ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/9851/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Кібенко О. Р., Кондратової І. Д.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Данилової М. В.

від 01 лютого 2021 року

та на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Чорногуза М. Г., Мальченко А. О., Агрикової О. В.

від 18 травня 2021 року

у справі за позовом Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"

до: 1) ОСОБА_1,2) ОСОБА_2,3) ОСОБА_3,4) ОСОБА_4,5) ОСОБА_5,6) ОСОБА_6,7) ОСОБА_7,8) ОСОБА_8,9) ОСОБА_9,10) ОСОБА_10,11) ОСОБА_11,12) ОСОБА_12,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національний банк України,

про відшкодування шкоди,

за участю:

від позивача: представники Голік О. А., Мостепанюк В. І.

від відповідача-1: не з'явилися

від відповідача-2: не з'явилися

від відповідача-3: не з'явилися

від відповідача-4: представник Спєров Д. К.

від відповідача-5: представник Гаврилова О. Ю.

від відповідача-6: не з'явилися

від відповідача-7: не з'явилися

від відповідача-8: не з'явилися

відповідача-9: Голуб Н. В.

від відповідача-10: не з'явилися

від відповідача-11: не з'явилися

від відповідача-12: не з'явилися

від третьої особи: представник Калугіна О. А.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У липні 2020 року Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" (далі по тексту - Фонд) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національний банк України, в якому (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог № 46-16064/20 від 22 грудня 2020 року (том 4, а. с. 2-6)) просила стягнути солідарно з відповідачів шкоду у розмірі 394 923 890,12 грн, заподіяну Публічному акціонерному товариству Банк "Траст" (далі по тексту - Банк) та його кредиторам.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачі є пов'язаними з Публічним акціонерним товариством "Банк "Траст" особами, у період з 2013 по 2016 роки займали управлінські посади в банку, були членами наглядової ради банку, при здійсненні своєї діяльності не забезпечили здійснення прибуткової діяльності банку, порушували банківське законодавство, допускали здійснення банком ризикових кредитних операцій у вигляді видачі незабезпечених кредитів, не визначили адекватну (дієву) політику управління ризиками, навмисно приховували реальний фінансовий стан банку шляхом перекручування даних статистичної звітності, не привели діяльність банку у відповідність до норм чинного законодавства, продовжували споживче кредитування за рахунок коштів, що надходили від фізичних осіб (депозити), тобто діяли не в інтересах банку, що призвело до збиткової діяльності банку, віднесення банку до категорії неплатоспроможних, ліквідації банку та завдання шкоди вкладникам та іншим кредиторам банку. Саме відповідачі, які в розумінні статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є пов'язаними з банком особами, зобов'язані відповідно до статей 1166, 1190 Цивільного кодексу України, частин 5 та 6 статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на дату подання позову) у солідарному порядку відшкодувати шкоду у розмірі непогашених вимог кредиторів.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

06 грудня 2016 року Національний банк України прийняв рішення 468-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 2699 від 06 грудня 2016 року "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві Банк "ТРАСТ" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

29 грудня 2016 року Правління Національного банку України прийняло рішення № 559-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 3085 "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" та делегування повноважень ліквідатора банку".

27 березня 2017 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1193 затвердила перелік (реєстр) вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", акцептованих уповноваженою особою Фонду, та суму реєстру акцептованих вимог кредиторів. Відповідно до зазначеного рішення (з урахуванням внесених до цього рішення змін) та звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року, загальна сума акцептованих вимог кредиторів станом на 15 жовтня 2020 року становила 673 699 612,23 грн.

Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1873 від 11 травня 2017 року затвердила акт формування ліквідаційної маси станом на 01 березня 2017 року. Згідно з цим рішенням (з урахуванням змін, внесених рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 908 від 07 травня 2020 року) ринкова вартість ліквідаційної маси Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" станом на 01 березня 2017 року складає 286 376 797,71
грн.

Відповідно до звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року, та відповідно до довідки про залишок незадоволених кредиторських вимог Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" станом на 22 грудня 2020 року розмір непогашених вимог кредиторів Банку склав 394 923 890,12 грн.

01 червня 2020 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся в порядку частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 як до пов'язаних з Публічним акціонерним товариством Банк "ТРАСТ" осіб з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної Банку та його кредиторам неправомірними діями цих осіб, у розмірі, що становить різницю між сумою незадоволених вимог кредиторів та оціночною вартістю залишку ліквідаційної маси.

Однак зазначені вимоги Фонду не були задоволені, що і стало підставою для звернення Фонду з позовом у цій справі.

Предметом спору у цій справі є відшкодування шкоди у розмірі 394 923 890,12 грн, що дорівнює розміру непогашених вимог кредиторів Банку, визначеному у звіті про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженому рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року.

Позивач посилається на те, що пов'язаними особами, які зобов'язані відшкодувати шкоду у сумі 394 923 890,12 грн (з урахуванням поданих уточнень) є:

- ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були власниками Банку та членами Наглядової ради Банку до середини 2015 року;

- ОСОБА_4, який був власником Банку та членом Наглядової ради Банку з середини 2015 року;

- ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які були членами Наглядової ради Банку;

- ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (власник Банку), які були членами Правління Банку.

3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Господарський суд міста Києва рішенням від 01 лютого 2021 року у справі № 910/9851/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, у задоволенні позову відмовив повністю.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що:

- спірні правовідносини регулюються Законами України "Про банки і банківську діяльність" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях цих законів, чинних до внесення до них змін згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності пов'язаних із банком осіб", тобто чинних у період здійснення відповідачами своїх повноважень у 2013-2015 роках, а до правовідносин за період півроку 2016 року підлягає застосування нова редакція цих законів. Проте позивач не розмежував по періодам суму завданої відповідачами шкоди відповідно до законодавства, що діяло у зазначені періоди, не визначив, які саме, у який період та ким саме з відповідачів (кожним окремо) вчинялися дії, визначені позивачем як протиправні, та до яких наслідків вони призвели;

- позивач не довів наявність складу правопорушення, а саме: не довів наявності протиправної поведінки як кожного з відповідачів, так і спільної протиправної поведінки усіх відповідачів, до яких заявлені солідарні вимоги, не довів наявності спільного протиправного умислу в діях усіх відповідачів, спрямованого на настання неплатоспроможності Банку, не довів наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідачів і визначеною Фондом заподіяною відповідачами Банку шкодою, не довів розміру шкоди, вини відповідачів. За висновком судів позивач не надав доказів звернення до правоохоронних органів з відповідними заявами щодо відповідачів про вчинення злочину, доказів притягнення відповідачів до кримінальної відповідальності за статтею 218-1 Кримінального кодексу України "Доведення банку до неплатоспроможності", доказів встановлення вини відповідачів;

