Постанова

іменем України

21 липня 2020 року

м. Київ

справа № 54/4875/18

провадження № 51-869км20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Лагнюка М.М.,

суддів Короля В.В., Марчук Н.О.,

за участю:

секретаря судового засідання Чорнобривця В.В.,

прокурора Кулаківського К.О.,

захисника Поливача О.І.,

розглянув касаційну скаргу прокурора Вовненко О.В., яка брала участь під час розгляду кримінального провадження у судах першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у кримінальному провадженні, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018170040000636 від 19 лютого 2018 року, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та мешканця м. Полтави, громадянина України, такого, що судимості не мав,

у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 122 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 10 червня 2019 року ОСОБА_1 виправдано за не доведенням, що кримінальне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 122 КК, вчинено ним.

Згідно з вироком ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, учиненого за таких обставин.

18 лютого 2018 року о 12:00 ОСОБА_1 , перебуваючи на вул. Новий Базар, 34, в м. Полтава у власному автомобілі «Daewoo Lanos», д.н.з. НОМЕР_1 , побачив потерпілого ОСОБА_2 , який приїхав на власному автомобілі «АЗЛК 214121» д.н.з. НОМЕР_2 .

Між ОСОБА_1 та потерпілим, які вийшли назустріч один одному, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин розпочалася сварка, під час якої ОСОБА_1 дістав з багажника свого автомобіля металевий ключ для монтажу коліс та умисно наніс не менше одного удару по лівій руці ОСОБА_2 , спричинивши йому ушкодження середнього ступеня тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров`я у виді поперечного перелому лівого ліктьового відростку ліктьової кістки без зміщення фрагментів.

Виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийшов до висновку про недоведеність його винуватості у вчиненні інкримінованого злочину і визнав недопустимими ряд доказів.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року вказаний виправдувальний вирок залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ставить вимогу про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції через істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

Прокурор вважає, що наданий стороною захисту відеозапис, який покладено в основу виправдувального висновку, є недопустимим доказом з підстав того, що під час досудового розслідування такий запис не надавався та не відкривався стороною захисту, а на відео не зафіксовано обставин відкриття багажнику транспортного засобу, використання під час бійки металевого предмету, про які вказували свідки.

Також зазначається, що суди не переконалися в достовірності копії частини відеозапису, оскільки його було досліджено на електронному носії у виді флеш-карти, який після дослідження повернуто судом захиснику, до матеріалів кримінального провадження в суді не залучалися та не ставилося питання на обговорення про його долучення.

Спростовуючи твердження апеляційного суду захисник вказує на те, що потерпілий зазначав про неодноразові виникнення конфлікту між ним та виправданим, що на переконання прокурора може свідчити про те, що він міг бути здобутим в інший день.

Крім того, прокурор вважає, що судами не взято до уваги інші докази у кримінальному провадженні, а саме показання свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

З вказаних підстав прокурор вважає ухвалою апеляційної інстанції невмотивованою та такою, що постановлено з істотним порушенням кримінального процесуального закону.

У запереченнях захисник виправданого ОСОБА_1 - Поливача О.І. просить залишити без задоволення касаційну скаргу прокурора, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора, який підтримав касаційну скаргу, доводи захисника, який заперечував проти задоволення касаційної скарги, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, та перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини презумпція невинуватості вважається порушеною, якщо судове рішення відображає думку про винуватість особи у вчиненні злочину до того, як її вину буде доведено відповідно до закону. При цьому навіть за відсутності офіційних висновків достатньо деякого припущення, що суд розглядає особу як винувату («Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland), п. 37; «Нераттіні проти Греції» (Nerattini v. Greece), п. 23; «Діду проти Румунії» (Didu v. Romania), п. 41). Попереднє висловлення судом такої думки неминуче порушує презумпцію невинуватості («Нестак проти Словаччини» (Nestak v. Slovakia), п. 88; «Гарицкі проти Польщі» (Garycki v. Poland), п. 66).

Згідно зі статтею 62 Конституції України, положеннями статті 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винності особи тлумачаться на її користь.

Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 284 цього Кодексу.

При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Тобто, дотримуючись засад змагальності, та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «indubioproreo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України», «Кобець проти України», «Ірландія проти Сполученого Королівства» та ін.).

Колегією суддів встановлено, що доводи прокурора під час перевірки матеріалів кримінального провадження не підтвердилися, а тому не має підстав вважати помилковими висновки апеляційного суду з огляду на таке.

Ухвалюючи виправдувальний вирок, місцевим судом встановленонедоведеність вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення за частиною 1 статті 122 КК.

Виправдовуючи ОСОБА_1 , суд першої інстанції встановив, що, стороною обвинувачення на підтвердження спричинення ОСОБА_1 потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження в якості доказу надано висновок експерта № 214 від 6 березня 2018 року, який було зроблено по іншому кримінальному провадженню № 12017170040004224, відомості про яке внесено до ЄРДР 5 квітня 2017 року, тобто майже за рік до вчинення інкримінованого обвинуваченому злочину. Кримінальне ж провадження № 12018170040000636 за даним фактом було розпочате лише 19 лютого 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 125 КК, що слідує із постанови про призначення додаткової судово-медичної експертизи від 15 березня 2018 року.

Суд першої інстанції вважав, що судпозбавлений можливості приймати до уваги висновок судово-медичного експерта № 214 від 6 березня 2018 року, зроблений по іншому кримінальному провадженню, як належний і допустимий доказ по матеріалах цього кримінального провадження.

Крім того встановлено, що стороною обвинувачення на підтвердження вини ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому правопорушення надано додатковий висновок експерта № 293 від 19 березня 2018 року, який було зроблено на підставі постанов про призначення експертизи від 15 березня 2018 року та 15 лютого 2018 року.

Аналізуючи зміст наданих стороною обвинувачення постанов про призначення експертизи, суд першої інстанції констатував, що вони не можуть бути прийняті до уваги як належні та допустимі докази, оскільки, перша із названих постанов, містить виправлення дати її призначення без обговорення цього в самій постанові, а отже позбавляє суд можливості перевірити факт її призначення саме в цей день, а остання винесена ще до внесення відомостей в ЄРДР про факт вчинення кримінального правопорушення та і до самого факту його вчинення. Крім того, у вказаних постановах про призначення експертиз ставиться питання про відповідність показань потерпілого, які він дав під час слідчого експерименту, нібито проведеного з його участю 15 березня 2018 року. В той же час, до матеріалів кримінального провадження прокурором надано протокол слідчого експерименту, проведеного з потерпілим 14 березня 2018 року по іншому кримінальному провадженню, а саме № 12017170040004224.

На підставі цього суд дійшов висновку, що додатковий висновок експерта зроблено на підставі протоколу слідчого експерименту, який з потерпілим в цей день і по цьому кримінальному провадженню не проводився. Та і в самому висновку судово-медичного експерта зазначається, що для проведення додаткової судово-медичної експертизи надавались матеріали кримінального провадження № 12018170040000636, а не № 12017170040004224, по якому було проведено слідчий експеримент.

В обох постановах про призначення експертизи зазначається, що відомості про кримінальне провадження внесено до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 125 КК. В той же час, відомості в ЄРДР про кримінальне провадження 15 лютого 2018 року не могло бути внесено, оскілки злочин ще не було вчинено, а станом на 15 березня 2018 року було змінено кваліфікацію з частини 1 статті 125 та частини 1 статті 122 КК, що слідує із постанови про зміну правової кваліфікації складу кримінального правопорушення від 6 березня 2018 року, яку стороною обвинувачення надано для дослідження в суді.

Таким чином, суд першої інстанції вважав що, докази, які надані стороною обвинувачення в суді, свідчать про недотримання встановленої статтею 84 КПК процедури їх отримання, а звідси про неможливість прийняття їх до уваги як належних та допустимих. Будь-яких інших доказів на підтвердження вчинення обвинуваченим інкримінованого йому кримінального правопорушення стороною обвинувачення не надано.

Разом з цим, вказано про те, що стороною захисту під час розгляду матеріалів кримінального провадження надано відеозапис факту бійки між потерпілим і ОСОБА_1 , який було зроблено донькою останнього, переглядом якого встановлено, що саме потерпілий на місці скоєння злочину наносить ОСОБА_1 удари, а не навпаки.

Оцінивши цей доказ в сукупності з іншими, які були досліджені в суді, суд першої інстанції зазначив, що він в повній мірі узгоджується з показаннями ОСОБА_1 , свідків ОСОБА_5 , його доньки, та ОСОБА_6 , його дружини, та ставить під сумнів об`єктивність показань потерпілого, свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

На цій підставі суд першої інстанції розцінив показання потерпілого, свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як такі, що не відповідають дійсності та до уваги їх не прийняв, розцінивши при цьому показання ОСОБА_1 правдивими, як і показання свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які судом покладені в основу рішення про недоведеність вини ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Переглядаючи в апеляційному порядку вказаний вирок за апеляційною скаргою прокурора та залишаючи її без задоволення, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази в судовому засіданні, погодився з доводами прокурора, що висновки судових експертиз є допустимими доказами, оскільки вони відповідають вимогам статті 101 та статті 102 КПК, дослідження проведені з дотриманням процесуального порядку призначення й проведення експертизи, ґрунтуються на допустимих доказах.

Стверджено про помилковість вказівок суду першої інстанції про те, що описки в протоколі проведення слідчого експерименту і постановах слідчого про призначення експертиз під час зазначення номера кримінального провадження та статті кримінального закону з огляду на текст документів не свідчать про вчинення слідчим цих слідчих та процесуальних дій в іншому провадженні, а тому не можуть в даному випадку бути підставою для визнання цих доказів недопустимими.

Вказано на те, що сам факт виявлення у потерпілого тілесного ушкодження середнього ступеню тяжкості не спростовує висновків суду про недоведеність вини ОСОБА_1 в спричиненні цього ушкодження.

Разом з цим апеляційний суд, перевіряючи доводи прокурора про недопустимість відеозапису як доказу, оскільки він не був відкритий стороні обвинувачення у порядку статті 290 КПК, є фрагментарним, тощо, визнав їх непереконливими з таких підстав.

У апеляційного суду не викликало сумніву, що на відеозапису зафіксований саме потерпілий ОСОБА_2 , особу якого чітко видно, хоча він заперечує ці очевидні речі та не може пояснити з яких причин так вчиняє. Із запису вбачалося, що саме потерпілий підійшов до транспортного засобу ОСОБА_1 та почав витягувати його з салону, наносячи удари. При цьому в руках ОСОБА_1 ніяких предметів не було.

На думку апеляційного суду, версія потерпілого спростовується його подальшою поведінкою, а саме зникненням з місця події після виклику ОСОБА_1 та його дружиною поліції, що також ніким не оспорюється. При цьому, як пояснив ОСОБА_2 , він поїхав не до лікарні, а до своєї знайомої ОСОБА_7 і лише згодом звернувся за медичною допомогою.

За таких обставин, апеляційний суд визнав суперечливими твердження ОСОБА_2 про побиття його ОСОБА_1 й такими, що спростовуються відеозаписом події, а його дії, з огляду на твердження про побиття ОСОБА_1 , є вочевидь нелогічними в цій ситуації, адже поліцію викликає саме ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 зникає з місця події і при цьому за медичною допомогою не звертається та їде до своєї знайомої. Такий розвиток конфлікту суд апеляційної інстанції вважав таким, що узгоджується з показаннями ОСОБА_1 , його дружини та доньки і свідчить про правдивість їх показань.

Заперечення потерпілим очевидних фактів, чітко видимих на відеозапису, визнано такими, що безумовно ставить під сумнім його показання щодо обставин заподіяння йому тілесного ушкодження та унеможливлює зробити висновок про їх щирість.

Також апеляційний суд ствердив про обґрунтованість висновків місцевого суду про сумнівність та суперечливість показань свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Так, свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснила, що була поруч і бачила як ОСОБА_1 наносив потерпілому дубиною чи палицею чисельні удари по різним частинам тіла, що суперечить висновкам судових експертиз, відповідно до яких у ОСОБА_2 виявлено лише поперечний перелом лівого ліктьового відростку ліктьової кістки без зміщення фрагментів, який міг утворитися не менш ніж від однократної дії тупого обмеженого предмету, яким могли бути пальці рук людини, стиснуті в кулак, нога людини у взутті, або інші предмети з подібними характеристиками.

Також показання цього свідка щодо характеристик предмету, яким наносилися удари (…дубинка чи палиця, точно не лопата, але прямий довгий предмет) не узгоджуються з даними протоколу слідчого експерименту від 14 березня 2018 року з участю потерпілого, відповідно до якого той стверджував, що обвинувачений наносив удари ключем для монтажу коліс (короткий металевий предмет г-образної форми).

Апеляційний суд стверджував про спростування відеозаписом події показань ОСОБА_4 , яка заперечувала, що потерпілий підходив до транспортного засобу ОСОБА_1 . Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про належність та допустимість як доказу відеозапису події. На думку колегії суддів, показання потерпілого і свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з огляду на їх спростування показаннями ОСОБА_1 , його дружини та доньки, які відповідають об`єктивним даним відеозапису події, не довели поза розумним сумнівом того, що саме ОСОБА_1 умисно спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження. Вказано, що інших доказів винуватості ОСОБА_1 прокурором не надано і в апеляційній скарзі про наявність таких доказів не згадувалося.

Зокрема, вважалося правильним зауваження місцевого суду, що цей свідок заперечувала свою участь у проведенні впізнання під час досудового розслідування, хоча такі відомості відображені у протоколах впізнання. Свідок ОСОБА_3 , яка виходячи з її показань знаходилася набагато далі від потерпілого з ОСОБА_1 , ніж ОСОБА_4 , навпаки бачила як ОСОБА_8 неодноразово наносив удари металевим предметом по руці потерпілого.

З підстав цього, показання цих свідків апеляційний суд визнав суперечливими та такими, що не узгоджуються між собою і спростовуються іншими, дослідженими судом доказами, в тому числі і показаннями потерпілого щодо кількості ударів та висновками судових експертиз в цій частині.

