Дві швидкості правосуддя: аналіз законопроєктів № 15333 і № 15334

Обидва документи внесено під прапором євроінтеграції та боротьби з корупцією. Але якщо читати не пресрелізи, а самі тексти, проступає інша картина: посилення повноважень обвинувачення за майже повної відсутності компенсаторів для громадянина. Уважний розбір крізь призму того, що написано в порівняльних таблицях, а не в анонсах.

Контекст, у якому варто читати ці тексти

16 червня 2026 року група народних депутатів зареєструвала у Верховній Раді два проєкти змін до Кримінального процесуального кодексу: № 15334 (підслідність НАБУ та САП і міжнародне співробітництво) і № 15333 (строки досудового розслідування та запобігання затягуванню). Обидва подаються як виконання євроінтеграційних зобов'язань у межах так званого плану «Качки-Кос» і просування переговорного кластера «Основи».

Сама ціль не викликає заперечень. Складні корупційні провадження дійсно потребують часу, а штучне «виведення» справ з підслідності НАБУ роками було реальною проблемою. Питання не в меті, а в обраних інструментах і, головне, в тому, що супроводжує посилення державної машини, а що навпаки прибирається з її шляху. Кримінальний процес є системою противаг. Коли в одну чашу додають повноважень, друга чаша має отримати відповідні гарантії. Нижче ми перевіряємо, чи дотримано цей баланс, спираючись виключно на тексти проєктів та їхні порівняльні таблиці.

Частина І. Законопроєкт № 15334: концентрація дискреції під виглядом розмежування

Що пропонується

Проєкт вирішує дві справді наявні проблеми. По-перше, розширює перелік посадовців, чиї справи підслідні НАБУ: додаються голови обласних, Київської та Севастопольської держадміністрацій та їхні заступники, начальники обласних і міських військових адміністрацій, керівники військово-цивільних адміністрацій, директор ДБР та його заступники, вищий склад БЕБ і ДБР, а також заступники керівників і члени наглядових рад великих державних підприємств. По-друге, вводить механізм вирішення спорів про підслідність: якщо ті самі факти одночасно розслідують НАБУ та інший орган, підслідність визначає прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Розширення кола суб'єктів є логічним і відповідає декларованій меті охопити посади з високим корупційним ризиком. Тут заперечень немає. Натомість уваги потребує друга новація.

Перша точка напруги: одноосібний арбітр без процедури

Текст нової частини десятої статті 216 формулює правило стисло: у разі паралельних розслідувань НАБУ та іншого органу підслідність «визначається прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури». Жодних критеріїв, за якими ухвалюється це рішення, проєкт не встановлює. Немає вимоги вмотивованості, немає процедури, немає згадки про можливість оскарження, немає строків розгляду заперечень сторін. Конструкція віддає одній посадовій особі право концентрувати в підслідності НАБУ будь-яке провадження, де виявлено перетин фактів, на власний розсуд.

Прибічники проєкту скажуть, що це і є потрібна «безальтернативність», яка унеможливлює перетягування справ. Так, для антикорупційної логіки це зручно. Але зручність для одного органу та юридична визначеність для громадянина є різними речами. Норма, що не містить жодного критерію застосування, за своєю природою є дискреційною. А дискреція без процедури завжди працює у два боки: нею можна як забрати справу до НАБУ, так і обґрунтувати, чому конкретну справу до НАБУ не забирають.

Друга точка напруги: тиха суперечність із нещодавньою позицією самих авторів

Тут необхідно зробити порівняння, від якого нікуди не дітися. Менш ніж рік тому, у липні 2025 року, ухвалення закону № 12414 викликало масштабну суспільну кризу саме тому, що він дозволяв концентрувати вирішення долі справ НАБУ в руках прокурорської вертикалі. Тоді це публічно й гостро критикували як знищення незалежності антикорупційних органів, а самі ініціатори нинішніх проєктів були серед найпослідовніших критиків такої концентрації.

Логіка захисту незалежності в 2025 році була простою: доля справ НАБУ не повинна залежати від одноосібного рішення прокурора. Проєкт № 15334 у питанні спорів про підслідність будує конструкцію тієї ж природи, лише з протилежним знаком: тепер одноосібний прокурор САП концентрує справи на користь НАБУ. Це не обов'язково погано по суті, адже керівник САП інституційно ближчий до антикорупційної логіки, ніж Генпрокурор. Але концептуально це та сама модель: доля підслідності вирішується дискрецією однієї посадової особи без процедури та оскарження. Не можна вважати таку модель загрозою, коли важіль в одних руках, і вдосконаленням, коли той самий важіль переходить в інші. Принцип або діє завжди, або не є принципом.

Третя точка напруги: екстрадиція та розмивання єдиної вертикалі

Зміни до статей 571 і 575 надають керівнику САП повноваження створювати спільні слідчі групи та направляти запити про екстрадицію у справах НАБУ. Сам по собі benchmark 23.5.1, на який посилається пояснювальна записка, справді цього вимагає, і прискорення міжнародного співробітництва є виправданим. Застереження стосується іншого: текст вибудовує паралельний канал, у якому те саме повноваження може реалізовувати або Генеральний прокурор, або керівник САП «з одночасним інформуванням» Офісу Генпрокурора. Подвійність каналу без чіткого розмежування, хто і в якому випадку діє першим, потенційно створює ризик колізій уже всередині сторони обвинувачення. Це другорядне порівняно зі строковими проблемами другого проєкту, але показує загальний почерк: повноваження додаються щедро, а правила їх узгодження прописані пунктиром.

Частина ІІ. Законопроєкт № 15333: розумні строки, з яких прибрали саме те, що робило їх розумними

Це центральний документ, і саме тут деконструкція стає найгострішою. Проєкт побудований на риториці «ефективності» та «балансу». Але якщо зіставити його положення між собою, виявляється, що баланс у ньому декларується в преамбулі та демонтується в операційних нормах.

Суперечність перша, текстуальна: судовий контроль проголошують і тут же скасовують

Проєкт відкривається доповненням до статті 28 КПК «Розумні строки». Туди додається урочисте речення про те, що слідчий суддя «забезпечує здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні у розумні строки». На рівні декларації це посилення ролі суду як гаранта прав.

А тепер відкриваємо статтю 294 у редакції того ж проєкту. Чинна норма віддає продовження строку розслідування до шести та до дванадцяти місяців слідчому судді, тобто суду. Проєкт це змінює: продовження до шести місяців переходить до керівника обласної прокуратури, до дванадцяти місяців до Генпрокурора чи його заступників. Слідчому судді залишають тільки продовження до вісімнадцяти місяців.

Маємо пряму внутрішню суперечність. У статті 28 проєкт декларує посилення судового контролю за дотриманням прав у строки. У статті 294 проєкт цей самий судовий контроль над ключовими, найпоширенішими строками (6 і 12 місяців) у суду забирає й передає прокуратурі. Тобто орган обвинувачення отримує право сам собі продовжувати час на розслідування, а роль суду зводиться до декларації в загальній статті та до вузького винятку у 18 місяців. Закон проголошує посилення фільтра й одночасно демонтує сам фільтр.

Суперечність друга, історична: це повернення до моделі, від якої свідомо відмовлялися

Передача продовження строків прокурорам не є новацією. Це реставрація логіки первісної редакції КПК зразка 2012 року, коли саме прокурор продовжував строки розслідування, а судового фільтра на цій стадії фактично не було. Запровадження судового контролю за продовженням строків було пізнішим кроком, свідомою відповіддю на проблему безконтрольно тривалих розслідувань. Повертаючи це повноваження прокурорам, проєкт не рухається вперед до європейських стандартів незалежного контролю, а відкочується назад до моделі, від недоліків якої вже намагалися піти. Подавати відкат до старої моделі як «підвищення ефективності» можна лише за умови, що читач не зіставить тексти.

Суперечність третя, системна: подвійне зняття часових запобіжників

Це найважливіший і найменш помітний для широкого читача механізм, тому пояснимо його послідовно.

Кримінальний процес знав два часові обмеження на досудовій стадії. Перше працювало до повідомлення про підозру, друге після. Раніше з Кодексу вже прибрали жорсткий перебіг строку до повідомлення про підозру. Це означає, що «годинник» розслідування фактично не починає цокати, поки слідство саме не вирішить повідомити особі про підозру. Людина може роками перебувати фігурантом провадження без формального статусу підозрюваного, і строк проти неї не спливає.

Проєкт № 15333 працює з другим обмеженням, тим, що діє після підозри. І робить із ним дві речі одночасно. По-перше, збільшує максимальний строк для особливо тяжких злочинів з дванадцяти до вісімнадцяти місяців. По-друге, що принциповіше, скасовує саме автоматичне закриття провадження у зв'язку зі спливом строку (виключається пункт 10 частини першої статті 284 КПК).

Складемо обидва механізми разом. До підозри жорсткого строку вже немає. Після підозри строк подовжується, а головне, його сплив більше не тягне автоматичного закриття. У результаті на досудовій стадії зникає остання тверда часова межа. Розслідування здатне тривати фактично невизначено довго, а громадянин весь цей час перебуває під тягарем кримінального переслідування з усіма його наслідками: запобіжні заходи, арешти майна, репутаційні втрати, обмеження свободи пересування. Жодного нового твердого обмеження натомість не з'являється.

Чому запропонована «противага» не працює

Автори не залишають громадянина зовсім без інструменту. Замість автоматичного закриття вводиться право сторони захисту або потерпілого звернутися до слідчого судді з клопотанням «зобов'язати прокурора вирішити питання про закінчення досудового розслідування». На перший погляд, заміна автоматизму на судовий розгляд виглядає навіть прогресивно.

Але придивимося до того, що саме робить суддя за цією процедурою. Він не закриває провадження. Він не оцінює обґрунтованість підозри по суті. Він не досліджує докази. Він лише зобов'язує прокурора «визначитися». А прокурор, отримавши таке зобов'язання, цілком може визначитися найпростішим способом: продовжити строк через свою ж прокурорську вертикаль, яку цей самий проєкт наділяє відповідним правом. Коло замикається. Інструмент, поданий як гарантія, насправді не дає громадянину виходу, він лише повертає його до тієї самої прокуратури, яка веде проти нього розслідування.

Тут вступає в дію контекст, добре відомий практикам. На стадії досудового розслідування слідчі судді у переважній більшості випадків ухиляються від оцінки обґрунтованості підозри по суті, не занурюючись у багатотомні матеріали й не зважуючи доводи захисту. Якщо суддя й так не перевіряє підозру по суті, то «зобов'язання прокурора визначитися» залишається порожньою формою. Реальний зміст гарантії дорівнює рівню реальної глибини судового контролю, а він, як свідчить практика, на цій стадії низький.

Суперечність четверта, риторична: «запобігання зловживанням» спрямоване лише в один бік

Сама назва проєкту обіцяє «запобігання зловживанню процесуальними правами учасників». Слово «учасників» передбачає симетрію, адже учасниками є обидві сторони. Подивимося, проти кого насправді спрямовані нові інструменти.

Проєкт системно й детально обмежує можливості сторони захисту. Перелік промовистий:

• Захисник за призначенням замість обраного. Систематична (двічі поспіль) неявка захисника дозволяє залучити захисника за призначенням, тобто фактично відсторонити обраного адвоката (зміни до статті 49).
• Обмеження тривалості виступів. Головуючий отримує право визначати тривалість виступів під час клопотань, відводів, вступних промов (зміни до статті 321), а також обмежувати судові дебати й навіть останнє слово обвинуваченого (зміни до статей 364 і 365).
• Залишення клопотань без розгляду. Повторні клопотання «без нових обставин» можна залишати без розгляду на всіх стадіях: під час заходів забезпечення, підготовчого засідання, судового розгляду, апеляції, касації (зміни до статей 132, 315, 350, 401, 430).
• Звуження апеляції та касації. Розширюються підстави відмови у відкритті апеляційного й касаційного провадження (зміни до статей 399, 428).
• Розгляд за відсутності учасників. Суд може розглядати клопотання та ухвалювати рішення за відсутності повідомлених учасників (зміни до статей 314, 322, 324).

Кожен із цих інструментів окремо може мати раціональне зерно, адже затягування з боку захисту справді буває. Проблема не в наявності інструментів, а в їхній односторонності. У проєкті немає жодного симетричного запобіжника проти зловживань сторони обвинувачення: ні проти штучного затягування слідчим чи прокурором, ні проти зловживання правом на продовження строків, ні проти повторного відкриття фактично завершених проваджень. «Зловживання процесуальними правами учасників» у тексті де-факто означає «зловживання правами захисту». Назва обіцяє симетрію, зміст її не містить.

Суперечність п'ята, концептуальна: відсутність компенсаторів як системна риса

Зведемо разом. Проєкт прибирає автоматичне закриття за спливом строку (запобіжник громадянина). Проєкт продовжує максимальні строки (на користь слідства). Проєкт повертає продовження строків прокурорам (послаблення судового фільтра). Проєкт системно обмежує процесуальні можливості захисту (на користь слідства). І при цьому не вводить жодного нового твердого механізму захисту особи від наддовгого розслідування.

У правильно збалансованій реформі скасування автоматичного закриття мало б супроводжуватися компенсатором: наприклад, обов'язковою судовою перевіркою обґрунтованості підозри по суті при кожному продовженні понад певний строк, або абсолютним граничним строком, поза який розслідування триати не може за жодних умов, або реальним, а не формальним судовим контролем за тривалістю. Нічого з цього в проєкті немає. Запобіжник прибирають, нічого рівноцінного натомість не пропонують. Саме відсутність компенсаторів перетворює технічно «ефективну» реформу на однобічне посилення держави проти особи.

Перевірка європейським стандартом, на який посилаються автори

Прикметно, що обидва проєкти апелюють до євроінтеграції. Але стандарт «розумного строку» статті 6 Європейської конвенції з прав людини захищає не лише суспільний інтерес у покаранні, а й право особи не перебувати під невизначено довгим тягарем обвинувачення. Розумний строк це не лозунг про ефективність слідства, це насамперед гарантія для людини. Конструкція, у якій зникає тверда часова межа розслідування, послаблюється судовий контроль і вводиться лише формальний механізм «зобов'язати прокурора визначитися», рухається радше проти духу статті 6, ніж за ним. Парадокс у тім, що реформа, подана як крок до ЄС, у частині гарантій особи може віддаляти від європейського стандарту, а не наближати до нього.

Висновок: правильні цілі не лікують незбалансований текст

Жоден із наведених аргументів не означає, що проблеми, на які вказують автори, є вигаданими. Виведення справ з підслідності НАБУ, розвал проваджень на формальних підставах, затягування процесів усе це реальні хвороби української кримінальної юстиції. Але спосіб лікування, обраний у проєктах № 15333 і № 15334, має системну ваду: він послідовно зміцнює сторону обвинувачення й послідовно прибирає або послаблює гарантії іншої сторони, не компенсуючи цього нічим.

Найсерйозніше заперечення навіть не в окремих нормах, а в їхньому поєднанні. Концентрація дискреції щодо підслідності в одних руках, повернення продовження строків прокурорам, збільшення самих строків, скасування автоматичного закриття та одностороннє обмеження прав захисту в сумі дають конструкцію, у якій громадянин може перебувати під кримінальним переслідуванням фактично без твердої часової межі, а реального судового запобіжника проти цього не існує. Це не вдосконалення балансу, це його зміщення.

Якщо парламент справді прагне і ефективності, і відповідності європейським стандартам, текст потребує не косметики, а вбудованих компенсаторів: збереження або заміни автоматичного закриття рівноцінним твердим обмеженням, реального судового контролю за обґрунтованістю підозри при продовженні строків, симетричних запобіжників проти зловживань обох сторін і чітких процедур із критеріями та правом оскарження там, де нині пропонується гола дискреція. Без цього обидва проєкти ризикують увійти в історію не як виконання плану верховенства права, а як його імітація: з правильними словами в пояснювальних записках і протилежним змістом у порівняльних таблицях.

Кримінальний процес тримається не на гаслах про ефективність, а на рівновазі. Там, де одній стороні дають дві швидкості, а іншій жодної гарантії наздогнати, зникає не лише баланс. Зникає сама ідея справедливого суду.

Автор статті: Віталій Чаюн, адвокат АО Barristers