- погіршення фінансового стану Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" було спричинено низкою чинників, які не залежали від дій / бездіяльності менеджменту Банку. Як встановили суди, зокрема значний обсяг кредитів банку надавався на територіях, на яких велася Антитерористична операція (АТО), а згодом - операція Об'єднаних сил (ООС), що зумовило неможливість обслуговування таких кредитів та їх неповернення; позивач, посилаючись на економічну необґрунтованість укладення відповідачами правочинів, не подав жодного доказу виявлення правочину нікчемним в порядку статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" або пред'явлення позову про визнання таких договорів недійсними, не надав доказів застосування до відповідачів заходів впливу за порушення законодавства у сфері банківської діяльності.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивач - Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, а справу направити на новий розгляд.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Як на підстави касаційного оскарження судових рішень позивач послався на пункти 1, 3, 4 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та порушили норми процесуального права, а саме: статті 92, 215, 216, 1166 Цивільного кодексу України, статті 86, 79 Господарського процесуального кодексу України; статтю 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статтю 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій не врахували такі висновки Верховного Суду:

- щодо застосування статті 92 Цивільного кодексу України стосовно добросовісності поведінки органу або особи / осіб, які виступають та діють від імені юридичної особи, викладені у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/21493/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 910/20261/16, від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17;

- щодо застосування статей 215, 216 Цивільного кодексу України стосовно недійсності нікчемного правочину, викладені у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17;

- щодо застосування статті 1166 Цивільного кодексу України стосовно деліктної відповідальності, презумпції вини у деліктній відповідальності, викладені у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 686/20040/2012, від 06 лютого 2018 року у справі № 334/9899/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 461/8496/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 212/7779/17, від 23 травня 2018 року у справі № 210/4091/17, від 28 березня 2018 року у справі № 210/3110/16-ц;

- щодо застосування статті 79 Господарського процесуального кодексу України стосовно вірогідності доказів, викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 25 червня 2018 року у справі № 924/233/18.

Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у подібних правовідносинах, а також зазначає про те, що суди попередніх інстанцій в порушення статті 79 Господарського процесуального кодексу України не дослідили зібрані у справі докази, не встановили усі необхідні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 15 вересня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" на рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року (повний текст складено 24 травня 2021 року) у справі № 910/9851/20, призначив розгляд касаційної скарги Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" на 07 жовтня 2021 року о 10:00 у приміщенні Касаційного господарського суду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 01 жовтня 2021 року.

04 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від третьої особи - Національного банку України надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу та від відповідача-10 - ОСОБА_18 надійшов відзив на касаційну скаргу.

Третя особа - Національний банк України у письмових поясненнях на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, підтримує вимоги скаржника та просить задовольнити касаційну скаргу Державної організації (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій:

- не проаналізували у повній мірі всі заходи впливу, які застосував Національний банк України до Публічного акціонерного банку Банк "ТРАСТ";

- не надали оцінку звітам інспекційних перевірок Національного банку України, долученим до матеріалів справи, в яких було зафіксоване невжиття керівниками Банку заходів, покладених на них Законом України "Про банки і банківську діяльність", статутом та внутрішніми положеннями Банку, що призвело до порушення банківського законодавства;

- дійшли помилкового висновку про відсутність солідарної відповідальності відповідачів.

Відповідач-10 - ОСОБА_10 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить долучити до матеріалів справи надані ним додаткові докази, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що він не відноситься до кола осіб, відповідальних за завдання заявлених до стягнення у цій справі збитків, з липня 2015 року був виведений зі складу членів правління Банку, а його діяльність на посаді члена Правління Банку відповідала вимогам чинного законодавства, що підтверджується постановою Правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року "Про визнання діяльності Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" такою, що відповідає законодавству, та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ".

05 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідачів-4 та -5 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надійшли відзиви на касаційну скаргу.

Відповідач-4 - ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 01 жовтня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що порушення, на які посилається позивач, були допущені до моменту набуття ним статусу власника істотної участі Банку, ним не вчинялися жодні протиправні дії чи бездіяльність, що виключає наявність його вини. Також відповідач-4 зазначає про те, що висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.

Відповідач-5 - ОСОБА_5 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі оскаржувані рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року у цій справі, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дотрималися норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови, дійшли правильних висновків про недоведеність протиправної поведінки, причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вини відповідачів. Також зазначає про те, що визначений позивачем розмір збитків не відповідає вимога чинного законодавства, а висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.

20 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідачки-9 - ОСОБА_9 надійшов відзив на касаційну скаргу. Зазначений відзив на касаційну скаргу був поданий відповідачкою-9 до Верховного Суду 13 жовтня 2021 року, тобто з пропуском встановленого Верховним Судом строку для його подання. Разом з цим відповідачка-9 заявила клопотання про продовження або встановлення нового строку для надання відзиву на касаційну скаргу, посилаючись як на поважні причини пропуску цього строку на те, що касаційної скарги позивача, відповідей на неї та процесуальних документів судів попередніх інстанцій та Верховного Суду вона не отримувала, про ухвалу Касаційного господарського суду від 15 вересня 2021 року про відкриття касаційного провадження у цій справі вона дізналася лише 27 вересня 2021 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. Також відповідачка-9 зазначила про те, що її представник ще під час розгляду справи судом першої інстанції повідомив суду адресу для листування відповідача-9. Проте жодних документів по цій справі на зазначену суду її представником адресу ні від судів, ні від інших учасників справи не надходило.

З огляду на те, що клопотання про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу було подане відповідачкою-9 після спливу встановленого Верховним Судом строку на подання відзиву на касаційну скаргу Верховний Суд відповідно до частини 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України не вбачає підстав для продовження цього строку чи встановлення нового строку та відхиляє клопотання відповідачки-9 про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу.

Разом з цим Верховний Суд, перевіривши доводи відповідачки-9 про неотримання нею кореспонденції судів та учасників цієї справи за зазначеною нею суду адресою, встановивши те, що ці доводи є обґрунтованими, доведеними та підтверджуються матеріалами справи, керуючись правом, передбаченим частиною 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України на продовження встановленого судом строку за ініціативою суду, продовжує відповідачці-9 строк на надання відзиву на касаційну скаргу за власною ініціативою до 20 жовтня 2021 року та приймає поданий нею відзив на касаційну скаргу.

У відзиві на касаційну скаргу відповідачка-9 просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, поданою з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. За твердженням відповідачки-9 висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах, за інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій. Також відповідачка-9 послалася на те, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дотрималися норм процесуального права, а позивач у касаційній скарзі зазначив лише формальні аргументи щодо порушення судами норм процесуального права, доводи скаржника зводяться до переоцінки доказів, що не є повноваженнями суду касаційної інстанції. Також відповідачка-9 вказує на відсутність її вини, зазначає про те, що станом на дату припинення її трудових відносин з Публічним акціонерним товариством Банком "Траст" діяльність банку згідно з постановою правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року була визнана такою, що відповідала чинному законодавству та зазначена постанова не оскаржена та не скасована.

7. Розгляд клопотань

Відповідач-10 - ОСОБА_10 у відзиві на касаційну скаргу просить долучити до матеріалів справи надані ним додаткові докази:

- постанову Правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року "Про визнання діяльності Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" такою, що відповідає законодавству, та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ";

- окремі аркуші трудової книжки ОСОБА_18.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає межі розгляду справи судом касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд з огляду на чітко визначені процесуальним законом межі розгляду справи судом касаційної інстанції зазначає про те, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції позбавлений права приймати до розгляду нові докази, що виключає можливість долучення до матеріалів справи додаткових доказів на стадії касаційного розгляду справи.

Враховуючи викладене Верховний Суд відхиляє клопотання відповідача-10 про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.

