Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.04.2020 року у справі №552/3400/19

Постанова

Іменем України

27 липня 2021 року

місто Київ

справа № 552/3400/19

провадження № 61-6056св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Військова частина А 0734,

третя особа - Управління Державної казначейської служби України у м. Полтаві Полтавської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 25 листопада 2019 року у складі судді Яковенко Н. Л. та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Одринської Т. В., Панченка О.

О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання незаконним наказу командира Військової частини А 0734 від 21 травня 2019 року № 97 про звільнення у зв'язку з прогулом, поновлення на посаді стрільця команди воєнізованої охорони відповідача (далі - ВОХОР).

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що з 23 січня 2019 року працював у Військовій частині А 0734 на посаді стрільця команди ВОХОР. 14 травня 2019 року звертався до сімейного лікаря, мав продовжити лікування та спостереження, проте графік роботи змінено на щоденний, тому продовжити лікування не зміг. 15 травня 2019 року позивач попросив відповідача надати відпустку без збереження заробітної плати, у задоволенні такої заяви йому відмовлено, тому 16 травня 2019 року розірвав трудовий договір на підставі частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України, надіславши поштою заяву про звільнення.

23 травня 2019 року позивач отримав трудову книжку та дізнався, що звільнений не 16 травня 2019 року, а 21 травня 2019 року на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 25 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що наказом командира Військової частини А 0734 від 10 травня 2019 року № 157 "Про проведення службового розслідування" призначено проведення розслідування за фактом грубого порушення виконання службового завдання вартовим стрільцем команди воєнізованої охорони працівником ЗСУ ОСОБА_1. На час проведення розслідування (до 17 травня 2019 року) стрільця ОСОБА_1 відсторонено від несення вартової служби та встановлено йому 8-ми годинний робочий день.

16 травня 2019 року позивач у робочий час був відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня. Також ОСОБА_1 був відсутній на

роботі 17,20 та 21 травня 2019 року.

Оскільки факт відсутності позивача на робочому місці зафіксовано рапортами та доповідними записками начальника команди ВОХОР Дворського І. Й., який є безпосереднім керівником позивача, такий факт не спростовано у судовому засіданні позивачем, суд першої інстанції зробив висновок про відсутність позивача на роботі у зазначений період без поважних причин, тобто мав місце прогул. За наведених обставин суд першої інстанції визнав безпідставним пред'явлений позов.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи доводи апеляційної скарги, встановив, що заявник не надав докази незаконності його відсторонення від несення вартової служби. Також, врахувавши характер виконуваної позивачем роботи, пов'язаної з несенням вартової служби зі зброєю, та події, які стали причиною службового розслідування, суд апеляційної інстанції визнав таке відсторонення обґрунтованим. Також суд апеляційної інстанції відхилив доводи заявника, що ним 16 травня 2019 року подано заяву про звільнення відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України, оскільки такі доводи не підтверджено доказами.

Встановлено, що позивач надіслав поштою копію заяви, яка відповідачем отримана лише 22 травня 2019 року.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції, що встановлення роботодавцем 8-ми годинного робочого дня на час проведення розслідування не є зміною істотних умов праці у розумінні правила частини 3 статті 32 КЗпП України. Доводи апеляційної скарги про причину відсутності позивача на роботі у зв'язку з проходженням реабілітації після отриманої травми суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки такі доводи не підтверджено доказами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

26 березня 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про визнання його звільнення незаконним та поновлення на роботі. Справу в частині вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу просив направити на розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив, що: оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Оскаржувані рішення не відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 501/318/16-ц (провадження № 61-8696св18), від 19 листопада 2019 року у справі № 310/10016/18-а (провадження № 61-14245св19). На переконання заявника, судами не враховано, що його звільнено у період, коли його було відсторонено від роботи, що, з урахуванням наведених правових висновків Верховного Суду, є незаконним.

Крім того, саме відсторонення його від служби було незаконним, та таким, що порушувало його права. Суди також дійшли необґрунтованого висновку про те, що позивач не довів, що він був відсутній на роботі внаслідок поганого стану здоров'я.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2020 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 15 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до наказу від 22 січня 2019 року № 14 прийнятий на роботу з 23 січня 2019 року на посаду стрільця ВОХОР.

Згідно з наказом командира військової частини А 0734 від 10 травня 2019 року № 157 "Про проведення службового розслідування" вирішено провести розслідування за фактом грубого порушення виконання службового завдання вартовим стрільцем ВОХОР ОСОБА_1. На час проведення розслідування стрільця ОСОБА_1 відсторонено від несення вартової служби та встановлено йому 8-ми годинний робочий день.

Наказом від 21 травня 2019 року № 97 звільнено з роботи 21 травня 2019 року працівника ЗСУ ОСОБА_1, стрільця ВОХОР, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Суд першої інстанції також встановив, що не оспорюється позивачем, що ОСОБА_1 16 травня 2019 року у робочий час був відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня. Також ОСОБА_1 був відсутній на роботі 17,20 та 21 травня 2019 року.

Зазначені обставини підтверджені рапортами та доповідними записками начальника команди ВОХОР Дворського І. Й., який є безпосереднім керівником позивача, складеними актами, які не спростовані позивачем.

Окрім складених відповідачем актів, ця обставина визнається й позивачем ОСОБА_1, який надав в судовому засіданні пояснення про те, що залишив роботу 16 травня 2019 року приблизно об 11 годині, хоча робочий день встановлено до 17 години, в період 17,20 та 21 травня 2019 року на роботу не виходив.

Як встановлено судом, звільнення позивача ОСОБА_1 проведено після отримання згоди Первинної організації працівників військової частини А 0734 професійної спілки працівників Збройних Сил України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 5-1 КЗпП України встановлено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконному звільненні, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до положень статті 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Верховний Суд враховує те, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Отже, визначальним для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Частиною 3 статті 149 КЗпП України визначено, що при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Як встановлено судами, відповідач як роботодавець вжив достатніх заходів, направлених на отримання від позивача пояснень про причину відсутності на робочому місці. Зокрема, як встановлено судом, відповідач неодноразово здійснював вихід за місцем проживання позивача ОСОБА_1 з метою отримання пояснень від останнього щодо допущених ним порушень трудової дисципліни.

Роботодавець намагався отримати такі пояснення й телефоном, а також шляхом направлення засобами поштового зв'язку запрошень про необхідність з'явитися на засідання професійної спілки працівників Збройних Сил України.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, із урахуванням зазначених норм матеріального права та встановлених фактичних обставин справи, які мають істотне значення для її вирішення, оцінивши докази у сукупності, дійшов обґрунтованого висновку, про те, що ОСОБА_1 був відсутнім на робочому місті 16 травня 2019 року з 11 години, хоча робочий день встановлено до 17:00 години, та протягом періоду 17,20 та 21 травня 2019 року без поважних причин.

Доводи касаційної скарги щодо поважності такої відсутності зводяться до необхідності встановлення нових обставин, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій внаслідок ненадання позивачем відповідних доказів.

Посилання заявника на те, що позивача не могло бути звільнено через прогул внаслідок того, що його було відсторонено, є необґрунтованими, оскільки, як встановлено, позивача: 1) відсторонено лише на час проведення розслідування (тобто лише до 17 травня 2019 року); 2) позивача відсторонено саме від несення вартової служби; 3) позивачу було встановлено 8-ми годинний робочий день.

Посилання заявника на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 501/318/16-ц (провадження № 61-8696св18), від 19 листопада 2019 року у справі № 310/10016/18-а (провадження № 61-14245св19) Верховний Суд також визнає необґрунтованими, з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 501/318/16-ц (провадження № 61-8696св18) йдеться про те, що працівника звільнено у день відсторонення його від роботи. У постанові від 19 листопада 2019 року у справі № 310/10016/18-а (провадження № 61-14245св19) суд дійшов висновку, що працівник був відсутнім на робочому місці з поважних причин.

Наведене свідчить, що зазначені постанови хоча й ухвалені у справах із подібними правовідносинами, проте, встановлені судами фактичні обставини є відмінними, а отже неможливо стверджувати про те, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування цих правових висновків.

Верховним Судом також враховано, що під час розгляду справи позивач не довів обставини, на які він посилався як на підстави позову, а саме: що ним 16 травня 2019 року подано заяву про звільнення відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України. Встановлено, що позивач надіслав поштою копію заяви, яка відповідачем отримана лише 22 травня 2019 року, тобто вже після звільнення його із займаної посади.

Отже, на момент отримання надісланої позивачем поштою копії заяви про звільнення відповідачем вже були наявні обставини, які зумовили підставність та правову можливість для відповідача звільнити позивача у зв'язку із прогулом.

Надіслання поштовим зв'язком на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, втім, без встановлення факту отримання ним такої заяви не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заяви.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 187/1469/18 (провадження № 61-363св20), підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлені.

Крім того, зважаючи на межі касаційного оскарження, Верховний Суд врахував, що заявник у своїй скарзі не посилається на обставини його звернення до роботодавця із заявою про звільнення за власним бажанням та не обґрунтовує цим незаконність оскаржуваних рішень.

Доводи касаційної скарги про те, що відсторонення позивача від посади було незаконним не можуть бути оцінені на предмет їхньої обґрунтованості, адже предметом позову не були вимоги про оскарження наказу відповідача про відсторонення позивача від служби.

Посилання заявника на те, що суди дійшли необґрунтованого висновку про те, що позивач не довів, що він був відсутній на роботі внаслідок поганого стану здоров'я, що зумовлює поважність відсутності його на роботі спростовуються встановленими судами обставинами, протилежного судами не встановлено. Позивач не довів, що у відповідний період він перебував у стані тимчасової непрацездатності тощо.

Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги не дають підстав для спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 25 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко