ПОСТАНОВА

Іменем України

30 липня 2020 року

Київ

справа №461/5775/16-а

адміністративні провадження №К/9901/16490/18, №К/9901/16495/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я. О., суддів Коваленко Н. В. та Чиркіна С. М., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 461/5775/16-а

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області,

третя особа Львівський обласний військовий комісаріат,

про зобов'язання вчинити дії

за касаційними скаргами Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, ОСОБА_1

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Ільчишин Н. В., Пліша М. А., Шинкар Т. І.),

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 (далі також - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Галицького районного суду м. Львова з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі також - відповідач, Управління), за участю третьої особи - Львівського обласного військового комісаріату (далі також - третя особа, військкомат), у якому просив зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії за вислугою років з 07 жовтня 2009 року в порядку, передбаченому статтями 35, 46, 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі-Закон № 1058-IV) з проведенням її індексації і здійсненням компенсації втрати частини доходу, у зв'язку з несвоєчасною виплатою незаконно непоновленої і невиплаченої пенсії.

В обґрунтування позову зазначено, що з 01 червня 1995 року ОСОБА_1 була призначена пенсія за вислугу років, відповідно до пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1, виданого Львівським обласним військовим комісаріатом. В 2000 році позивач виїхав з України на постійне проживання до Ізраїлю. З моменту виїзду за кордон, і станом на день подання позову, ОСОБА_1 призначеної по закону пенсії не отримує. Листом від 12 квітня 2016 року № 361/К-20 відповідач відмовив в поновленні пенсії ОСОБА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Галицького районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з дня набрання чинності рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень ~law27~ виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень ~law28~. З цього часу орган Пенсійного фонду України має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області задоволено частково. Постанову Галицького районного суду м.

Львова від 06 червня 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково: позовні вимоги за період з 07 жовтня 2009 року до 04 березня 2016 року залишено без розгляду, а також зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області поновити виплату пенсії за вислугою років ОСОБА_1 відповідно до ~law29~ з 05 березня 2016 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Залишаючи без розгляду позовні вимоги у частині, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

Не погоджуючись з постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області та ОСОБА_1 звернулися з касаційними скаргами до Вищого адміністративного суду України, у якій Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, а ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Галицького районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 06 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 461/5775/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Суддя-доповідач ухвалою від 29 липня 2020 року прийняв до провадження адміністративну справу № 461/5775/16-а та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 30 липня 2020 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1, виданого Львівським обласним військовим комісаріатом, ОСОБА_1 з 01 червня 1995 року була призначена пенсія за вислугу років.

У 2000 році позивач виїхав з України на постійне проживання до Ізраїлю, перед виїздом за кордон ОСОБА_1 проживав за адресою: АДРЕСА_1.

Пенсія ОСОБА_1 виплачувалася до виїзду з України на постійне проживання до Ізраїлю. З моменту виїзду за кордон і станом на сьогоднішній день, ОСОБА_1 призначеної пенсії не отримує.

04 лютого 2016 року представник позивача подав до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_1 про поновлення пенсії. До заяви представник позивача долучив копію довіреності, копію паспорта, копію пенсійного посвідчення, копію трудової книжки та оригінал нотаріально завіреної апостильом заяви, підписаної ОСОБА_1.

У відповідь на заяву, відповідач скерував відповідь № 288/03-29 від 04 березня 2016 року, згідно якої для поновлення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09 квітня 1992 року № 2262-XII (далі-Закон № 2262-XII) ОСОБА_1 необхідно подати: заяву про поновленні виплати пенсії, паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, її місце проживання (реєстрації) в Україні та вік); рахунок ВАТ "Ощадбанк" відкритий за фактичним місцем проживання.

29 березня 2016 року, враховуючи лист від 04 березня 2016 року № 2288/03-29, представник позивача, подала до Управління нотаріальну посвідчену копію паспорта ОСОБА_1 для виїзду за кордон та заяву про зарахування коштів на рахунок у ВАТ "Ощадбанку" м. Львова, проте у відповідь відповідач листом від 12 квітня 2016 року № 361/Б-20, повідомив, що відповідно до частини 2 статті З Закону України "Про звернення громадян" 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі - Закон № 393/96-ВР) не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено частини 2 статті З Закону України "Про звернення громадян", та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області листом від 04 березня 2016 року за № 2288/03-29, надавалась відповідь на звернення з того ж питання. Зазначено, що для призначення пенсії ОСОБА_1 необхідно бути зареєстрованим на території України, особисто з'явитися до територіального органу Пенсійного фонду України та подати заяву із усіма, визначеними Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 25 листопада 2005 року № 22-I (далі-Порядок № 22-1) документами.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що виплату пенсії необхідно відновити з 07 жовтня 2009 року, тобто з дати прийняття рішення Конституційним судом України № 25рп/2009, оскільки вказаним рішенням були скасовані обставини, котрі були підставою для припинення виплат довічної пенсії. Крім того, скаржник зазначає, що лише 15 березня 2016 року (отримання відмови Управління у поновленні виплати пенсії) йому стало відомо про порушення його права на поновлення та виплату пенсії, відтак висновки суду щодо пропуску шестимісячного строку на звернення до суду є необґрунтованими.

У касаційній скарзі Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області вказує на те, що позивач взагалі не має права на поновлення пенсії, оскільки виникнення права на пенсії безпосередньо пов'язується з умовою постійного проживання заявника на території України або ж з наявністю укладеного з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. В обґрунтування цього, Управління зазначає, що 28 вересня 2012 року було підписано Угоду про соціальне забезпечення, яке регулюватиме питання пенсійного забезпечення громадян, які виїхали на постійне проживання до Держави Ізраїль.

Проте, вказана угода не ратифікована Верховною Радою України.

29 грудня 2017 року від позивача надійшло заперечення на касаційну скаргу Управління, в якому зазначено, що відповідач є єдиним органом, який зобов'язаний та має право поновити пенсію позивачу. Також позивач зазначає, що аргументи відповідача щодо відсутності пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем є абсолютно незаконними, та не можуть бути підставою для припинення виплати пенсії.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 3 статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року не відповідає, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржників є частково прийнятними з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсійні правовідносини регулюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

~law36~ встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого ~law37~ пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених ~law38~.

~law39~ передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених ~law40~, або в частині, що не суперечить ~law41~. Виключно ~law42~ визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до ~law43~ виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі ~law44~ у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 ~law45~ щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).

Зазначені положення ~law46~ втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами ~law47~ держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення.

Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Постановою правління Пенсійного фонду України затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 25 листопада 2005 року № 22-I (далі-Порядок № 22-1).

Орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2) (пункт 4.1 Порядку № 22-1).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 лютого 2016 року представник позивача подав до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_1 про поновлення пенсії. До заяви представник позивача долучив копію довіреності, копію паспорта, копію пенсійного посвідчення, копію трудової книжки та оригінал нотаріально завіреної апостильом заяви, підписаної ОСОБА_1. У відповідь на заяву, відповідач скерував відповідь № 288/03-29 від 04 березня 2016 року, згідно якої для поновлення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 необхідно подати: заяву про поновленні виплати пенсії, паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, її місце проживання (реєстрації) в Україні та вік); рахунок ВАТ "Ощадбанк" відкритий за фактичним місцем проживання. 29 березня 2016 року, враховуючи лист від 04 березня 2016 року № 2288/03-29, представник позивача, подала до Управління нотаріальну посвідчену копію паспорта ОСОБА_1 для виїзду за кордон та заяву про зарахування коштів на рахунок у ВАТ "Ощадбанку" м. Львова, проте у відповідь відповідач листом від 12 квітня 2016 року № 361/Б-20, повідомив, що відповідно до частини другої статті З Закону № 393/96-ВР не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 25 листопада 2005 року № 22-I (далі-Порядок № 22-1, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновку, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена виникли з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, а саме з 07 жовтня 2009 року, а позивач звернувся до суду 05 вересня 2016 року.

З такими висновками суду апеляційної інстанції стосовно застосування до спірних правовідносин строків звернення до суду колегія суддів Верховного Суду не погоджується, виходячи із наступного.

Згідно із частиною 2 статті 99 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 100 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 122 та 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає "нарахованою" в момент призначення пенсії і залишається такою ("нарахованою") до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме ~law50~, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень ~law51~ свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Таким чином, у разі, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до тих пір, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та ~law52~ гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

При первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені ~law53~.

При ~law54~одавством чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

З пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 вбачається, що Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не були внесені.

Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18.

Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, відповідач не наводить жодних доказів того, що:

- відповідачем або іншими суб'єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009;

- наявна вина позивачки у припиненні виплати пенсії;

- підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною);

- існують положення закону, який зобов'язує позивачку вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була їй припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 лютого 2016 року представник позивача подав до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_1 про поновлення пенсії

Таким чином, позивачем було вжито активні дії з метою поновлення виплати пенсії, проте йому було відмовлено в такому поновленні.

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі "Рисовський проти України". Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі ("правильному" розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Щодо позовної вимоги позивача про проведення індексації при поновленні пенсії, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум, то у разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду. Відтак, вимоги позивача щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають.

З урахуванням викладеного, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18, колегія суддів Верховного Суду вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області поновити виплату раніше призначеної позивачу пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" починаючи з 07 жовтня 2009 року з компенсацією втрати частини доходів.

Конституцією України (частина перша статті 8 та частина перша статті 129) гарантується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.

Крім того, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (статті 2,6,48) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 19 Закону України "Про міжнародні договори України" встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована згідно із Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та набрала чинності для України 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція) Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені цією Конвенцією.

Як закріплено у статті 32 Конвенції, її положення тлумачяться і конкретизуються в рішеннях Європейського суду з прав людини ("Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд).

Відповідно до статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно з Указом від 14 квітня 1986 року № 2077-XI) договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору; для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту, преамбулу й додатки; поряд з контекстом враховуються, зокрема, наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях постійно наголошує на необхідності врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 4 квітня 2018 року № 3-р/2018, абзац перший пункту 2.8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).

Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 7 лютого 2019 року Основний Закон України (Преамбула, статті 85,102 та 106) доповнено, зокрема, положеннями про європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського курсу України.

Частиною 2 статті 6 та частиною 1 статті 7 КАС України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (метою статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини) суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Враховуючи зазначені положення Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також правову природу спору у цій справі, Верховним Судом з метою забезпечення дії в Україні принципу верховенства права враховано судову практику Європейського суду з прав людини.

У статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи ("Sporrong and Lonnroth v. Sweden", № 7151/75, №7152/75, п. 73). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності ("Pressos Compania Nаvіеrа S.А. and Others v. Belgium"), № 17849/91, п. 33).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння [його] майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу ("Zvolskэ аnd Zvolskб v. the Czech Republic", № 46129/99, п. 63).

Відповідно до пунктів 21,24 рішення у справі "Федоренко проти України" ( № 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стре проти Сполучного Королівства ("Stretch v. the United Kingdom," № 44277/98, п. 37).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany", № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" ( № 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" ( № 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" ( № 4909/04; п. 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Ruiz Torija v. Spain", № 18390/91; п. 29).

Крім того, у пункті 80 рішення у справі "Перес проти Франції" ("Perez v.

France", № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних ("Artico v. Italy", № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу.

Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи ("Van de Hurk v. Netherlands" № 16034/90, п. 59).

Також у пункті 71 рішення у справі "Пелекі проти Греції" ("Peleki v. Greece", № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" ("Moreira Ferreira v. Portugal" (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов'язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статті 351 КАС України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі підлягають скасуванню, а касаційні скарги - частковому задоволенню.

Оскільки колегія суддів приймає рішення про скасування рішень судів попередніх інстанцій та часткове задоволення адміністративного позову, у силу вимог статті 139 КАС України, понесені позивачем судові витрати підлягають відшкодуванню за рахунок суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до квитанції № 0.0.607086764.1 від 26 серпня 2016 року ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання позову у розмірі 551,21 грн; за подання касаційної скарги згідно з квитанцією № 0.0.906932259.1 від 01 грудня 2017 року сплачено судовий збір у сумі 661,45 грн, що разом складає 1212,66 грн. З огляду на те, що судам фактично задоволено дві третини позовних вимог, заявлених позивачем, відповідно відшкодуванню підлягає пропорційна сума - 808,44 грн.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області та ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Галицького районного суду м. Львова від 06 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області поновити виплату раніше призначеної позивачу пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" починаючи з 07 жовтня 2009 року з компенсацією втрати частини доходів.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у сумі 808 (вісімсот вісім) гривні 44 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та не може бути оскаржена.

Судді Я. О. Берназюк

Н. В. Коваленко

С. М. Чиркін