Колізія норм чи апеляційна дискреція?

Jura novit curia

Право на судовий захист прав і свобод особи гарантоване Конституцією України. Такий захист здійснюється у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства України, в залежності від суті такого права чи інтересу.

Слід зазначити, що право на судовий захист передбачає й конкретні гарантії, які закріплені на законодавчому рівні. До однієї з таких гарантій відноситься право особи на виконання судового рішення. Позитивний обов’язок з виконання судового рішення покладається на державу. При цьому така гарантія має відповідати та узгоджуватися з принципом ефективного поновлення в правах особи, якщо такі були порушені. На практиці непоодинокі випадки неефективного виконання судового рішення (тривалий час виконання, повернення виконавчого документу, зупинення виконавчого провадження, тощо).

У даній статті пропонується розглянути питання можливого впливу судів апеляційної інстанції на ефективне виконання рішення суду першої інстанції в контексті покладених на суд обов’язків.

Так, процесуальні норми передбачають, що в разі коли апеляційна скарга подана з пропуском визначеного цим Кодексом строку, суд у випадку поновлення строку на апеляційне оскарження зупиняє дію оскаржуваного рішення в ухвалі про відкриття апеляційного провадження. Така норма закріплена в Господарському процесуальному кодексі (ч. 4 ст. 262), Цивільному процесуальному кодексі України (ч. 4 ст. 359), Кодексі адміністративного судочинства України (ч. 4 ст. 300).

Наведена норма процесу передбачає обов’язок суду апеляційної інстанції зупинити саме дію оскаржуваного рішення, у разі поновлення строку на апеляційне оскарження. При цьому дискусійним є також питання визначення форми відповідного судового акту, оскільки понятійний апарат процесуальних кодексів визначає, що рішенням суду є рішення суду першої інстанції, в якому вирішуються позовні вимоги, а судовим рішенням є ухвали, рішення, постанови (у ГПК та ЦПК також судові накази). А тому виникає питання про можливість зупинення дії виключно рішення суду по суті спору або ж дії і інших судових рішень, які оскаржуються в апеляційному порядку (ухвали суду першої інстанції). Такий недолік можна усунути шляхом внесення відповідних змін до наведених норм, вказавши «рішення суду», або «судове рішення».

Крім того, нормами процесу передбачено, що у випадку відкриття апеляційного провадження за скаргою, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд апеляційної інстанції може зупинити дію раніше прийнятої ним постанови та рішення суду першої інстанції, що оскаржується (ст. 272 ГПК України, ст. 370 ЦПК України. ст. 323 КАС України).

Наведена норма стосується так званого «повторного» оскарження рішення суду в апеляційному порядку особою, яка не була присутня під час апеляційного розгляду справи. Такою нормою передбачено право, а не обов’язок суду апеляційної інстанції на зупинення дії рішення суду. При цьому наведеною нормою чітко передбачено можливість зупинення саме рішення суду, а не рішення, що дає підстави вважати наведену вище неточність технічним недоліком у формулюванні статтей процесуальних кодексів.

Отже, наведеними нормами процесуального права передбачено обов’язок (у разі оскарження рішення суду першої інстанції вперше) та право (у разі «повторного» оскарження рішення суду в апеляційному порядку особою, яка не була присутня під час апеляційного розгляду справи) зупинити дію рішення, у разі поновлення строку на апеляційне оскарження. При цьому наведені норми не містять переліку (випадків) рішень, дію яких може бути зупинено (і при дотриманні обов’язку і при застосуванні відповідного права судом апеляційної інстанції). А тому, у даному випадку, виникає питання: чи може суд апеляційної інстанції зупиняти дію будь-якого рішення суду, у разі поновлення строку на апеляційне оскарження?

У даному випадку вбачається за доцільне звернутися до інших норм процесуального права, які б дали змогу роз’яснити дане питання.

Нормами процесуального права, які регулюють діяльність суду касаційної інстанції, передбачено, що за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії, якщо зупинити його виконання неможливо (ст. 294 ГПК України, ст. 394 ЦПК України). Наступна норма процесуального права деталізує таке право Верховного Суду та визначає, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку (ст. 332 ГПК України, ст. 436 ЦПК України, ст. 375 КАС України). Наведені норми передбачаються право суду касаційної інстанції на вчинення відповідних процесуальних дій.

З аналізу наведених норм слідує, що Законодавцем розмежовано поняття зупинення виконання рішення суду та зупинення дії рішення суду. При цьому, як вбачається із самої норми процесуального права, Законодавцем чітко визначено, що зупинення дії оскаржуваного рішення можливо у випадку, якщо рішення не передбачає примусового виконання (визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, тощо). Відповідно, зупинення виконання оскаржуваного рішення можливе у випадку, якщо рішення передбачає саме примусове виконання (стягнення заборгованості, примусове виконання обов'язку в натурі, тощо).