Апеляційний суд не вбачав підстав стверджувати, що показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є належними доказами вини ОСОБА_1 . А свідок ОСОБА_7 про обставини спричинення потерпілому тілесних ушкоджень знає лише зі слів самого ОСОБА_2 .

Доводи прокурора про недопустимість як доказу відеозапису події, наданого стороною захисту, визнано непереконливими і з підстав того, що цей відеозапис містить зображення події, яке може бути використане як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. У колегії суддів не викликало сумніву, що запис проводився на місці злочину і на ньому зафіксовано розвиток подій саме з ОСОБА_1 і потерпілим. Визначених приписами статті 87 КПК підстав визнавати цей доказ недопустимим матеріали провадження не містять і в апеляційній скарзі не наведено. Відеозапис був наданий суду, досліджений з участю усіх учасників провадження. При цьому ні прокурор, ні потерпілий не заперечували проти дослідження цього доказу і жодних клопотань про визнання його недопустимим не заявляли. Апеляційний суд вважав відсутніми підстави обов`язкового експертного дослідження, передбачені статтею 242 КПК, та не вбачав за необхідне про залучення експерта.

У поданій касаційній скарзі прокурор порушує питання щодо безпідставного виправдання ОСОБА_1 у вчиненні ним злочину, передбаченого частиною 1 статті 122 КК.

Проте, як убачається з висновків суду апеляційної інстанції та матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції, ухвалюючи виправдувальний вирок, з дотриманням вимог статей 86, 87, 94 КПК зробив ґрунтовний аналіз доказів, що були надані стороною обвинувачення, та дійшов правомірного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом доступними й достатніми доказами винуватість ОСОБА_1 у вчиненні умисного заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, тобто умисному ушкодженні, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків.

Відповідно до частини 2 статі 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

У частині 6 статті 290 КПК визначено, що сторона захисту за запитом прокурора зобов`язана надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, а також надати доступ до житла чи іншого володіння, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем сторони захисту, якщо сторона захисту має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.

Сторона захисту має право не надавати прокурору доступ до будь-яких матеріалів, які можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Вирішення питання про віднесення конкретних матеріалів до таких, що можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і, як наслідок, прийняття рішення про надання чи ненадання прокурору доступу до таких матеріалів, може бути відкладено до закінчення ознайомлення сторони захисту з матеріалами досудового розслідування.

Таким чином, законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає можливість сторонам майбутнього судового розгляду ознайомитися із доказами кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.

На необхідність дотримання законної процедури, принципу рівності сторін та права обвинуваченої особи на захист під час кримінального провадження неодноразово у своїх рішеннях наголошував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Зокрема, суд зазначав, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (справа «Джеват Сойсал проти Туреччини», заява № 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, остаточне рішення від 23 грудня 2014 року); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом. Заявникові було важливо мати доступ до матеріалів своєї справи і отримати копію документів, які в ній містилися, для того щоб мати змогу оскаржити офіційний протокол стосовно його дій. Не маючи такого доступу, заявник не зміг підготувати адекватний захист і скористатися принципом рівності сторін змагального процесу всупереч вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції з прав людини у поєднанні з пунктом 3 статті 6 (справа «Фуше проти Франції», заява № 22209, рішення від 18 березня 1997 року); той факт, що заявникові та його захисникам не був наданий відповідний доступ до документів (…), призвів до посилення труднощів у підготовці його захисту (справа «Моісєєв проти Росії», заява № 62936/00, рішення від 09 жовтня 2008 року).

Колегія суддів вважає, що сторона захисту діяла у спосіб, визначений процесуальним законом, оскільки сторона обвинувачення не запитувала у сторони захисту відкриття доказів, а під час судового розгляду не мала будь-яких заперечень щодо такого доказу, а тому у судів не було підстав для визнання відеозапису події недопустимим доказом.

Разом з цим, процесуальний закон встановив обов`язковий етап у кримінальному провадженні, а саме повідомлення стороною обвинувачення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.

Посилання прокурора на висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України є безпідставними, оскільки в них досліджувалося питання не відкриття матеріалів стороною обвинувачення, а не стороною захисту як просить встановити прокурор у касаційній скарзі.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду щодо допустимості відеозапису як доказу. Переглядаючи вирок місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора, з дотриманням вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх дав на них вичерпну відповідь, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими.

Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статті 419 КПК.

Колегія суддів не встановила істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені статтею 412 КПК та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Таким чином, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, яка брала участь під час розгляду кримінального провадження у судах першої та апеляційної інстанцій, - без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

М.М. Лагнюк В.В. Король Н.О. Марчук