Удавані правочини: через призму судової практики

Інколи сторони правочину, щоб позбутися певних обов’язків, пов’язаних з ним, або уникнути певних наслідків такого правочину, приховують його під іншим правочином, який не створює таких обов’язків, або не має небажаних наслідків. Такі правочини в юриспруденції називаються «удаваними». Тобто сторони удають, що укладають один правочин, зміст якого зафіксований «на папері», а насправді укладають інший, про який свідчать певні об’єктивні обставини.

Класичним прикладом такого удаваного правочину є укладення договору дарування замість договору купівлі-продажу, коли оплата покупцем (обдарованим) здійснюється неофіційно, натомість отримується майно начебто у дарунок.

Прямим наслідком визнання судом правочину удаваним є не визнання його недійсним, а застосування до такого правочину правил, які регулюють правочин, який насправді був вчинений сторонами. Однак, якщо такий насправді вчинений правочин суперечить вимогам закону і це має наслідком його недійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Тож, які обставини враховуються судами при визнанні правочинів удаваними і які наслідки такого визнання в залежності від виду правочину, який приховується під удаваним – спробуємо розібратися з огляду на судову практику.

Доведення удаваності правочину

Довести удаваність правочину непросто. Судова практика показує, що якщо у суду залишаються сумніви щодо удаваності правочину, у задоволенні позову буде відмовлено. Тому всі можливі сумніви варто усунути, обгрунтувавши, в тому числі, й мету приховування одного правочину під іншим.

У постанові Верховного Суду від 16 квітня 2025 року справа № 523/2697/21 зазначено, що за загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, зокрема викладеною у постанові від 17 квітня 2025 року у cправі № 910/3201/24, позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Для прикладу, у постанові Верховного Суду від 05 березня 2025 року справа № 441/2039/21 зазначено, що позивач може доводити удаваність укладеного між сторонами договору дарування будь-якими доказами, зокрема відсутністю зрозумілого мотиву такого правочину за відсутності між сторонами дружніх, родинних чи інших особистих відносин. Укладений між сторонами договір (його зміст) має оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами, адже сторони можуть навмисно укласти договір дарування для приховування факту купівлі-продажу майна.

Обставини, які враховуються судом

Такі обставини залежить від видів правочинів (удаваного та прихованого) і їх можна проаналізувати на декількох окремих прикладах із судової практики.

Дарування замість купівлі-продажу. Як вже зазначалось вище – це одні з найрозповсюдженіших видів правочинів, які використовуються для приховування одного під іншим. В одній зі справ судом було встановлено, що між двома особами укладено договір дарування частини житлового будинку. Відповідно до зробленої того ж дня розписки дарувальник отримав від обдарованої грошові кошти у розмірі 59 625,00 грн, що було еквівалентом 7 500,00 дол. США, за подаровану частину будинку у присутності свідків. Крім того, обдарований та дарувальник не перебували у родинних відносинах. Всі ці обставини стали підставою для визнання договору дарування удаваним. Такий висновок підтвердив Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 332/534/22.

Міна замість купівлі-продажу. Інший досить розповсюджений дует правочинів, який використовується для приховування справжньої волі сторін. Часто до нього вдаються для того, щоб «обійти» переважне право співвласника на придбання частки у праві спільної частково власності при її продажі, адже, як зазначив Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 761/36779/20, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю, проте такого права він не має при укладенні договору міни. В цій справі сторони уклали договір міни 1/3 частини квартири, вартістю 637 572,00 грн, на ноутбук, вартістю 24 544 грн, з доплатою 610 028 грн. Враховуючи, що договір міни був укладений із значною доплатою, що дорівнює 96 % вартості обмінюваної частки квартири, суд встановив, що такий договір насправді є договором купівлі-продажу. При цьому, як зазначив Верховний Суд, відповідачі не заперечували, що предметом договору міни є звичайний ноутбук без будь-яких унікальних характеристик, які б обумовлювали зацікавленість відповідача у отриманні саме такого ноутбуку; не пояснили суду мотиви вчинення правочину міни із такою значною доплатою, що майже дорівнює вартості спірної частини квартири.

Заповіт замість договору застави. Гарна ілюстрація ситуацій, коли сторони намагаються обійти прямо встановлені законодавством заборони на вчинення певних правочинів. В описуваній справі оспорюваний заповіт був складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки. Як встановив суд, такий заповіт насправді було складено на забезпечення повернення позики, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на відчуження такої земельної ділянки, а заповіт визнано удаваним правочином, з чим погодився Верховний Суд у постанові від 20 вересня 2023 року у справі № 307/624/17. Тобто «схема» полягала у тому, що оскільки продати чи передати в заставу відповідну земельну ділянки не можна, сторони уклали договір позики і одночасно заповіт. Після смерті спадкодавця земельна ділянка перейшла у спадок позикодавцю, що формально-юридично законом не було заборонено.

Наслідки визнання правочину удаваним

Наслідки визнання удаваним правочину можуть бути досить неприємними як для однієї зі сторін правочину так і для обох одразу. Також, досить часто, наслідки удаваності правочину можуть виникати і для третьої особи, зокрема тієї, певних прав котрої намагались позбавити сторони удаваного правочину.

Визнання правочину недійсним. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16 зазначено, що якщо в результаті укладення удаваного правочину, правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Враховуючи, що наслідком недійсного правочину, є реституція – тобто повернення сторонами одна одній всього отриманого за правочином, може виникнути ситуація, що сторона удаваного правочину, яка приховано сплатила гроші, не зможе підтвердити суму сплачених коштів і відповідно не зможе їх повернути у фактично сплаченому розмірі, оскільки не зафіксувала таку оплату належним чином, і, у зв’язку з цим, залишиться в мінусі.

Дарування замість купівлі-продажу. У вже описаній вище ситуації, коли замість договору купівлі-продажу було укладено договір дарування частини будинку, наслідком визнання такого договору дарування удаваним могло би бути поділ такої частини будинку між подружжям, адже укладення удаваного договору дарування здійснювалось під час шлюбу і саме з тією метою, щоб на таке майно не розповсюджувався режим спільної сумісної власності. Так би і сталось, якби позивач не пропустив строк позовної давності у цій справі. Цікаво що Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 332/534/22 зробив висновок, що такий строк має рахуватися з дати вчинення сторонами удаваного договору дарування частки житлового будинку. Але в іншій аналогічній справі суд задовольнив позов про поділ майна подружжя, яке було набуто одним з подружжя за удаваним договором дарування (а насправді придбано) під час шлюбу, з чим погодився Верховний Суд у постанові від 05 березня 2025 року справа № 441/2039/21.

Ще одним можливим негативним наслідком такої «купівлі» нерухомості за договором дарування для покупця, про яку мало хто думає, може бути ситуація, коли третя особа заявить свої права на таке майно і захоче витребувати таку нерухомість у останнього набувача. Якщо останній набувач є добросовісним і придбав таке майно за договором купівлі-продажу, він буде захищений ч. 1 ст. 388 ЦК України, в залежності від обставин вибуття майна з володіння власника. Однак, якщо покупець приховав таке придбання за договором дарування, таке майно може бути в нього витребуване відповідно до ч. 4 ст. 388 ЦК України, згідно з якою, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Міна замість купівлі-продажу. У згаданій вище постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 761/36779/20 Верховний Суд зазначив, що встановивши, що договір міни є удаваним правочином, вчиненим з метою приховання іншого правочину – договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції правильно застосував загальні положення про договір купівлі-продажу, зокрема щодо правила переважного права співвласника майна на придбання частки у такому майні та переведення прав та обов`язків покупця відповідно до статті 362 ЦК України. Тобто невдалий «покупець» в такі ситуації був позбавлений придбаного майна, право придбання якого перейшло до співвласника, натомість отримав право повернути сплачені кошти. При цьому, якщо фактична ціна майна була занижена в договорі, такий невдалий «покупець» не зможе повернути всіх фактично сплачених ним коштів.

Заповіт замість договору застави. У вже описаній вище справі № 307/624/17, встановивши, що визнаний судом удаваним заповіт (а насправді – договір застави) складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики, у період існування мораторію на відчуження такої земельної ділянки, суд дійшов висновку, що такий заповіт є нікчемним. Встановивши, що позикодавець не мав права на прийняття спадщини після смерті спадкодавця за складеним ним нікчемним заповітом, суд визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Невідомо як далі розвиватимуться події, що пов’язані з цією справою, але цілком можливо, що в такій ситуації позикодавець вже не зможе повернути свої кошти у зв’язку зі спливом позовної давності або строку передбаченого ст. 1281 ЦК України. Поряд з цим, за подібних умов, ситуація могла б розгорнутися й інакше, якщо б у позові було відмовлено за недоведеністю обставин удаваності заповіту, або якщо б такий позов взагалі не був заявлений: нечесний позикодавець міг би звернутися до спадкоємців позичальника (якщо б ними було успадковано інше майно) з вимогою повернути борг. Тобто гіпотетично в такій ситуації позикодавець міг би отримати у спадок земельну ділянку (в рахунок сплачених раніше коштів, начебто переданих у позику) і окрім цього повернути сплачені кошти, стягнувши їх з інших спадкоємців позичальника.

Така ситуація добре ілюструє, чому не варто укладати удавані правочини, адже одна зі сторін може навіть не усвідомлювати, які наслідки для неї, чи для близьких їй людей, може потягнути таке укладення.

Автор статті: Адвокат Ігор Тетеря

Джерело: адвокат Ігор Тетеря