Позиція Верховного Суду

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Верховний Суд, обговоривши доводи учасників справи, наведені у касаційній скарзі та відзивах на касаційну скаргу, перевіривши обґрунтованість заявлених позивачем у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, правильність застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

8.1. Загальні положення щодо застосування норм, що регулюють правовідносини з відшкодування шкоди.

Як вбачається спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, є деліктними правовідносинами з приводу відшкодування шкоди, тобто такими, що виникли між сторонами, які не перебувають між собою у договірних відносинах та завдана заявлена до стягнення шкода не пов'язана з порушенням договірного зобов'язання.

Стаття 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану недоговірну (деліктну) шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:

- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;

- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;

- вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої Законом України "Про банки і банківську діяльність" обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Отже суди, розглядаючи спори про стягнення шкоди, мають встановлювати наявність усіх елементів складу правопорушення у їх сукупності.

8.2. Щодо застосування частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Як вбачається позовні вимоги у цій справі заявлені Фондом, зокрема на підставі частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакціях цих законів, чинних станом на дату подання Фондом позову.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню редакція цих норм, чинна станом на дату подання Фондом позову у цій справі, а підлягають застосуванню зазначені норми Законів України "Про банки і банківську діяльність" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях, чинних у період здійснення відповідачами як власниками істотної участі та керівниками Публічного акціонерного товариства "Банк "Траст" своїх повноважень у 2013-2015 роках, а до правовідносин за період півроку 2016 року підлягає застосування нова редакція цих законів.

Однак Верховний Суд не може повністю погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, що була чинна протягом 2013-2015 років, до внесення змін до цієї норми за ~law80~ від 16 липня 2015 року, що набрав чинності 12 серпня 2015 року) Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.

Відповідно частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на 08 липня 2020 року - дату подання Фондом позову у цій справі) Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду.

Отже різниця між старою та новою редакцією зазначеної норми полягає у тому, що:

1) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, містила більш широке коло осіб, до яких Банк може звертатися з вимогою, - не лише до власників істотної участі, контролерів та керівників Банку, а й до будь-яких пов'язаних з банком осіб;

2) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, передбачала недостатність майна Банку для розрахунків з кредиторами як обов'язкову умову, за наявності якої Фонд мав право звернутися з позовом.

Відповідно до пункту 6-2 частини 1 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній з 12 серпня 2015 року до 22 травня 2020 року) недостатність майна банку - перевищення розміру зобов'язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси банку, за винятком майна банку, що є предметом застави та використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.

Крім того питання відповідальності банку за своїми зобов'язаннями урегульовані статтею 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Відповідно до частин 4 -6 статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, що була чинна протягом 2013-2015 років, до внесення змін до цієї норми згідно із ~law85~ від 02 березня 2015 року, що набрав чинності 08 березня 2015 року) власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.

Власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність.

На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.

Згідно з частинами четвертою - шостою статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на час звернення Фонду до суду з позовом у цій справі) власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.

Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

Верховний Суд зазначає про те, що до норм матеріального права належать норми, які визначають осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави та розмір відповідальності. Тоді як до процесуальних, процедурних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.

Норми права, що визначають порядок дій Фонду як ліквідатора банку, зокрема щодо вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов'язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання - до суду, є процесуальними, процедурними нормами.

Відповідно до правовідносин, учасником яких є Фонд як ліквідатор неплатоспроможного банку (який вчиняє дії з виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов'язаних з банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов'язаних з банком осіб, звернення з позовом до суду) мають застосовуватися редакції статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки та банківську діяльність", що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.

Водночас норми статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі (статті 58 Конституції України). Такі норми поширюють свою дію тільки на ті відносини, що виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2,4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №1-зп/1997 від 13 травня 1997 року).

Отже при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення такими особами відповідних дій, тобто у спірних правовідносинах у 2013-2016 роках.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та частин четвертої - шостої статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосовно процесуального чи матеріального характеру цих норм викладений у пунктах 131-148 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що суди попередніх інстанцій не здійснили розмежування зазначених норм в залежності від їх характеру (на матеріальні та процесуальні), не врахували, що Фонд, звертаючись до суду з позовом у цій справі, реалізував своє процесуальне право на пред'явлення до суду вимоги про відшкодування шкоди до пов'язаних з банком осіб, передбачене частиною 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції, чинній станом на дату подання Фондом позову у цій справі, та, вчиняючи такі дії, правильно керувався редакцією цієї норми, чинною станом на дату подання ним позову, яка вже містила такі терміни як "недостатність майна" та "пов'язані з банком особи". Суди попередніх інстанцій помилково не застосували зазначену норму у редакції, чинній станом на дату подання Фондом позову у цій справі до спірних правовідносин, не врахували, що станом на дату подання Фондом позову наявність такого показника як "недостатність майна банку" була умовою для пред'явлення такого позову. Зокрема такі дії як, виявлення недостатності майна банку, протиправної поведінки пов'язаних з банком осіб, шкоди, визначення її розміру тощо є діями Фонду, що вчиняються відповідно до положень чинного законодавства, чинного станом на дату вчинення Фондом таких дій.

Отже висновок судів попередніх інстанцій про те, що редакція Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна станом на дату подання Фондом позову у цій справі, не підлягає застосуванню, є помилковим.

Разом з цим Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що до правовідносин, що стосуються здійснення відповідачами своїх повноважень у період 2013-2016 років, при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності, підлягають застосуванню Закон України "Про банки і банківську діяльність" та Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях, чинних у відповідні періоди здійснення відповідачами своїх повноважень.

Крім того Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з пунктом 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує питання про те, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин. Отже, посилання позивача (у цій справі - Фонду) не на ту редакцію норми закону, яка підлягає застосуванню, не може бути підставою для відмови в позові, адже за принципом "суд знає закони" суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона на обґрунтування своїх вимог послалася не на ті норми права, не на ту редакцію норми права повинен самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин, та застосувати ті норми, предметом регулювання яких є спірні правовідносини.

8.3. Щодо розподілу обов'язків доказування у правовідносинах про відшкодування шкоди.

За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Отже при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.

Водночас зі змісту частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Відповідний висновок Верховного Суду щодо застосування частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України та презумпції вини заподіювача шкоди міститься, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, який не був врахований судами попередніх інстанцій при вирішення спору у цій справі, про що обґрунтовано зазначив позивач у касаційній скарзі.

Крім того аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Отже спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача, тобто відповідача у правовідносинах про відшкодування шкоди.

Предметом позову у цій справі є відшкодування (стягнення) шкоди, заподіяної Публічному акціонерному товариству Банк "Траст" протиправними діями, бездіяльністю осіб, які є власниками істотної участі Банку, були керівниками Банку (членами правління та наглядової ради Банку). Тобто йдеться про підстави та умови застосування відповідальності власників істотної участі Банку та керівників Банку перед юридичною особою - Банком.

З огляду на викладене, враховуючи зазначені вище правила доказування у господарському процесі у правовідносинах з відшкодування шкоди позивач має довести неправомірність рішень, дій / бездіяльності відповідачів, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов'язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

Натомість відповідачі у межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов'язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності.

Аналіз норм Закону "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 "Управління банком" Розділу ІІ Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов'язку вживати своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку Національного банку України про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо.

Відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, позивач стверджує, що шкода Банку та його кредиторам була завдана внаслідок таких дій / бездіяльності відповідачів:

1) проведення ризикової кредитної політики, здійснення ризикових кредитних операцій (видача незабезпечених кредитів, не здійснення фактичної оцінки кредитного ризику, фінансового стану позичальника, основним ресурсом для надання кредитів були кошти, залучені у фізичних осіб);

2) порушення банківського законодавства, здійснення незбалансованої стратегії управління активами та пасивами, не забезпечення дотримання встановлених чинним законодавством обов'язкових економічних нормативів, зокрема показника регулятивного капіталу, подання недостовірної статистичної звітності з метою штучного покращення якості кредитного портфелю, що свідчить приховування реального фінансового стану Банку;

3) невиконання обов'язків, передбачених банківським законодавством, статутом та внутрішніми положеннями Банку, вимог Національного банку України, неприведення наявних внутрішніх документів у відповідність до вимог чинного законодавства, не здійснення контролю за діяльністю банку щодо операцій з кредитування, неналежне здійснення контролю за функціонуванням системи управління операційним ризиком, невпровадження адекватної системи управління операційними ризиками в Банку;

4) не забезпечення підтримання капіталу на достатньому рівні, не здійснення прибуткової діяльності банку.

Відповідно до заявлених позивачем предмету та підстав позову предметом доказування у цій справі та обставинами, що складають предмет дослідження судами, є:

1) належність відповідачів до пов'язаних з Банком осіб: зокрема до власників істотної участі, керівників банку; дати набуття статусу власника істотної участі, дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; персональний склад органів управління Банку у період 2013-2016 років, визначений позивачем як спірний період;

2) факти протиправної поведінки відповідачів (здійснення ризикових кредитних операцій та яких саме, недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів Національного банку України, обставини, що підтверджують невиваженість кредитної політики Банку та її ризикованість, обставини приховування реального фінансового стану банку, відсутність у Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов'язків, дії відповідачів, вчинені всупереч інтересам Банку тощо);

3) розмір недостатності майна Банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір шкоди Банку та шкоди, завданої кредиторам Банку невиваженою внутрішньою політикою управління, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації Банку);

4) наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідачів та завданою шкодою (обставини того, що існуюча недостатність майна Банку є наслідком саме протиправних дій відповідачів).

Крім того відповідачі мають довести відсутність своєї вини у завданні шкоди, а суди дослідити обставини наявності / відсутності вини відповідачів у її заподіянні.

Подібні висновки Верховного Суду викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

8.4. Щодо належності відповідачів у справі.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у частинами 1 та 3 статті 45 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.

Аналіз норм процесуального права свідчить про те, що право визначення відповідача у справі належить позивачу.

По суті відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до участі у справі внаслідок пред'явленої до нього позовної вимоги.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, установлення належності відповідача / відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 910/7122/17.

Верховний Суд зазначає про те, що для правильного вирішення питання щодо належності відповідача необхідно встановити наявність у нього обов'язку відповідати за пред'явленим до нього позовом. Установлення факту відсутності у відповідача такого обов'язку означає те, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові щодо такого (неналежного) відповідача. Крім того суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу.

Відповідно до частин 3 -6 статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013 року до 07 березня 2015 року) учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку.

Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.

Власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність.

На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.

Відповідно до частин 3 -6 статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 07 березня 2015 року по 07 грудня 2016 року - дату запровадження в Банку тимчасової адміністрації) учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку.

Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.

Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 2 Закону "Про акціонерні товариства" (у редакції, чинній протягом 2013-2016 років) посадовими особами органів акціонерного товариства є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор акціонерного товариства, а також голова та члени іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачено статутом товариства.

Такі посадові особи можуть притягатися до відповідальності перед товариством на підставі статті 63 Закону "Про акціонерні товариства".

Відповідно до визначення термінів, що містяться у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакціях, чинних протягом 2013-2016 років, ) учасники банку - засновники банку, акціонери банку, який є публічним акціонерним товариством, і пайовики кооперативного банку;

істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи.

Частина 1 статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакціях, чинних протягом 2013-2016 років) до керівників банку відносить голову, його заступників та членів ради банку, голову, його заступників та членів правління банку, головного бухгалтера банку.

За змістом частин 1 та 2 статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 07 березня 2015 року по 07 грудня 2016 року - дату запровадження в Банку тимчасової адміністрації) для цілей частин 1 та 2 статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" пов'язаними з банком особами є, зокрема особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник підрозділу внутрішнього аудиту, головний ризик-менеджер, головний комплаєнс-менеджер, керівники та члени комітетів ради банку та правління банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи.

Особа вважається пов'язаною з банком з моменту виникнення підстав для визначення такої особи пов'язаною з банком відповідно до вимог цієї статті.

Як встановили суди попередніх інстанцій згідно з розділом 7 статуту Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів (протокол № 6 від 02 липня 2012 року), до органів управління Банку відносилися: Загальні збори акціонерів, Наглядова рада, Правління. Органами контролю є: Ревізійна комісія Банку та Служба внутрішнього аудиту.

У 2015 році відбулися зміни власників Банку та рішенням загальних зборів акціонерів Банку, оформленим протоколом № 10 від 14 липня 2015 року, був затверджений статут Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" у новій редакції, відповідно до розділу 7 якого органами управління банку були визначені: Загальні збори акціонерів та Правління Банку, а органами контролю - Наглядова рада та Внутрішній аудит Банку.

Згідно з пунктом 7.7. статуту Банку (у редакції, чинній з 02 липня 2012 року) та пункту 7.6. статуту Банку (у редакції, чинній з 14 липня 2015 року) керівниками Банку є Голова, його заступники та члени Наглядової ради Банку, Голова, його заступники та члени Правління Банку, головний бухгалтер, його заступники, керівники відокремлених структурних підрозділів Банку.

Однак суди попередніх інстанцій, встановивши обставини наявності органів управління Банку, не з'ясували їх персональний склад. Суди не встановили наявності у відповідачів на момент вчинення ними протиправних дій / допущення протиправної бездіяльності, на які послався позивач, у спірний заявлений позивачем період 2013-2016 роки статусу власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб, не з'ясували, чи належали відповідачі до власників істотної участі, керівників Банку, до осіб, пов'язаних з Банком у зазначений період, чи входили до складу органів управління та контролю Банку, та якщо належали / входили, то у який період. У зв'язку з цим суди не дослідили персональний склад акціонерів Банку, органів управління та контролю Банку, не надали оцінку доводам відповідачів (кожного окремо) щодо їх належності до власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб.

З оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій не вбачається, що суди встановили ці обставини з достовірністю, оскільки обставини щодо приналежності відповідачів до власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб зазначені в оскаржуваних судових рішенням не як достовірно встановлені обставини, а лише в ракурсі доводів позивача, тобто того, як на ці обставини посилається позивач.

Зазначені обставини входять до предмету доказування, однак не були з достовірністю встановлені судами та, як наслідок суди не з'ясували, чи є кожний з відповідачів окремо у цій справі належним.

8.5. Щодо першого елементу складу правопорушення - неправомірної поведінки відповідачів.

Як уже зазначалося неправомірність поведінки особи у деліктному зобов'язанні полягає у невідповідності такої поведінки (дії та /або бездіяльності) вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства.

Позовні вимоги у цій справі про відшкодування шкоди заявлені Фондом до власників істотної участі Банку та керівників Банку, тобто осіб, які у спірний період діяли від імені Банку, були його посадовими особами, та своїми діями / бездіяльністю заподіяли шкоду банку та його кредиторам. Отже йдеться про підстави та умови застосування відповідальності власників юридичної особи та членів органів юридичної особи перед юридичною особою.

Відповідно до частини 2 статті 89 Господарського кодексу України посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству.

Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:

- діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;

- діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;

- діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;

- бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов'язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов'язків;

- іншими винними діями посадової особи.

Згідно із частинами 3 та 4 статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

За змістом статті 63 Закону України "Про акціонерні товариства" (у редакціях, чинних у спірний період протягом 2012-2016 років та на даний час) посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом. У разі, якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Отже у наведених положеннях законодавства закріплені обов'язки органів юридичної особи (посадових осіб) діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно, розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення (фідуціарні обов'язки).

Визначення терміну "фідуціарний обов'язок" міститься у Методичних рекомендаціях щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, схвалені постановою Правління Національного банку України № 98 від 28 березня 2007 року, що були чинними у спірний період 2013-2016 років.

Відповідно до пункту 1.12. Глави 1 Розділу І цих Методичних рекомендацій фідуціарний обов'язок - обов'язок діяти якнайкраще в інтересах іншої особи.

Керівник банку (фідуціар) зобов'язаний діяти з урахуванням інтересів банку (тобто всіх його акціонерів та клієнтів), а не з особистих (приватних) інтересів. Від фідуціара завжди вимагається діяти добросовісно та безпристрасно.

Фідуціар повинен бути чесним і не повинен вести справи в такий спосіб, що надає йому необумовлені вигоди або завдає шкоди інтересам клієнтів або акціонерів.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18 з подібними цій справі, що переглядається, правовідносинам, акти рекомендаційного характеру можуть бути застосовані судами при оцінці дій / бездіяльності відповідачів. Щодо регулювання діяльності банків такими документами є не тільки зазначені Методичні рекомендації, але й Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку (далі ОЕСР), ухвалені на засіданні Ради ОЕСР у 1999 році (застосовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі №910/11027/18, пункт 7.15.).

Зазначені Методичні рекомендації дійсно носять рекомендаційний характер, але разом з тим закріплюють певний стандарт належної поведінки керівників банку, який характеризується підвищеними вимогами до добросовісності та розумності, виваженості дій та прийняття рішень при веденні господарської діяльності, з урахуванням інтересів юридичної особи, яку він представляє.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, схвалені постановою Правління Національного банку України № 98 від 28 березня 2007 року, Принципи корпоративного управління ОЄСР, ухвалені на засіданні Ради ОЕСР у 1999 році.

Згідно з вимогами статті 92 Цивільного кодексу України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема, директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов'язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 92 Цивільного кодексу України викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/21493/17, від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов'язки директорів підприємства, як обов'язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов'язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).

Головною метою фідуціарних обов'язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов'язків може призвести до завдання шкоди підприємству і зобов'язання її відшкодувати.

Отже при застосуванні статті 92 Цивільного кодексу України потрібно оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників / акціонерів тощо.

Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.

Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обґрунтованими; її фідуціарні обов'язки були виконані належним чином.

Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов'язків відповідачами. У цьому разі вже відповідач зобов'язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.

Згідно зі статтею 37 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013 року до 10 січня 2015 року) органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку, органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.

За змістом статті 37 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 10 січня 2015 року до дати запровадження в Банку тимчасової адміністрації) вищим органом управління банку є загальні збори учасників банку.

Виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку.

Органом, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку, є наглядова рада, яка не бере участі в поточному управлінні банком.

Розподіл функцій між органами управління банку має забезпечувати ефективну систему внутрішнього контролю.

Система внутрішнього контролю банку для забезпечення ефективності її функціонування повинна включати: 1) контроль керівництва за дотриманням законодавства України та внутрішніх процедур банку; 2) розподіл обов'язків під час здійснення діяльності банку; 3) контроль за функціонуванням системи управління ризиками; 4) контроль за інформаційною безпекою та обміном інформацією; 5) процедури внутрішнього контролю; 6) моніторинг системи внутрішнього контролю; 7) процедури внутрішнього аудиту.

Члени ради та правління банку несуть відповідальність за діяльність банку у межах своїх повноважень.

Компетенція, функції та повноваження органів управління банку: загальних зборів, спостережної ради, правління визначені у статтях 38, 39, 40 Закону України "Про банки і банківську діяльність", які протягом визначеного позивачем спірного періоду 2013-2016 роки (до введення в Публічному акціонерному товаристві Банк "Траст" тимчасової адміністрації) мали різні редакції.

Відповідно до частини 1 статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013-2016 років) керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління банку, головний бухгалтер банку.

Стаття 43 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (як у редакції, чинній протягом 2013-2016 років) передбачає, що при виконанні своїх обов'язків відповідно до вимог Стаття 43 Закону України "Про банки і банківську діяльність" керівники банку зобов'язані діяти на користь банку та клієнтів і зобов'язані ставити інтереси банку вище власних. Зокрема, керівники банку зобов'язані:

- ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових обов'язків;

- приймати рішення в межах наданих повноважень;

- не використовувати службове становище у власних інтересах;

- забезпечити збереження та передачу майна та документів банку при звільненні керівників з посади.

Крім того компетенція, функції та повноваження органів управління банку: загальних зборів, спостережної ради також визначені у статуті Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", окремих внутрішніх положеннях Банку про органи управління.

Однак суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення статті 92 Цивільного кодексу України, а також наведені вище спеціальні норми Закону України "Про банки і банківську діяльність", що визначають компетенцію, функції та повноваження органів управління банку, не надали правової оцінки діям / бездіяльності відповідачів, на які як на неправомірні послався позивач, на предмет виконання / невиконання ними своїх фідуціарних обов'язків, дотримання вимог чинного законодавства при виконанні своїх повноважень.

Суди обмежилися лише висновком про те, що позивач не розмежовує та не визначає які саме, у який період та ким саме з відповідачів (окремо) вчинялись дії та до яких наслідків вони призвели.

Обмежившись таким висновком, суди фактично усунулися від дослідження такого елементу як протиправна поведінка та не надали жодну оцінку доводам позивача, наведеними в обґрунтування протиправної поведінки відповідачів, у відповідності до норм чинного у період 2013-2016 років законодавства, що визначає компетенцію, функції та повноваження органів управління банку, та на предмет дотримання ними своїх фідуціарних обов'язків. Залишили суди поза увагою і доводи позивача, що стосуються саме протиправної бездіяльності відповідачів, тобто невчинення обов'язкових відповідно до їх повноважень дій.

У справі, що переглядається, позивач як на протиправну поведінку відповідачів послався на такі їх дії / бездіяльність:

1) проведення ризикової кредитної політики, здійснення ризикових кредитних операцій (видача незабезпечених кредитів, не здійснення фактичної оцінки кредитного ризику, фінансового стану позичальника, основним ресурсом для надання кредитів були кошти, залучені у фізичних осіб);

2) порушення банківського законодавства, невиконання обов'язків, передбачених банківським законодавством, статутом та внутрішніми положеннями Банку, вимог Національного банку України, неприведення наявних внутрішніх документів у відповідність до вимог чинного законодавства, неналежне здійснення контролю за функціонуванням системи управління операційним ризиком, невпровадження адекватної системи управління операційними ризиками в Банку;

4) неефективне управління банком, не здійснення незбалансованої стратегії управління активами та пасивами, не забезпечення дотримання встановлених чинним законодавством обов'язкових економічних нормативів, подання недостовірної статистичної звітності, приховування реального фінансового стану Банку.

У зв'язку з цим Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013 року до 10 січня 2015 року) банк зобов'язаний з урахуванням специфіки його роботи створити адекватну систему управління ризиками, яка має забезпечувати на постійній основі виявлення, вимірювання, контроль і моніторинг усіх видів ризиків за всіма напрямами діяльності банку на всіх організаційних рівнях та бути адекватною ризикам, що приймаються банком.

Зазначена норма у редакції, чинній з 10 січня 2015 року передбачала, що банк створює комплексну та адекватну систему управління ризиками, що має враховувати специфіку роботи банку, встановлені Національним банком України вимоги щодо управління ризиками. Система управління ризиками має забезпечувати виявлення, ідентифікацію, оцінку, моніторинг та контроль за всіма видами ризиків на всіх організаційних рівнях та оцінку достатності капіталу банку для покриття всіх видів ризиків.

Аналіз наведеної норми (статті 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у зазначених редакціях), а також інших норм статті 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема статті 36 Закону, свідчить про те, що здійснювана банком ризикова діяльність, що може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, має бути регульованою, розумною, виправданою та контрольованою Національним банком України.

Перелік ознак, наявність яких є підставою для висновку Національного банку України про проведення банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, визначається нормативно-правовим актом Національного банку України та оприлюднюється у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини 5 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013-2016 років), яка після внесення до неї змін згідно із ~law110~ від 02 березня 2015 року стала частиною шостою, банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Також ця стаття Закону передбачає, що банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів (частина 6 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а після внесення змін - сьома).

Вимоги до діяльності банків встановлює також Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України № 368 від 28 серпня 2001 року (далі по тексту - Інструкція № 368).

Метою регулювання діяльності банків в Інструкції № 368 зазначено забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасне виконання ними зобов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності.

Інструкція (в редакції, що діяла у спірний період) встановлювала порядок визначення регулятивного капіталу банку та, зокрема такі економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками, як розмір регулятивного капіталу, його достатність (адекватність), нормативи ліквідності, кредитного ризику та інвестування.

Згідно з пунктом 1.1. глави 1 Розділу V Інструкції № 368 ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Банківська діяльність піддається ризику ліквідності - ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат.

У зв'язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

Відповідно до Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 23 від 25 січня 2012 року, (у редакції, чинній протягом 2013 року до 05 липня 2016 року) банк розробляє та затверджує рішенням уповноваженого органу внутрішньобанківські положення щодо оцінки ризиків, формування та використання резервів за кожним видом фінансових активів, групою фінансових активів, дебіторською заборгованістю за господарською діяльністю банку та наданими фінансовими зобов'язаннями.

Внутрішньобанківські положення розробляються банком з урахуванням законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, повинні містити методики та процедури, визначені в додатку 1 до цього Положення, які є обов'язковими і мінімально необхідними для оцінки ризиків (пункт 1.7. глави 1 розділ І Положення).

Відсутність чи неподання внутрішньобанківських положень або кредитної документації (справи) для ознайомлення уповноваженим працівникам Національного банку України є підставою для негативних висновків щодо ефективності та/або адекватності системи управління ризиками в банку, а також застосування до банку заходів впливу в порядку, установленому нормативно-правовими актами НБУ (пункт
1.9. глави 1 розділу І Положення).

Операції з видання кредитів, придбання банком облігацій (боргових цінних паперів), врахування векселя є кредитними операціями, ризиками за якими має управляти банк.

Однак суди не врахували при вирішені спору наведене та не дослідили належним чином доводи позивача про проведення відповідачами ризикової кредитної політики Банку та докази, які ці доводи підтверджують, зокрема наявні в матеріалах справи листи, звіти, довідки, рішення Національного банку України, складені за результатом проведених у Банку інспекційних перевірок протягом спірного періоду (2013-2016 роки). Суди не надали належну оцінку цим доказам на предмет встановлених в них обставин щодо допущених Банком порушень норм чинного законодавства, не з'ясували осіб, відповідальних за такі встановлені порушення, не проаналізували у повній мірі всіх заходів впливу, які застосував Національний банк України до Публічного акціонерного банку Банк "ТРАСТ".

Залишили суди поза увагою і обставини щодо того, чи була розроблена та затверджена в Публічному акціонерному товаристві Банк "ТРАСТ" комплексна та адекватна система управління ризиками у відповідності до вимог чинного законодавства та чи здійснювалася органами управління Банку у межах своїх повноважень реалізація цієї системи та контроль за ефективністю її функціонування.

Суди не з'ясували з достовірністю, чи дійсно проводилася відповідачами при виконанні своїх повноважень ризикова кредитна політика та, якщо проводилася, то якими вчиненими діями кожного з відповідачів це підтверджується, та чи відповідали такі дії зазначеним вище критеріям, тобто, чи були ці дії регульованими (тобто чи відповідали розробленій в порядку статті 44 Закону системі управління ризиками), розумними, виправданими та контрольованими.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій фактично надали оцінку лише обставині того, що значний обсяг надання кредитів Банку здійснювався на територіях проведення Антитерористичної операції та дослідили лише підстави віднесення Банку до категорії проблемних, визначені у постанові Правління Національного банку України № 856/БТ від 25 грудня 2014 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії проблемних та особливого режиму контролю за діяльністю банку".

При цьому суди не надали належну оцінку іншим доказам, наданим позивачем в обґрунтування та доведення протиправної поведінки відповідачів, зокрема залишили поза увагою рішення Правління Національного банку України № 468-рш/БТ від 06 грудня 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії неплатоспроможних" на предмет зазначених у ньому підстав, з яких Публічне акціонерне товариство Банк "ТРАСТ" було віднесено до категорії неплатоспроможних. Не з'ясували суди і обставини того, чи оскаржувалося це рішення в судовому порядку, чи є воно дійсним.

Поза увагою судів залишилися і доводи позивача про порушення відповідачами банківського законодавства, здійснення незбалансованої стратегії управління активами та пасивами, не забезпечення дотримання встановлених чинним законодавством обов'язкових економічних нормативів, подання недостовірної статистичної звітності, приховування реального фінансового стану Банку, невиконання обов'язків, передбачених банківським законодавством, статутом та внутрішніми положеннями Банку, вимог Національного банку України. Суди не з'ясували з достовірністю, чи підтверджуються ці доводи позивача наявними в матеріалах справи доказами, не встановили, на які саме порушення банківського законодавства кожним з відповідачів окремо послався позивач.

Вимоги до керівників банків визначені у статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до якої (у редакції, чинній з 2013 року до 09 січня 2015 року) керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам: 1) наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 2) стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 3) бездоганна ділова репутація.

Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер заступають на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України.

Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід керівної роботи у банках.

За змістом статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 10 січня 2015 року до дати введення в Банку тимчасової адміністрації) керівниками банку (крім членів ради банку) мають право бути особи, які мають: 1) повну вищу освіту в галузі економіки, менеджменту (управління) або права; 2) досвід роботи в банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років; 3) бездоганну ділову репутацію.

Не менш як на одну четверту рада банку має складатися з осіб, які мають повну вищу освіту в галузі економіки або права. Інші члени ради банку повинні мати повну вищу освіту та освіту в галузі менеджменту (управління). Члени ради банку повинні мати бездоганну ділову репутацію. Хоча б один із членів ради банку, який має освіту в галузі економіки або права, повинен мати досвід роботи в банківській системі на керівних посадах не менше трьох років.

Вимоги щодо професійної придатності та ділової репутації керівників банку встановлюються Національним банком України.

Голова правління банку та головний бухгалтер банку вступають на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. Члени ради банку та правління банку в місячний строк після обрання (призначення) на посаду надають Національному банку України документи, що підтверджують їхню професійну придатність та ділову репутацію.

Голові, членам правління банку та головному бухгалтеру банку забороняється займати посади в інших юридичних особах, крім дочірніх підприємств.

Керівники банку зобов'язані діяти в інтересах банку, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів банку.

Керівники банку несуть відповідальність перед банком за збитки, завдані банку їхніми діями (бездіяльністю), згідно із законом. Якщо відповідальність згідно з цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед банком є солідарною.

Отже наведені норми презюмують те, що керівники банку є особами, які володіють спеціальними знаннями та досвідом, мають розуміти значення своїх дій, вчинених при виконанні своїх повноважень на посадах, та / або своєї допущеної бездіяльності, а також наслідки таких дій / бездіяльності.

Однак суди не застосували зазначені норми при вирішенні спору у цій справі та не врахували наведеного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій також дійшли висновку про недоведеність неправомірної поведінки відповідачів, оскільки Фонд не надав доказів виявлення нікчемних правочинів в порядку статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" або пред'явлення позову про визнання кредитних договорів недійсними у порядку, передбаченому Цивільним кодексом України.

Однак зазначені висновки судів є помилковими, з огляду на таке.

Виявлення нікчемних правочинів та застосування наслідків їх нікчемності потенційно може впливати на загальну вартість ліквідаційної маси і, відповідно, може як збільшити, так і зменшити розмір непокритих активами Банку вимог кредиторів. Водночас невчинення Фондом таких дій, навіть якщо таке управлінське рішення було помилковим, не може свідчити про правомірність дій учасників, керівників банку, які призвели банк до неплатоспроможності, та бути підставою для звільнення їх від відповідальності.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у пункті 7.72. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у пункті 218 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

8.6. Щодо другого елементу складу правопорушення - шкоди та її розміру.

За загальним правилом розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Отже, якщо банку завдано шкоди окремими діями певної особи, наприклад, шляхом знищення чи пошкодження речі, відчуження майна банку безоплатно або за заниженими цінами та в інших подібних випадках, то розмір шкоди визначається залежно від безпосередніх наслідків таких дій шляхом оцінки вартості втраченої речі чи зниження її вартості внаслідок пошкодження, вартості безоплатно відчуженого майна, різниці між ринковою ціною та ціною відчуження тощо.

Якщо ж банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Тобто у цьому разі розмір недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів є мінімальною оцінкою шкоди, завданої банку.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у пунктах 7.59. - 7.61. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у пункті 203 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач просить стягнути солідарно з відповідачів (з урахуванням уточнених вимог) 394 923 890,12 грн шкоди. Як вбачається позивач визначає заявлену до стягнення суму шкоди як розмір непогашених вимог кредиторів Банку.

Однак суди попередніх інстанцій не з'ясували, чи можна вважати заявлену Фондом до стягнення суму шкоди недостатністю майна Банку для покриття вимог кредиторів Банку, не перевірили правильність визначення позивачем цієї суми.

Крім того суди попередніх інстанцій не врахували те, що такий показник як недостатність майна банку для покриття вимог кредиторів банку з огляду на саму правову природу недостатності майна банку може бути визначеним лише у процедурі ліквідації банку, є цілісним показником, який не підлягає поділу на окремі суми, що виключає можливість визначення цього показника у попередні періоди (до введення у банку процедури ліквідації, до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів та вартості ліквідаційної маси) та його поділу на окремі суми.

З огляду на викладене висновок судів про те, що позивач не розмежовує по періодам суму завданої відповідачами шкоди відповідно до законодавства, що діяло протягом спірного періоду, є передчасним.

8.7. Щодо третього елементу складу правопорушення - причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою.

Важливим елементом доказування наявності повного складу правопорушення є причинно-наслідковий зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, який полягає у тому, що: 1) протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; 2) шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки. Тобто слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною шкоди, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.

Однак Верховний Суд зазначає про те, що суди попередніх інстанцій, не встановивши з достовірністю обставин щодо кола осіб, які є відповідальними у спірних правовідносинах, щодо наявності та доведеності протиправної поведінки відповідачів, дійшли передчасного висновку про те, що позивач не довів наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідачів і визначеною Фондом заподіяною відповідачами Банку шкодою.

Суди попередніх інстанцій, не з'ясувавши з достовірністю зазначені вище по тексту цієї постанови обставини, як наслідок не дослідили належним чином і такий елемент складу правопорушення, як причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою потерпілої сторони, який є важливим елементом доказування наявності шкоди.

8.8. Щодо четвертого елементу складу правопорушення - вини.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили, зокрема з того, що позивач не довів наявності вини відповідачів у заподіянні Банку та його кредиторам шкоди.

Однак зазначені висновки судів є помилковими та такими, що зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування висновків Верховного Суду з огляду на таке.

Згідно з частиною 2 статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Отже виною є невжиття особою всіх належних від неї заходів для запобігання заподіянню шкоди.

Як уже зазначалося вище по тексту цієї постанови цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Отже спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача, тобто відповідача у правовідносинах про відшкодування шкоди.

Такі висновки Верховного Суду щодо презумпції вини заподіювача шкоди у деліктних правовідносинах підтверджені численною усталеною практикою Верховного Суду та викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 686/20040/2012,06 лютого 2018 року у справі №334/9899/14-ц та інших, на які послався позивач у касаційній скарзі.

Крім того аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Отже саме відповідачі, а не позивач, мали доводити суду відсутність вини, тобто обставини вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди Банку, свою добросовісну і розумну поведінку як керівників Банку.

Однак зазначений висновок Верховного Суду щодо презумпції вини заподіювача шкоди у деліктних правовідносинах не був врахований судами попередніх інстанцій при вирішення спору у цій справі, про що обґрунтовано зазначив позивач у касаційній скарзі. Суди дійшли помилкового висновку про те, що саме позивач має доводити наявність вини відповідачів.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що твердження позивача про свідомий, умисний характер дій відповідачів, - є припущенням, оскільки такий висновок суперечить правовій природі презумпції вини.

Як вбачається суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зокрема дійшов висновку про те, що позивач не обґрунтував наявності протиправного умислу в діях усіх відповідачів, спрямованого на настання неплатоспроможності Банку, не довів того, що "неадекватна оцінка" фінансового стану окремих позичальників, неправильне визначення стану обслуговування боргу, тощо, були наслідками саме умислу всіх без винятку відповідачів, а не наслідками необережності окремих посадових осіб Банку.

У зв'язку з цим слід зазначити, що умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Дії особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків).

Вина у формі необережності має місце за відсутності в особи наміру завдати шкоди. При необережності особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити або легковажно (безпідставно) сподівалася на їх відвернення.

Проте форма вини (умисел чи необережність) має значення лише при вирішенні судом питання про зменшення розміру відшкодування на підставі частини 2 статті 1193 Цивільного кодексу України.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пунктах 211-213 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.

Однак з оскаржуваних судових рішень не вбачається, що відповідачі у цій справі зверталися до суду з відповідною заявою в порядку частини 2 статті 1193 Цивільного кодексу України. Такі обставини судами попередніх інстанцій не встановлювалися.

8.9. Щодо солідарної відповідальності відповідачів.

Наведені вище положення цивільного та господарського законодавства, а також спеціального банківського законодавства у їх сукупності, зокрема статті 92, 1166 Цивільного кодексу України, частина 2 статті 89 Господарського кодексу України, стаття 63 Закону України "Про акціонерні товариства", статті 37, 39, 40, 42, 43, 44, 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частина 5 статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у відповідних редакціях цих законів, чинних протягом спірного періоду 2013-2016 років), презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за шкоду, заподіяну юридичній особі порушенням обов'язків щодо її представництва.

Члени наглядової ради і виконавчого органу банку несуть спільно відповідальність за діяльність банку в цілому. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності.

Отже неплатоспроможність банку може бути наслідком як активних дій учасників, органів управління банку (ухвалення рішень, підписання договорів, спрямованих на купівлю облігацій), так і пасивної їх бездіяльності.

При цьому, як уже зазначалося вище по тексту цієї постанови, положення спеціального банківського законодавства передбачають, що керівники банку є особами з відповідним ступенем кваліфікації та досвідом, володіють спеціальними знаннями та досвідом, мають розуміти значення своїх дій, вчинених при виконання своїх повноважень на посадах, та / або своєї допущеної бездіяльності, а також наслідки таких дій / бездіяльності.

Заявлені Фондом на підставі статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" позовні вимоги до власників істотної участі, керівників банку, пов'язаних з банком осіб мають розглядатися разом у межах однієї справи. Адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі дослідження проведених банківських операцій та їх вплив на фінансове становище банку в цілому. Операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.

Подібні висновки Верховного Суду щодо солідарної відповідальності відповідачів у подібних правовідносинах про відшкодування Фондом шкоди з пов'язаних з банком осіб викладені у постанові Великої Палати Верховного суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що суд апеляційної інстанції, не дослідивши належним чином та не встановивши з достовірністю обставини щодо кола осіб, які є відповідальними у спірних правовідносинах, щодо наявності та доведеності протиправної поведінки відповідачів, дійшов передчасного висновку про те, що позивач не довів спільний характер конкретних дій / бездіяльності відповідачів, якими була завдана шкода Банку.

8.10. Щодо дослідження доказів та дотримання стандарту доказування.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує зокрема такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно з пунктами 2, 3, 4, 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначаються перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже процесуальне законодавство визначає чіткі стандарти мотивування судових рішень. Зокрема, пункти 4 та 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України імперативно зобов'язують суд господарської юрисдикції надати в мотивувальній частині судового рішення мотивовану оцінку кожному наявному в матеріалах справи доказу щодо обставин, які є предметом доказування у справі, з урахуванням правил вірогідності доказів та кожному наведеному учасниками справи аргументу щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Однак оскаржувані судові рішенні зазначеним вимогам процесуального закону до судового рішення не відповідають.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким були внесені зміни до Господарського процесуального кодексу України, зокрема змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів", викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з наведеного Верховний Суд зазначає про те, що суд зобов'язаній надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування такому відхиленню чи спростуванню, а також навести ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 7 Господарського процесуального кодексу України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Проте суди попередніх інстанцій не взяли до уваги зазначене вище, не застосували такий стандарт доказування як "вірогідність доказів", про що обґрунтовано зазначив скаржник, та всупереч вимог норм процесуального права не проаналізували аргументи обох сторін, не дослідили усіх наданих учасниками справи доказів, зокрема наявні в матеріалах справи звіти, висновки, довідки, постанови Національного банку України, складені за результатом проведених перевірок у Публічному акціонерному товаристві Банк "ТРАСТ", постанови правління Національного банку України № 856/БТ від 25 грудня 2014 року, № 223-рш/БТ від 18 серпня 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії проблемних", № 468-рш/БТ від 06 грудня 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії неплатоспроможних", не надали їм належну правову оцінку, про що зазначалося вище по тексту цієї постанови.

8.11. Щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та відсутності висновку Верховного Суду.

На обґрунтування підстави, пунктом 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник послався на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у подібних правовідносинах зі спорів, ініційованих Фондом до пов'язаних з неплатоспроможними Банками осіб.

У зв'язку з цим Верховний Суд зазначає про те, що після ухвалення Північним апеляційним господарським судом оскаржуваної постанови від 18 травня 2021 року у цій справі Велика Палата Верховного Суду 25 травня 2021 року ухвалила постанову у справі № 910/11027/18, правовідносини в якій є подібними правовідносинам у цій справі № 910/9851/20, що переглядається, у якій надала висновок щодо застосування статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Крім того 21 липня 2021 року Касаційний господарськи суд у складі Верховного Суду також ухвалив постанову у справі № 910/12930/18 з подібними правовідносинами, в якій також надав висновки щодо застосування цих норм матеріального права.

Однак Верховний Суд зазначає про те, що висновки судів попередніх інстанцій, зроблені за результатом розгляду цієї справи № 910/9851/20, що переглядається, та викладені в оскаржуваних судових рішеннях, зазначеним висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у постанові Касаційний господарськи суд у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18, не відповідають, про що зазначалося вище по тексту цієї постанови.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За змістом пунктів 1 та 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктів 1 та 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України; або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на те, що заявлені позивачем у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів у цій справі, передбачені пунктами 1, 3, 4 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, знайшли своє підтвердження та є обґрунтованими, суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального та порушили норми процесуального права, враховуючи межі розгляду справи у суді касаційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанова Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року у цій справі № 910/9851/20 підлягають скасуванню, а справа № 910/9851/20 - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене вище, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити надані учасниками справи докази та доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

10. Судові витрати.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 315 Господарського процесуального кодексу України у резолютивній частині постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до господарського суду першої інстанції, розподіл судових витрат у справі, у тому числі й сплаченого за подання апеляційної / касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року у справі № 910/9851/20 скасувати.

3. Справу № 910/9851/20 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кібенко

І. Кондратова