Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя (ВС/ВП у справі № 638/18231/15-ц від 30.06.2020)

Фабула судового акту: З положень Цивільного та Сімейного кодексів України прямо випливає презумпція спільної сумісної власності подружжя. Тобто в цілому ці норми є досить прозорими та в принципі без врахування «особо запущенных случаев» великої проблеми у застосуванні на практиці не викликають.

Але хочу звернути увагу читача на те, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Тож, майно подружжя поділили, а борг лишився лише на тому з подружжя хто безпосередньо є боржником. Якось нечесно…

Однак, у будь-якому випадку вихід є і з таких ситуацій.

У даній справі кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення з боржника та його дружини суми боргу у солідарному порядку шляхом накладення стягнення на майно відповідачів, а саме належної їм квартири.

Судом першої інстанції позовні вимоги було задоволене частково – борг було стягнуто з обох відповідачів, однак у задоволенні вимог про накладення стягнення за рахунок квартири було відмовлено.

Задовольняючи вимоги місцевий суд послався на те, що дружина боржника при укладанні нотаріального договору позики надала свою згоду на укладення згаданого договору та у цій заяві не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім’ї.

Апеляційний суд в цілому з такими висновками погодився, що і стало підставою для звернення співвідповідачки із скаргою до суду касаційної інстанції.

При цьому касаційну скаргу було вмотивовано тим, що договором позики на неї як дружину кредитора не покладається обов’язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником.

Велика Палата із такими доводами не погодилась та у задоволенні скарги відмовила.

Приймаючи таке рішення Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила, що статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями статті 60 СК України встанлвлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Одночасно за частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Тож правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов’язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї.

При цьому при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Реалізація майна подружжя на публічних торгах без згоди одного з подружжя порушує право останнього на вільне користування і розпорядження ним (ВС/КЦС у справі № 462/518/18 від 01.04.2020)

ОП КЦС: Відчужити спільну сумісну власність, на відміну від спільної часткової, без згоди іншого співвласника НЕМОЖНА (ОП КЦС у справі № 430/1281/14-ц від 15.06.2020)

Чому суд відмовив у визнанні спільною сумісною власністю доходів, отриманих одним з подружжя як фізичною особою-підприємцем (Полтавський апеляційний суду від 03.02.2020 р., 17.02.2020 р., справа № 554/3416/19)

Для укладення договору позики отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується розпорядження спільним майном (ВС/КЦС у справі № 133/3928/14-ц від 27.11.2019)

Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 638/18231/15-ц

Провадження № 14-712 цс 19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені)

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалене суддею Руднєвою О. О., та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року, ухвалене в складі колегії суддів Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С. С., та

УСТАНОВИЛА

Короткий зміст позовних вимог

1. У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені).

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 202 500,00 грн. Договір позики грошових коштів від 01 червня 2012 року нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М., про що внесений запис до реєстру посвідчення нотаріальних дій за № 321 (далі - договір позики від 01 червня 2012 року).

3. У договорі позики від 01 червня 2012 року сторони обумовили: у разі девальвації української національної одиниці протягом строку дії договору позичальник зобов`язується повернути суму грошей у гривнях в еквіваленті 25 000,00 доларів США за офіційним курсом банку на день платежу; строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2012 року.

4. У встановлений строк боржник ОСОБА_2 зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув.

5. 19 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. із заявою про вчинення виконавчого напису, який був вчинений на суму 324 848,83 грн, внесений у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 1079. Строк подання виконавчого напису до примусового виконання встановлений в один рік.

6. 04 серпня 2015 року старший державний виконавець Дзержинcького відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції (далі - Дзержинський ВДВС Харківського МУЮ) Дмухіна Я. М. винесла постанову ВП № 461290 про повернення виконавчого документа стягувачу, вказавши, що у боржника відсутнє відповідне майно.

7. ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на свою користь суму основного боргу за договором позики у розмірі 537 250,00 грн, суму неустойки за договором позики у розмірі 302 223,20 грн станом на 01 жовтня 2015 року; стягнення здійснити за рахунок власності відповідачів, а саме квартири АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 ; стягнути з відповідачів солідарно 6 090,00 грн судового збору.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

8. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. З ОСОБА_2 та ОСОБА_2 стягнутий солідарно на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000,00 доларів США, що в еквіваленті на день звернення з позовом (за курсом 100 доларів США дорівнює 21,295636 грн) становило 537 250,00 грн, та суму пені за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у розмірі 28 226,63 грн. У частині стягнення решти суми пені, у проведенні стягнення за рахунок стягнення на квартиру АДРЕСА_2 АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_3 , відмовлено. Вирішене питання про розподіл судових витрат.

9. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 не виконав зобов`язання за договором позики, тому на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 підлягає стягненню борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000,00 доларів США, в еквіваленті у гривнях на день звернення з позовом. При цьому суд зазначив, що пеня підлягає стягненню тільки за один рік за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у сумі 28 226,63 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення за рахунок власності відповідачів, а саме квартири АДРЕСА_4 , суд зазначив, що договори іпотеки та майнового поручительства між сторонами не укладалися.

10. При вирішенні питання про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 у солідарному порядку суд першої інстанції зазначив, що при укладенні договору позики 01 червня 2012 року приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2 , якою вона надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладення договору позики у сумі 202 500,00 грн, що є еквівалентом 25 000,00 доларів США, у цій заяві ОСОБА_2 не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім`ї. Тому ОСОБА_2 не довела суду належними доказами, що грошові кошти отримані у борг ОСОБА_2 , були отримані не на потреби сім`ї. І всупереч частині четвертій статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) при поділі майна подружжя відповідно до договору про поділ майна подружжя від 10 листопада 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не було поділено суму боргу за договором позики від 01 червня 2012 року.

11. Суд першої інстанції з посиланням на висновки Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163 цс 12 зазначив, що договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім`ї. До того ж ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, що договір, укладений ОСОБА_2 , не був укладений в інтересах сім`ї. Тому суд зробив висновок, що 01 червня 2012 року ОСОБА_2 отримав у борг у ОСОБА_1 грошові кошти за згодою ОСОБА_2 на потреби та в інтересах сім`ї.

12. Твердження ОСОБА_2 про те, що саме для здійснення підприємницької діяльності він позичав кошти у ОСОБА_1 суд відхилив, оскільки посилання на придбання необхідного промислового обладнання спростоване платіжними документами, згідно з якими всі платежі були оформлені відповідачем ОСОБА_2 протягом 2007-2010 років, тобто до отримання коштів за договором позики у ОСОБА_1 . Договір позики від 01 червня 2012 року укладений між фізичними особами, у ньому не зазначено, що гроші бере в борг фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , тому висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79 цс 13 не можна застосовувати до спірних відносин.

13. Аргумент відповідача про те, що за наявності виконавчого напису від 19 листопада 2014 року рішення суду призведе до подвійного стягнення боргу, суд відхилив, оскільки у виконавчому написі вказано, що його можна передати на примусове виконання протягом одного року з дня винесення, до того ж цей виконавчий напис повернутий без виконання 04 серпня 2015 року.

14. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_2 задоволені частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у частині задоволення позову про стягнення пені скасоване, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року залишене без змін.

15. Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року, адже позичальник не виконав свого обов`язку за договором. Оскільки умовами договору позики від 01 червня 2012 року не передбачене стягнення пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, апеляційний суд вважав що підстав для задоволення позовних вимог у цій частині немає. Також зазначив про наявність підстав для стягнення боргу у судовому порядку, оскільки виконавчий напис не виконаний, на час ухвалення рішення судом першої інстанції строк повторного пред`явлення виконавчого напису до виконання сплив і позов заявлений у межах позовної давності.

16. Колегія суддів указала на наявність підстав для солідарного стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 згідно із частиною четвертою статті 65 СК України, тому що ОСОБА_2 надавала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору позики від 01 червня 2012 року, щодо вчинення такого правочину не заперечувала, не зазначала про те, що кошти за договором позики отримує ОСОБА_2 для ведення підприємницької діяльності, а не в інтересах сім`ї, доводи відповідачів про те, що кошти були отримані в борг ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

17. У липні 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу, в якій просить змінити та скасувати оскаржувані рішення у частині стягнення з неї та ОСОБА_2 солідарно на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року в сумі 25 000,00 доларів США, що в еквіваленті на день звернення з позовом становило 537 250,00 грн, а також судового збору та в задоволенні позову у цій частині відмовити. При цьому посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

18. Касаційна скарга мотивована тим, що договором позики від 01 червня 2012 року на ОСОБА_2 не покладається обов`язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником. Вважає посилання судів на положення СК України як на підставу солідарної відповідальності ОСОБА_2 безпідставним, оскільки частини друга та четверта статті 73 СК України не покладає солідарного обов`язку на неї за зобов`язаннями її чоловіка, а вона може відповідати лише своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови, що договір був укладений в інтересах сім`ї, а одержане за договором використане на її потреби у разі накладення стягнення на майно. Проте жодна з квартир, на які позивач просив звернути стягнення, не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а були особистою приватною власністю ОСОБА_2

19. ОСОБА_2 вказує, що суди неправильно застосували статтю 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, і договором позики від 01 червня 2012 року солідарна відповідальність не передбачена, так само як і не вказано у договорі, що його укладено в інтересах сім`ї. Висновок судів про те, що отримані ОСОБА_2 грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї не підтверджені належними доказами; ці кошти були використані виключно на придбання обладнання для виробничих потреб підприємця, доказам чого суди не надали належної оцінки.

20. Зазначає, що на погашення заборгованості був виданий виконавчий напис нотаріуса, тому повторне стягнення заборгованості суперечить статті 61 Конституції України. Суди не надали оцінки договору про наміри від 26 січня 2015 року, який підтверджує, що борг за договором позики від 01 червня 2012 року відсутній.

Рух справи в суді касаційної інстанції

21. Ухвалою ВССУ від 04 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі.

22. Касаційна скарга передана на розгляд Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

23. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених пунктом 7 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

24. Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначила необхідність відступлення від висновків, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486 цс 16), у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539 цс 16).

25. 21 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

26. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

27. Оскільки ОСОБА_2 подала касаційну скаргу у липні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.

28. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у задоволенні касаційної скарги слід відмовити з огляду на таке.

29. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що з 01 лютого 1986 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 червня 2014 року розірвано. Майно, що перебувало у спільній власності подружжя, поділене відповідно до договору від 10 листопада 2014 року.

30. Згідно з нотаріально посвідченим договором позики грошових коштів від 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 в сумі 202 500,00 грн. Строк повернення позики встановлений до 01 грудня 2012 року.

31. При оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2 , якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики.

32. У встановлений строк боржник ОСОБА_2 свого зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув.

33. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

34. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

35. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

36. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

37. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

38. Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконував, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості.

39. Щодо оцінки доводів про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

40. Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

41. Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

42. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

43. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

44. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

45. Словник української мови визначає слово «союз» як тісну єдність, тісний зв`язок між ким-, чим-небудь [Словник української мови: в 11 томах. - Том 9, 1978. - Стор. 478].

46. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

47. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

48. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

49. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

50. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

51. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

52. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

53. Велика Палата Верховного Суду вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81 цс 18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178 цс 18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386 цс 18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526 цс 18)).

54. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із завдань суду, а Верховного Суду зокрема, є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.

55. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

56. Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.

57. Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

58. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

59. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

60. Той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не врахували відповідних боргових зобов`язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов`язань у колишнього подружжя.

61. Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

62. Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

63. Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

64. Таким чином, переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя.

65. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

66. Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

67. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 заборгованості за договором позики.

68. Оскільки відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи розлучення та розподіл спільного майна ОСОБА_2 та ОСОБА_2 відбувалися у період звернення позивача до нотаріуса із заявою про винесення виконавчого напису, а також враховуючи безпідставні посилання обох відповідачів на те, що договір позики було укладено не в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає зазначене спробою колишнього подружжя уникнути відповідальності та критично ставиться до цього.

69. Окремо, зважаючи на доводи відповідачів щодо можливості подвійного стягнення боргу з огляду на звернення стягнення на підставі виконавчого надпису нотаріуса, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що кредитор не може бути обмежений у виборі застосованого способу задоволення своїх вимог до боржника, в той час як контроль за недопустимістю подвійного стягнення заборгованості в межах своїх повноважень здійснює як державний (приватний) виконавець, так і суд в рамках судового контролю за виконанням судових рішень.

70. Викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_2 про те, що кошти були отримані в борг ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, а саме для придбання обладнання, не були підтверджені належними та допустимими доказами.

71. Інші доводи касаційної скарги щодо використання отриманих в позику коштів не в інтересах сім`ї та щодо відсутності заборгованості взагалі Велика Палала Верховного Суду відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки фактичних обставин справи, які встановлені судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів. Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції обмежена в повноваженнях щодо переоцінки фактичних обставин справи в силу вимог статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

72. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

73. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року - без змін.

Щодо судових витрат

74. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судового рішення першої інстанції у нескасованій частині і рішення апеляційного суду без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 259 268 400 402 409 410 416 417 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

постановила:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у нескасованій частині й рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді