23 від 09 червня 2017 року КП «Міськводгосп» «Про визнання недійсним наказу № 22-к від 08.06.2017 року».

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що, визнаючи незаконним і скасовуючи наказ № 23 від 09 червня 2017 року КП «Міськводгосп» «Про визнання недійсним наказу № 22-к від 08.06.2017 року», суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, передбачений статтею 11 ЦПК України в редакції, чинній на вирішення справи місцевим судом, безпідставно вийшовши за межі заявлених позивачем вимог, який не звертався до суду з позовом про скасування даного наказу. Разом з тим, домовленості між сторонами щодо звільнення позивача за власним бажанням не було, будь-яких заяв про звільнення він не подавав, копії наказу про звільнення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, не отримував, як не отримувала такого наказу і його дружина, тому вказані позивачем підстави не можуть вважатися поважними для відсутності на роботі 09 червня 2017 року.

Суд першої інстанції в нескасованій частині, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для поновлення позивача на роботі, виплату середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами заявлені вимоги в цій частині.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_4 звільнено з роботи за прогул без поважних причин з дотриманням норм трудового законодавства, оскільки від був відсутній на роботі протягом робочого дня 09 червня 2017 року без поважних причин.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої інстанції у нескасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5залишити без задоволення.

Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2017 року в нескасованій частині та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 02 листопада 2017 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. С. Висоцька

В. В. Пророк