0
3
1451
Я пишу ці рядки з вагою на серці, хоча й чітко усвідомлюю, що розгляд таких складних справ — це частина нашої професії, а їх вирішення завжди потребує не лише знання законодавства, але й емоційної витримки. Справа, яку я хочу обговорити сьогодні, змушує задуматися не лише про правові нюанси, а й про моральні дилеми, з якими стикаються всі учасники процесу.
Справа №634/1126/23, яка дійшла до Касаційного цивільного суду, розкриває проблему, яка, здається, стосується одного батька й одного сина, але насправді є відображенням ширшого контексту. Ця історія — про те, як складні життєві обставини стають полем битви між реальністю та прагненням забезпечити справедливість.
Батько, який звернувся до суду, — військовослужбовець Збройних Сил України. Його син — молода людина з інвалідністю, яка потребує щоденного стороннього догляду. Батько, незважаючи на складність свого становища, наполегливо прагнув стати офіційним опікуном сина, але отримав відмову. Суд зазначив, що через проходження військової служби батько не може забезпечити необхідного догляду за сином.
Ця ситуація торкається кількох важливих аспектів: законодавчого регулювання, моральної відповідальності, і, звісно ж, соціальної реальності, в якій опинилися всі учасники цієї справи.
Згідно з ч. 4 ст. 63 Цивільного кодексу України, при призначенні опікуна враховуються можливості особи виконувати обов’язки опікуна. Батько, як військовослужбовець, фактично не може забезпечити повний догляд, адже перебуває у відрядженнях, іноді в небезпечних зонах, далеко від дому.
Ч. 1 ст. 67 ЦК також визначає, що опікун зобов’язаний створювати для підопічного необхідні умови для життя, доглядати за ним, забезпечувати лікування. Ці обов’язки передбачають не лише юридичну відповідальність, а й фізичну присутність, чого батько наразі не може гарантувати.
Рішення суду, яке залишив без змін КЦС, базується на цих законодавчих положеннях. У цьому аспекті правосуддя виступило на боці захисту інтересів недієздатного сина, для якого важливіший щоденний догляд, аніж формальний статус опікуна.
Ситуація, коли батько недієздатної дорослої особи, що проходить службу у Збройних Силах України, не може бути призначений її опікуном, зачіпає дуже тонкі нитки людських стосунків, відповідальності та державної підтримки.
Коли ми говоримо про опікунство, це не просто набір юридичних термінів. Це про те, як держава та суспільство беруть участь у долі тих, хто не може самостійно подбати про себе. І в цьому контексті кожне слово законодавства має глибокий сенс і непросту реальну вагу.
Касаційний цивільний суд, розглядаючи справу №634/1126/23, фактично підтвердив, що опікунство — це не формальний статус, а передусім реальна здатність забезпечувати належний догляд і турботу. Статті 63 і 67 Цивільного кодексу України зобов'язують опікуна дбати про підопічного, створювати йому необхідні умови для життя, забезпечувати догляд і лікування.
У даній справі батько, який є військовослужбовцем ЗСУ, фізично не може виконувати ці обов'язки через об’єктивні обставини. Служба передбачає перебування в іншій місцевості, можливі відрядження та відсутність стабільності, необхідної для забезпечення щоденного догляду. Його син — особа з інвалідністю, яка потребує постійної присутності поруч, уважного догляду та спеціалізованого супроводу.
Основним принципом, яким керується суд у таких справах, є принцип найкращих інтересів підопічного. Чи міг батько забезпечити ці інтереси в повному обсязі? Суд першої інстанції дійшов висновку, що ні. Цей висновок підтримали апеляційна і касаційна інстанції.
Що це означає в реальності? Визнання когось опікуном накладає не лише юридичну, а й моральну відповідальність. Особа, яка виконує ці обов'язки, має бути поруч із підопічним 24/7, забезпечувати фізичну, емоційну та побутову підтримку. У випадку військової служби, де графік непередбачуваний, це стає неможливим.
У розвинутих країнах, як-от Німеччина чи США, інститут опікунства також базується на реальних можливостях опікуна забезпечувати необхідний рівень догляду. Наприклад, у Німеччині при вирішенні питання опікунства суд обов'язково враховує професійний і особистий графік кандидата. Якщо людина не може гарантувати фізичну присутність, суд призначає іншого опікуна, який здатний виконувати ці обов’язки.
У США діє схожий підхід. Суд враховує всі аспекти життя кандидата, включаючи його зайнятість, фізичну доступність і навіть емоційний стан. Якщо особа служить в армії чи займає іншу посаду, яка передбачає часті відрядження, її заяву на опікунство можуть відхилити. Пріоритет завжди надається інтересам підопічного.
Орган опіки та піклування в Україні, відповідно до ст. 67 ЦК, зобов'язаний дбати про недієздатну особу до моменту призначення опікуна. У цьому контексті держава бере на себе тимчасову відповідальність за забезпечення догляду. Водночас це не ідеальне рішення, адже органи опіки часто мають обмежені ресурси й не завжди можуть надати той рівень уваги, який потрібен.
Проте важливо розуміти, що батько, навіть за таких умов, не втрачає можливості стати опікуном у майбутньому. Як тільки його служба закінчиться або обставини зміняться, він зможе подати нову заяву. Тоді суд уже зважатиме на оновлені дані.
Ця справа порушує глибокий етичний конфлікт: обов’язок перед Батьківщиною чи сім’єю? У реальності війни такі дилеми трапляються часто. Служба в армії вимагає повної віддачі, але це не означає, що людина повинна втрачати зв'язок із сім’єю. У таких випадках держава має відігравати ключову роль у створенні механізмів підтримки.
Далі, з одного боку, рішення виглядає раціональним і логічним: син потребує постійного догляду, якого батько через свою службу не може забезпечити. З іншого боку, відмова батькові бути опікуном здається жорсткою. Адже хто, як не рідний батько, має першочергове право опікуватися сином?
Тут виявляється ключова моральна дилема: що важливіше — дотримання букви закону чи забезпечення людської справедливості? Судова система обрала перше, і на це є підстави. Але чи завжди закон може врахувати всі нюанси життя? Чи може суд вирішити, як правильно діяти в ситуації, коли батько не відмовляється від відповідальності, а просто фізично не може виконувати її в цей момент?
Батько, який отримав відмову, не втрачає надії. Він може повернутися до суду, коли його обставини зміняться. Але до цього часу його син потребує уваги, турботи і допомоги. Це наша спільна відповідальність — як адвокатів, громадян і людей, які прагнуть справедливості. Бачу такі шляхи вирішення ділеми:
Звернутися до органу опіки: Забезпечити належний контроль за виконанням їхніх обов'язків щодо догляду за сином.
Розглянути можливість тимчасового опікунства: Наприклад, призначити іншого родича чи довірену особу, яка зможе на період служби батька виконувати ці обов’язки.
Ініціювати зміни в законодавстві: Варто розробити механізм підтримки для військових, які мають недієздатних родичів. Це може бути фінансова допомога, додаткові пільги чи спеціальні програми догляду.
Сьогодні українська судова система працює в умовах, які ставлять під сумнів традиційні механізми ухвалення рішень. Справи, подібні до цієї, є викликом для нас як юристів. Ми маємо не лише слідувати букві закону, але й шукати способи враховувати реальні обставини, допомагати людям знаходити компроміси.
У ситуації, коли батько продовжує службу, але не позбавлений права згодом стати опікуном, важливо створити умови для підтримки сина. Органи опіки й піклування можуть тимчасово виконувати цю роль, але на практиці це часто означає безособову систему, яка не завжди здатна повністю замінити сім’ю.
Ця історія — не лише про конкретну справу, а про сотні таких випадків по всій країні. Коли війна й особисті трагедії перетинаються, суспільство має знайти спосіб підтримати тих, хто бореться на двох фронтах — на полі бою й у власному серці.
Автор консультації: Зенкін Дмитро Олександрович
Просмотров
Коментарии
Просмотров
Коментарии
Получите быстрый ответ на юридический вопрос в нашем мессенджере , который поможет Вам сориентироваться в дальнейших действиях
Вы видите своего юриста и консультируетесь с ним через экран, чтобы получить услугу, Вам не нужно идти к юристу в офис
На выполнение юридической услуги и получите самое выгодное предложение
Поиск исполнителя для решения Вашей проблемы по фильтрам, показателям и рейтингу
Просмотров:
2670
Коментарии:
0
Просмотров:
705
Коментарии:
0
Просмотров:
512
Коментарии:
0
Просмотров:
566
Коментарии:
0
Просмотров:
498
Коментарии:
0
Просмотров:
659
Коментарии:
0
Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.
Полный текстПриймаємо до оплати
Copyright © 2014-2025 «Протокол». Все права защищены.
page
youtube
На жаль, наші депутати (як і суди)не ознайомлені, або відкрито ігнорують вимоги ст.19 Конвенції про права осіб з інвалідністю,яка має найвищу юридичну силу(вищу навіть від усіх законів країни-підписанта)і пряму дію. Так, в п.14 ст.23 ЗУ "Про мобілізацію.." та аналогічному пункті ст.26 ЗУ "Про військовий обов'язок..." вказано, що догляд за особою з інвалідністю родичем 2 ст.споріднення(чи й тим ступенем,який є найближчим) може бути лише за відсутності родичів 1 ступеня споріднення(в тому числі і батьків пенсійного віку чи таких,які отримують пенсію по віку), або ті родичі повинні самі потребувати постійного догляду за висновком ЛКК(такий висновок ЛКК надає виключно особам з інвалідністю 1-2 груп). Тобто. Якщо батьки особи з інвалідністю самі мають інвалідність, то родич (для них це ,припустимо, єдиний працездатний син) має доглядати всіх 2-х осіб з інвалідністю. Але хіба це справедливо? Особливо щодо осіб з інвалідністю з дитинства, особливо- 1-2 груп з психічним розладом?. Вони 100% не матимуть ні подружжя ні працездатних дітей(не дозволить і важкість групи, ні позбавлення чи обмеження дієздатності). Залишаються батьки,які за ст.1 ЗУ"Про загальнообов'язкове пенсійне страхування..." є непрацездатними особами і вже не зобов'язані доглядати своїх повнолітніх дітей за Конституцією(ст.51). Чим і якими законами керувалися народні обранці, щоб допустити таку дискримінацію найважчих осіб з інвалідністю за наявністю родичів(працездатних) 1 ступеня споріднення та дискримінацію осіб пенсійного віку чи тих, хто отримує пенсію по віку(дострокову) на підставі наявності в них інвалідності? Адже пенсіонери мають право працювати так само,як і усі особи з усіма інвалідностями за чинним до 31.12.2024 року постановою 1317 .І праця у цих випадках не є обов'язком, а можливістю! ЧОму той тато-військовослужбовець не оформив догляд і відстрочку по п.7 ст.23 ЗУ "Про мобілізацію", на яку мав право?. (там не зазначається вік дорослої особи з інвалідністю), але наразі ,якщо особа має навіть 3 групу внаслідок психічного розладу, то її родич 1 ступеня споріднення (батько) може бути демобілізованим , чи ні?. Бо якщо особу визнали недієздатною(обмеженодієздатною), то цим одразу й визначили опікуна(який до речі може й не проживати (бути зареєстрованим)за однією адресою з підопічним. В мене особисто набагато гірша річ, бо син має 1 гупу внаслідок психічного розладу і обмежено дієздатний. Я- піклувальник. Група і обмеження дієздатності настало під час війни. Тому дорослий інший працездатний син не зміг тоді оформити на себе піклування(він не проживав за місцем однакової прописки з своїм братом і не міг зібрати необхідні документи). Я мусила брати на себе піклування, хоча сама вже пенсіонерка по віку і маю дуже великі проблеми зі здоров'ям,які стоять на заваді моєму піклуванню. Але МСЕКи не дають ні групи, ні довідки , що я не можу здійснювати догляд при наявності купи смертельних діагнозів виключно на підставі того, що я знаходжуся у стані постійної ремісії. Тобто, я не можу подбати про майбутнє свого важкого сина відповідно до прав та ст.19 Конвенції і його найкращих інтересів. Чоловік мій 59 років. в 60 ми обоє будемо пенсіонерами по віку і єдиного здорового сина і брата мобілізовано. Це не дає гарантії його життю та можливого догляду ним за братом,який вже зараз і з народження його потребував, але й можливого догляду за нами....
Проблема, яку ви описуєте, дійсно відображає серйозну прогалину в українському законодавстві та його практичному застосуванні. Відповідно до викладених фактів, можна виділити декілька ключових моментів і правових аспектів. Пріоритет міжнародного права Стаття 19 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю гарантує право осіб з інвалідністю на незалежне життя та повну інтеграцію в суспільство, включно із забезпеченням необхідної підтримки. Відповідно до статті 9 Конституції України та Закону "Про міжнародні договори України", ратифіковані міжнародні договори мають перевагу перед національним законодавством. Проте, на практиці суди та державні органи часто ігнорують ці норми, обмежуючись застосуванням внутрішнього законодавства. Протиріччя у внутрішньому законодавстві Закон "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (ст. 23, п. 7) надає право на відстрочку від мобілізації для осіб, які здійснюють догляд за особою з інвалідністю, незалежно від її віку. Однак у статтях цього та інших законів, зокрема "Про військовий обов’язок і військову службу" (ст. 26), встановлюються додаткові умови (відсутність інших родичів 1-го ступеня спорідненості або їх потреба в догляді), що суттєво обмежують реалізацію цього права. Це створює дискримінацію щодо осіб з інвалідністю, які потребують догляду. Дискримінація родичів-піклувальників Держава фактично покладає весь тягар догляду на найближчих родичів, не враховуючи їхні фізичні, психологічні та соціальні можливості. Ваша ситуація, де ви, пенсіонерка зі значними проблемами зі здоров’ям, змушені доглядати за сином, а інший син мобілізований, є прикладом ігнорування реальних потреб родин осіб з інвалідністю. Проблеми реалізації опіки та піклування Законодавство України передбачає, що опікун або піклувальник має право не проживати за однією адресою з підопічним (Цивільний кодекс України, ст. 67). Однак на практиці це право ускладнюється бюрократичними перепонами, що заважає іншим членам родини виконувати свої обов’язки піклувальника. Рекомендації для вирішення проблеми Звернення до суду: Ви можете звернутися до суду для вирішення питання про визнання рішень державних органів такими, що суперечать Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Залучення до громадських організацій: Правозахисні організації, які спеціалізуються на правах осіб з інвалідністю, можуть допомогти у зборі доказів та оскарженні дій органів влади. Медико-соціальна експертиза: Наполягайте на комплексній медичній перевірці, яка підтвердить вашу неспроможність здійснювати належний догляд, що може слугувати підставою для призначення додаткового догляду. На завершення, ваше питання стосується не лише правової, а й морально-етичної сторони. Держава має забезпечувати не тільки формальне виконання законів, але й повагу до гідності та прав кожної людини, особливо тих, хто найбільше потребує підтримки.
Не можу погодитися, що саме фізична присутність опікуна забезпечує найліпшу опіку. Матеріальний стан значно важливіший, а осіб, які безпосередньо здійснюватимуть догляд (не лише безперервний, але й до того ж професійний), можна винайняти. Маю такі приклади. Що ж до закону, то мені не відомі його положення, які б вимагали особистої присутності опікуна при будь-яких ситуаціях чи то здійснення необхідних маніпуляцій з підопічним власноруч. З тим самим успіхом можна було б відмовити батьку в опіці через відсутність у нього медичної освіти, тимчасом як ч. 1 ст. 67 ЦК вимагає від опікуна "забезпечувати лікування".
У Вашому аргументі закладено цікаву та важливу тезу, яка дійсно заслуговує уваги. Однак, аналізуючи положення законодавства, слід врахувати наступне: Обов’язки опікуна за законом. Частина 1 статті 67 Цивільного кодексу України встановлює, що опікун зобов’язаний дбати про підопічного, забезпечувати його лікування, харчування, догляд та створювати умови для розвитку. Проте законодавство не конкретизує, що саме опікун повинен виконувати ці функції особисто. Відповідно, забезпечення належного догляду через залучення інших осіб або професійних установ є допустимим, якщо це відповідає інтересам підопічного. Матеріальний стан опікуна. Забезпечення матеріальних ресурсів для догляду за підопічним може бути вагомим фактором, адже можливість найняти кваліфікований персонал чи забезпечити доступ до професійної допомоги часто є вирішальною для забезпечення якісної опіки. Відсутність вимоги про фізичну присутність опікуна в законодавстві підтверджує, що головним критерієм є забезпечення інтересів підопічного, а не спосіб їх реалізації. Аналогія з батьками. Ваш приклад щодо батьків є влучним. Законодавство також не вимагає від них володіння спеціальними навичками або медичною освітою для належного виконання своїх обов’язків, проте передбачає можливість делегування певних функцій кваліфікованим фахівцям. Практичні приклади. Якщо у Вашому розпорядженні є реальні випадки, які підтверджують успішність подібного підходу, це може бути вагомим доказом у разі виникнення суперечок або необхідності обґрунтувати свою позицію. Таким чином, Ваш аргумент також узгоджується із положеннями чинного законодавства, проте головною умовою є забезпечення інтересів підопічного, а спосіб їх реалізації, за відсутності прямих законодавчих обмежень, може бути гнучким та адаптованим до конкретних обставин.
Шановний пане Дмитре! Дякую Вам велике за підтримку та рекомендації. Я обов'язково ними скористаюся. З прийдешніми святами вітаю Вас і вашу родину!