Подібні висновки за своїм змістом викладено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 922/3537/17. Предметом розгляду указаної ухвали було клопотання про зупинення виконання (зупинити дію) оскарженого рішення. Предметом розгляду справи було визнання електронних торгів недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Розглянувши заявлене клопотання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про обґрунтованість наведених у ньому мотивів. Водночас оскільки позовні вимоги про визнання недійсними електронних торгів та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є вимогами немайнового характеру та Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено примусового виконання рішення суду про задоволення таких вимог, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що клопотання сторони підлягає задоволенню лише в частині зупинення дії оскаржуваних судових рішень. В частині зупинення їх виконання клопотання задоволенню не підлягає.

Тобто суд касаційної інстанції розмежував випадки вчинення таких процесуальних дій як зупинення виконання рішення та зупинення дії рішення в залежності від порядку виконання рішення суду (передбачає примусове виконання або не передбачає примусового виконання, відповідно).

Враховуючи наведену позицію суду касаційної інстанції вбачається за необхідне також звернутися до положень Закону України «Про виконавче провадження», якими урегульовано процес виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження зупиняється виконавцем у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню). Про зупинення виконавчого провадження виконавець виносить постанову не пізніше наступного робочого дня з дня отримання судового рішення.

Вказана норма містить імперативний припис, відповідно до якого виконавець зобов`язаний зупинити виконавче провадження за наявності підстав, передбачених в ч. 1 ст. 38 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому закон не пов`язує реалізацію вказаних повноважень з ухваленням відповідного судового рішення.

Таке регулювання є логічним та послідовним, а саме: у випадку оскарження рішення суду першої інстанції, виконання якого передбачає примусовий характер, виконавець (державний, приватний) зупиняє виконавче провадження, що є його обов’язком. У даному випадку необхідності в зупиненні дії рішення немає. Відповідно, суд апеляційної інстанції не наділений таким повноваженням, як зупинення виконання рішення суду, яке передбачає примусовий характер виконання. Зупинення виконавчого провадження, в даному випадку, є обов’язком виконавця (державного, приватного).

У разі ж, якщо виконання рішення не передбачає примусового виконання, таке рішення оскаржується в апеляційному порядку і апеляційним судом поновлено строк на апеляційне оскарження, то обов’язком суду є зупинення дії такого рішення в порядку ст. 262 ГПК України, ст. 359 ЦПК України та ст. 300 КАС України. Таке зупинення має запобігти настанню негативних наслідків для учасників справи (використання рішення як преюдиції в іншому процесі, вчинення дії на виконання рішення, тощо).

При цьому слід зазначити, що логічний аналіз понять «зупинення дії рішення» та «зупинення виконання рішення» свідчить, що поняття «зупинення дії рішення» є більш «ширшим» (охоплює поняття виконання в даному контексті) ніж поняття «зупинення виконання рішення», оскільки виконано може бути рішення яке діє, не підлягає виконанню рішення, дію якого зупинено. Наведене також повністю узгоджується із законодавчим розмежуванням випадків зупинення виконання рішення та зупинення дії рішення.

Отже, системний аналіз наведених норм процесуального права та Законодавства про виконавче провадження свідчить, що суд апеляційної інстанції, у разі поновлення строку на апеляційне оскарження, наділений повноваженнями зупиняти дію не будь-якого оскаржуваного рішення, а лише рішення, яке не передбачає примусового виконання. Така позиція узгоджується з положеннями ст. 332 ГПК України, ст. 436 ЦПК України, ст. 375 КАС України та ст. 38 Закону України «Про виконавче провадження».

До подібних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 20 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц, зазначивши, що з системного аналізу абзацу 2 ч. 8 ст. 394, ст. 436 ЦПК України вбачається, що на законодавчому рівні проводиться розмежування між зупиненням виконання оскаржуваного судового рішення, яке застосовується у випадку, якщо судове рішення підлягає примусовому виконанню, й зупинення дії судового рішення, якщо рішення не передбачає примусового виконання.

А тому, з метою уникнення подвійного тлумачення положень ст. 262 ГПК України, ст. 359 ЦПК України та ст. 300 КАС України та уникнення будь-яких правових колізій стосовно зупинення дії рішення суду стосовно можливості реалізації рішення, слід доповнити наведені норми положенням про можливість зупинення дії рішення суду лише у випадку, якщо рішення не передбачає примусового виконання, як про це прямо зазначено в нормах ст. 332 ГПК України, ст. 436 ЦПК України, ст. 375 КАС України.

Автор статті: Вітюк Роман