Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.06.2018 року у справі №815/1323/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 червня 2018 року

Київ

справа №815/1323/16

адміністративне провадження №К/9901/12696/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т. Г.,

суддів - Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №815/1323/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді Стас Л.В., суддів: Турецької І.О., Градовського Ю.М.)

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У березні 2016 року громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №41-16 від 17 лютого 2016 року «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Позовні вимоги обґрунтовано що тим, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки при його прийнятті відповідачем не було звернуто увагу на те, що позивач відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також було зазначено, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою у прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення про надання статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. З урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Крім того, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

Короткий зміст рішення суду І інстанції

3. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим, оскільки позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих ним побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. 17 листопада 2016 року Одеський апеляційний адміністративний суд вирішив:

5.1. Апеляційну скаргу громадянин Ірану ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов громадянин Ірану ОСОБА_1 задовольнити частково.

5.2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №41-16 від 17 лютого 2016 року «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

5.3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву щодо надання громадянину Ірану ОСОБА_1 статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин встановлених судовим рішенням.

5.4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

6. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права. Відповідачем, при прийнятті спірного рішення, в достатній мірі не досліджувались ситуація в країні походження позивача, а відтак не було з'ясовано характер об'єктивного побоювання позивача стати жертвою переслідування з політичних підстав, враховуючи саме його особисту історію та обставини, які не дають можливості повернутися до країни свого походження, та на скільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров'ю та свободі у разі повернення на батьківщину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. 12 грудня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України.

8. У касаційній скарзі касатор просить постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року скасувати, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року залишити в силі.

9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року.

10. 31 січня 2018 року вказана касаційна скарга Державної міграційної служби України надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах.

11. Представник позивача надав заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

II. АРГУМЕНТИ СТОРІН

12. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (відповідача у справі):

12.1. Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

12.2. Відповідач посилається на те, що 2 березня 2015 року позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з відповідною заявою, мотивуючи нововиявленими обставинами власних переслідувань з боку державної влади Ірану за етнічною належністю до арабів та через віросповідання (сунітська течія ісламу). Разом з тим, отримана інформація є суперечливою, що ставить під сумнів її правдивість.

13. Доводи, викладені у запереченні на касаційну скаргу (позивача у справі):

13.1. Представник позивача посилається на те, що відповідачем протиправно було винесено рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач є членом Демократичної партії Ахвазу. Проте урядом Ірану участь у вказаній організації кваліфікується як злочин, за який загрожує смертна кара.

IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

14. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Ірану, за національністю - араб, за віросповіданням - іслам (мусульманин-суніт), має вищу освіту (диплом спеціаліста Одеської національної академії холоду від 30 червня 2011 року), перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

15. 4 березня 2005 року позивач виїхав з Ірану повітряним шляхом, авіарейс Тегеран-Київ, на підставі національного паспорту та студентської візи до Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка.

16. Також судами встановлено, що позивач у 2012 році звертався за захистом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, однак наказом начальника Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області від 3 квітня 2012 року №26 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

17. Не погоджуючись із вищевказаним наказом №26, позивач оскаржив його до суду. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 1 червня 2012 року, яка була залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2015 року К/9991/58403/12 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а вказані рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

18. 2 березня 2015 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19. В заяві позивач зазначав, що на Батьківщині зазнавав переслідувань з боку державної влади Ірану за етнічною належністю до арабів та через віросповідання (сунітська течія ісламу), а також, члени його родини мали відношення до політичної організації "Демократичний арабський Ахваз" та з 2010 по 2012 роки приймали участь у демонстраціях за права арабів - сунітів, через що переслідуються владою.

20. За результатами розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця, Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області було складено висновок від 19 січня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено про те, що заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

21. Рішенням Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №41-16 підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням Державної міграційної служби України позивач звернувся до суду з даним позовом.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

23. Конституція України.

23.1. Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

24. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

24.1. Частина друга статті 2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

24.2. Частина третя статті 2. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

25. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

25.1. Пункт перший частини першої статті 1. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

25.2. Пункт тринадцять частини першої статті 1. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

25.3. Частина шоста статті 8. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

25.4. Частина третя статті 10. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

25.5. Частина п'ята статті 10. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців.

26.1. Пункти 45, 66. Особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

26.2. Пункт 195. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

27. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04.

27.1. Пункт п'ятий статті 4. Заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

28. Позиція Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року).

28.1. Пункти 10, 11. Неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити (пункти 10,11).

29. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (зі змінами та доповненнями).

29.1. Пункт 9. Суди під розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

29.2. Пункт 23. При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

30. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

31. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

32. Твердження касатора про те, що ОСОБА_1 не було надано підтверджень його переслідувань в країні громадянського погодження, колегія суддів Верховного С

33. уду вважає необґрунтованим, оскільки приймаючи спірне рішення відповідачем не встановлено всі факти, що стосуються країни походження позивача на момент винесення рішення щодо його заяви.

34. Так, згідно з інформацією з доповіді Генерального секретаря Організації Об'єднаних націй від 6 вересня 2016 № А/71/374 «Положение в области прав человека в Исламской Республике Иран», що була долучена до матеріалів справи, на теперішній час в Ірані триває переслідування з боку влади активістів, журналістів, дисидентів, систематично порушуються права людини та основні свободи, а також триває поширення смертної кари у державі.

35. Крім того, позивачем було долучено до матеріалів справи лист Демократичної партії Ахвазу від 12 вересня 2016 року, згідно якого, ОСОБА_1 є членом зазначеної організації у сфері культури і засобів масової інформації. Проте така діяльність (згідно даного листа) класифікується Іранським урядом як злочин, що карається смертю.

36. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Державною міграційної службою України, при прийнятті спірного рішення, в достатній мірі не досліджувалась ситуація в країні походження позивача, а тому не було з'ясовано характер об'єктивного побоювання позивача стати жертвою переслідування з політичних підстав, враховуючи саме його особисту історію та обставини, які не дають можливості повернутися до країни свого походження, та на скільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров'ю та свободі у разі повернення на батьківщину.

37. Також колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про те, що відповідачем не враховано роз'яснень, викладених у Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), відповідно до яких шукач притулку має право подавати ті докази, які є в нього в розпорядженні, враховуючи те, що заявник перебуває на території іншої країни додаткових доказів він надати не в змозі.

38. Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що за змістом статті 71 КАС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

39. Враховуючи наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі.

40. Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

41. З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції винесено законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

42. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі №815/1323/16- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх