Заборона права на аборти: чи варто Україні перейняти досвід інших держав?

Питання щодо заборони абортів є дуже чутливим та неоднозначним. У світі не існує єдиної думки з цього приводу.

«З якого моменту починається життя людини?» - саме це питання є ключовим для визначення ставлення держави та суспільства до абортів. І однозначної відповіді на нього ми досі не маємо. За різними поглядами життя може починатися: 1) з моменту зачаття; 2) з моменту народження; 3) у різний термін внутрішньо-утробного розвитку. Однак, балансуючи між правами та інтересами жінки і ненародженої дитини, не слід забувати, що жінка має право на материнство, а не обов’язок бути матір’ю.

Відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 16 Конвенції Організації Об'єднаних Націй (надалі – ООН) про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, повинні бути забезпечені на основі рівності чоловіків і жінок однакові права вільно вирішувати питання про кількість дітей і проміжки між їх народженням та доступу до інформації, освіти, а також засобів, які дозволяють їм здійснити це право. Українське законодавство також закріплює принцип, відповідно до якого з метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство (ч. 3 ст. 57 Основ законодавства України про охорону здоров'я). Зовсім іншу ситуацію ми спостерігаємо у США. 24.06.2022 Верховний суд США скасував рішення 1973 року у справі «Роу проти Вейда», яке визнавало конституційне право жінки на аборт. Таким чином, мільйони американських жінок втратили законне право самостійно вирішувати, чи бути матір’ю, а також право розпоряджатися своїм тілом. Тож виникає питання: «Що саме повинно захищатися державою першочергово: право жінки на повагу до свого приватного і сімейного життя, гарантоване ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (тобто право самій вирішувати питання про кількість дітей і проміжки між їх народженням), чи право ненародженої дитини на життя?»

Читайте статтю: Генна інженерія: межі дотримання прав людини

Згідно ч. 1 ст. 4 Американської конвенції про права людини, кожна людина має право на повагу її життя. Це право охороняється законом, в цілому – з моменту зачаття. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя. На практиці зазначену норму можуть тлумачити, як те, що ніхто не може бути довільно позбавлений життя з моменту зачаття, а отже, аборти є незаконними. Однак, різні міжнародні та національні нормативні акти по-різному тлумачать момент виникнення права на життя або взагалі не дають відповіді на це питання, що в свою чергу вносить ще більше невизначеності у це питання.

В Преамбулі Декларації ООН прав дитини зазначено, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи і належний правовий захист, як до, так і після народження. Згідно ст. 1 Конвенції ООН про права дитини, дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише закріплює, що право кожного на життя охороняється законом, і не дає роз’яснення щодо моменту виникнення цього права. Декларація стосовно медичного аборту, прийнята 24-ю ВМА у серпні 1970, проголошує, що перший етичний принцип, що пред'являється лікарю, вимагає поважати людське життя від самого його початку. Окрім того, з Декларації стосовно медичного аборту, Резолюції ПАРЄ «Право на відмову з міркувань совісті в межах надання законної медичної допомоги» від 07.10.2010 № 1763 та Лісабонської декларації стосовно прав пацієнта випливає право лікаря на відмову від проведення аборту з міркувань совісті, оскільки відношення до життя ненародженої дитини - це область особистих переконань і совісті, яку необхідно поважати. Однак, право на відмову з міркувань совісті повинно забезпечуватися поряд з обов'язком держави забезпечувати отримання пацієнтами передбаченої законом та своєчасної медичної допомоги.

Якщо звернутися до українського законодавства, то відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. Згідно ст. 6 цього Закону, кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я. Частина 2 ст. 25 Цивільного кодексу України передбачає, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

Щодо регулювання даного питання у світі, то, як зазначає Тиріна М.П. у своїй статті «Ембріон як суб’єкт біологічних прав у сучасному законодавстві», в конституціях деяких держав вже давно гарантуються права на життя чи гідну охорону людського життя вже до народження (Чехія, Словаччина, Ірландія). В Австралії за ембріоном закріплене право подати позов про відшкодування шкоди, завданої йому за необережністю в період його внутрішньоутробного розвитку. Законодавством Каліфорнії встановлена відповідальність за вбивство ембріона. У США ненароджені діти розглядаються як громадяни, що мають право на медичну страховку та медичне обслуговування. У таких державах, як Ірландія, Іспанія, Португалія, Мальта, Польща та Швейцарія дозволяється аборт тільки при безпосередній загрозі життю матері.

Щодо моменту виникнення права на життя, а також щодо абортів, на сьогоднішній день склалася усталена судова практика Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ).

Згідно Рішення ЄСПЛ у справі «Патон проти Сполученого Королівства» (Заява № 8416/78) від 13.05.1980, «життя» плоду тісно пов’язане з життям вагітної жінки і не може тлумачитися окремо від нього. Якщо б стаття 2 охоплювала плід і якщо б його захист відповідно до цієї статті, за відсутності будь-яких обмежень, вважався абсолютним, то аборт вважався б забороненим, навіть якщо продовження вагітності становить серйозну загрозу для життя вагітної жінки. Це означало б, що «ненароджене життя» плоду вважали б більш важливим і цінним за життя вагітної жінки. Таким чином, «право на життя» людини, яка вже народилася, стало б об’єктом не лише обмежень, вказаних у пункті 8, а й інших подальших чітких обмежень.

Читайте статтю: Чи доцільно в Україні ухвалити закон про евтаназію?

У Рішенні від 08.07.2004 у справі «Во проти Франції», ЄСПЛ постановив, що не було порушення ст. 2 Конвенції. Суд дійшов висновку, що питання про те, з якого моменту виникає право людини на життя, повинно вирішуватись на національному рівні, оскільки, по-­перше, у більшості держав серед тих, котрі ратифікували Конвенцію, зокрема у Франції, це питання однозначно не вирішене і за­лишається предметом публічних дебатів; по-­друге, між європейськими державами загалом немає правового чи наукового консенсусу щодо ви­значення початкового моменту життя. Природа і правовий статус ембріона чи плоду не є визначеними також і на європейському рівні загалом. Принаймні, більшість європейських держав визнають, що людський ембріон належить до людського роду. На думку Суду, потенціал і здатність ембріона людини стати люди­ною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст. 2 Конвенції. Зважаючи на викладені міркування, Суд висловив своє переконання щодо небажаності та, зрештою, неможливості за існуючого стану справ вирішити абстрактно питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною у сенсі ст. 2 Конвенції.

У Рішенні у справі «Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Турецької Республіки» (Заява № 13423/09) від 09.04.2013, Суд ще раз підтвердив свою позицію, викладену у рішенні у справі «Во проти Франції» (№ 53924/00), та пізніше – у справі «А., Б. та С. проти Ірландії» (№ 25579/05, п. 237), в якій зазначено, що права матері та плоду нерозривно пов’язані.

Згідно п. 65 Рішення ЄСПЛ по справі «Тисяк проти Польщі» [Tysiąc v. Poland], № 5410/03, від 20.03.2007, відмова Держави дозволити проведення медичного аборту за наявності загрози здоров'ю заявниці та встановити процесуальний механізм, необхідний для реалізації права на аборт, означала, що заявниця була змушена зберігати вагітність протягом шести місяців, знаючи, що вона практично осліпне до моменту народження дитини. Суд дійшов висновку, що було порушення статті 8 Конвенції.

У Рішенні ЄСПЛ по справі «П. і С. проти Польщі» [P. and S. v. Poland], № 57375/08, від 30.10.2012 мова йшла про те, що відповідно до закону, П. отримала довідку від прокурора, яка підтверджувала її право на аборт, оскільки їй було всього чотирнадцять років, а вчинення статевого акту з особою, яка не досягла п'ятнадцяти років, було злочином. Проте, її доступ до медичного аборту зіткнувся із серйозними перешкодами. Більше того, лікарня публічно розкрила інформацію про те, що в ній проходить лікування неповнолітня вагітна дівчина. Дівчині дошкуляли активісти, які виступали проти абортів, та журналісти. У зв'язку з цим, як тимчасовий захід, встановлений судом, вона була поміщена до притулку для неповнолітніх. Коли врешті-решт після втручання міністерства охорони здоров'я П. було зроблено медичний аборт, це було зроблено таємно. П. не була зареєстрована як пацієнтка і не отримала належного догляду після аборту. Суд встановив, що мало місце "нелюдське поводження" з 14-річною дівчиною, яка завагітніла внаслідок зґвалтування, та порушення статей 3, 5 та 8 Конвенції.

Прикладом національної судової практики є Заочне рішення Подільського районного суду міста Києва у справі № 2-467/11 від 10.02.2011, в якому зазначається, що чинним законодавством України не врегульоване питання щодо статусу ембріонів. Так, згідно п.а п.3.6 Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій перенос ембріонів до порожнини матки може здійснюватись на різних стадіях, починаючи зі стадії зіготи і закінчуючи стадією бластоцисти, яка формується у людини на 5-6 день після початку запліднення, а згідно рішення Ради Європи по біоетиці від 1996 року: ембріон визнається людиною на 14 день після запліднення, враховуючи зазначене суд приходить до висновку, що посилання позивачки та її представника на те, що ембріони це майбутні діти і знищення їх прирівнюється до переривання вагітності, не доведені жодними належними доказами, передбаченими чинним законодавством.

Читайте статтю: Особливості дотримання принципу лікарської таємниці після смерті пацієнта

Враховуючи вищевикладене, з аналізу судової практики вбачається, що, по-перше, питання про те, з якого моменту виникає право людини на життя, повинно вирішуватись на національному рівні; по-друге, неможливо вирішити питання про те, чи можна вважати ненароджену дитину людиною у сенсі ст. 2 Конвенції; по-третє, права матері та плоду нерозривно пов’язані; по-четверте, порушення права та доступу до медичного аборту в ряді випадків є порушенням Конвенції.

Щодо регулювання абортів в Україні, ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України передбачено, що штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України», штучне переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, здійснюється в акредитованих закладах охорони здоров'я на підставах, зазначених у додатку, за висновком комісії. До переліку таких підстав віднесено підстави як медичного, так і немедичного характеру. Аналогічні норми містяться у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Порядок надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності затверджено Наказом МОЗ України від 24.05.2013 № 423. Згідно п. 1.4 цього Порядку, у випадку прийняття вагітною жінкою рішення про проведення операції (процедури) штучного переривання вагітності обов’язково проводиться доабортне консультування відповідно до клінічного протоколу «Комплексна медична допомога під час небажаної вагітності», затвердженого наказом МОЗ України від 31.12.2010 № 1177.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що чинне законодавство України щодо питання здійснення абортів є більш лояльним та краще захищає права жінок, на відміну від законодавства США. Тож, на мою думку, Україні не потрібно запозичувати досвід інших держав, зокрема й США, стосовно заборони абортів.

Автор статті: Кіптенко Наталія Григорівна