Історія справи

Ухвала ККС ВП від 08.10.2019 року у справі №766/20965/17

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАНИ

07 жовтня2019 року

м. Київ

справа № 766/20965/17

провадження № 51-4908 ск19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Фоміна С. Б.,

суддів Ковтуновича М. І., Луганського Ю. М.,

розглянувши касаційну скаргу прокурора, яка брала участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 17 травня 2019 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 26 червня 2019 року щодо ОСОБА_2,

встановив:

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 17 травня 2019 року кримінальне провадження за частиною 2 статті 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) щодо ОСОБА_2 закрито у зв'язку із відмовою потерпілої від обвинувачення.

Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 26 червня 2019 року ухвалу Херсонського міського суду від 17 травня 2019 року щодо ОСОБА_2 залишено без змін.

У касаційній скарзі прокурор Чередниченко Є. Г., вимагає скасувати зазначені судові рішення з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог прокурор Чередниченко Є. Г. зазначає, що відмова потерпілої ОСОБА_3 від обвинувачення ОСОБА_2 за частиною 2 статті 185 КК надійшла після набрання чинності ~law33~ від 06 грудня 2017 року, згідно зі змінами, внесеними ~law34~, можливість закриття даного виду проваджень з підстав відмови від обвинувачення потерпілою особою виключена.

Прокурор посилається на статтю 5 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), відповідно до положень якої процесуальне рішення приймається згідно з положеннями КПК, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити на таких підставах.

Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Постановляючи ухвалу про закриття кримінального провадження, місцевий суд керувався тим, що в підготовчому судовому засіданні потерпіла ОСОБА_3 подала відповідну заяву про відмову від обвинувачення та закриття кримінального провадження, яке відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК (у редакції норми станом на час вчинення діяння, досудового розслідування та звернення до суду з обвинувальним актом) належало до таких, що здійснюються у формі приватного обвинувачення. Апеляційний суд, залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, виходив з того, що внесення змін до ст.477 КПК не позбавляє права потерпілої звернутися до суду із заявою про відмову від обвинувачення, позаяк досудове розслідування розпочато у формі приватного обвинувачення і тому має бути закінчено з дотриманням норм, що визначають особливості розгляду справ приватного обвинувачення.

Загальне правило щодо дії кримінального процесуального закону в часі відповідно до ч. 1 ст. 5 КПК передбачає, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями ч. 1 ст. 5 КПК , чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. Законом України від 06 грудня 2017 року № 2227-VIII "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами", який набрав чинності 11 січня 2019 року, внесено зміни до КПК та виключено п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК.

Вирішуючи питання про правомірність закриття судом першої інстанції кримінального провадження, розпочатого за процедурою приватного обвинувачення, при тому, що на момент подачі до суду заяви потерпілої про відмову від обвинувачення таке кримінальне правопорушення було виключено з обсягу поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, слід виходити із загальних положень КПК з урахуванням завдань кримінального провадження, засад верховенства права та диспозитивності, а також дотримуючись балансу публічних та приватних інтересів і загальної справедливості судового провадження.

Наявність різних процедур здійснення кримінального провадження, які відрізняються від загального порядку, є проявом диференціації процесуальної форми кримінальної процесуальної діяльності, завдання якої не можуть бути обмежені притягненням особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, до кримінальної відповідальності, адже в межах врегулювання кримінально-правового конфлікту завданнями кримінального провадження є захист інтересів кожного учасника кримінального провадження.

Статтею 2 КПК передбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ч. 4 ст. 26 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених ч. 4 ст. 26 КПК , його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №288/1158/16 вказано на те, що "критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об'єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв'язання без застосування заходів кримінальної репресії.

Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об'єктом втручання держави.

Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.

У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.

Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури - чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.

Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини 1 статті 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частини 1 статті 477 КПК підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов'язаних з домашнім насильством).

Законом України від 06 грудня 2017 року № 2227-VIII "Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами"одавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв'язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені статті 26 КПК .

Системний аналіз приписів ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 та ст. 477 КПК з урахуванням наведених положень у постанові Великої Палати Верховного Суду свідчить, що волевиявлення потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є вирішальним у питаннях щодо початку та припинення (закриття) такого провадження. Виникнення у потерпілого права відмови від обвинувачення у такому провадженні нерозривно пов'язане із моментом реалізації початку досудового розслідування, і кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості обмеження названого права потерпілого в цьому провадженні. Колегія суддів наголошує на недопустимості розриву реалізації положень засади диспозитивності, закріплених у ч. 4 ст. 26 КПК.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначив, що "одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями" (абз. 3 п. п. 3.1 п. 3). У Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 Конституційний Суд вказав, що із конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абз. 2 п. п. 5.4 п. 5).

У справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and others v. the United Kingdom) від 23 вересня 1998 року (п.54) ЄСПЛ наголосив, що "Конвенція вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія".

Отже, позбавлення потерпілої ОСОБА_3 під час судового провадження наявного в неї з початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення права на відмову від обвинувачення, шляхом звуження поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення (виключення п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК), не відповідатиме принципу правової визначеності як складової вимоги верховенства права. Так, законодавчі зміни в частині проваджень у формі приватного обвинувачення та, відповідно, обмеження права потерпілої на відмову від обвинувачення має базуватися на наданні можливості останній передбачати наслідки своєї поведінки. Тобто, потерпіла, яка ініціювала провадження у справі приватного обвинувачення та вже набула права на відмову від обвинувачення, повинна мати чітке розуміння наслідку змін законодавчого регулювання щодо своїх прав, а саме чи вправі буде вона відмовитися від обвинувачення з метою закриття такого провадження щодо її близького родича.

Крім того, суд зважає й на ту обставину, що згідно з обвинувальним актом, інкримінованим ОСОБА_2 діянням завдано шкоди виключно потерпілій ОСОБА_3.

Таким чином, в умовах змін кримінального процесуального закону, з урахуванням вищенаведеного і вимог ч. 1 ст. 8 КПК про те, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, колегія суддів вважає обґрунтованим надання у цьому кримінальному провадженні пріоритету застосування положень ст. 8, ч. 4 ст. 26 КПК перед приписами ч. 1 п. 5 КПК, а суди нижчих інстанцій дійшли правомірного висновку щодо закриття цього кримінального провадження на підставі відмови потерпілої від обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК).

Апеляційний суд із додержанням приписів статей 404 405 КПК переглянув ухвалу суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, належно перевірив усі наведені в ній доводи, які за суттю та змістом аналогічні викладеним у касаційній скарзі, й обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог сторони обвинувачення, навівши в ухвалі мотиви та правові підстави, з яких виходив при постановленні свого рішення.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 428 КПК, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Керуючись статтею 428 КПК, Верховний Суд

постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, яка брала участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 17 травня 2019 року та ухвалу Херсонського апеляційного суду від 26 червня 2019 року щодо ОСОБА_2.

Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Б. Фомін М. І. Ковтунович Ю. М. Луганський