ПОТЕРПІЛИЙ: ЩО ВІН РОБИТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ?

При описі судових процесів у кримінальних справах, що відбуваються у різних країнах, переважно західних, для нас, «вихованих» у пост-радянській правовій системі та, не побоюся цього слова, правові логіці, кидається у вічі одна обставина. Здебільшого, жертва злочину там не має окремого процесуального статусу «потерпілого», як це відбувається у нас. Незалежно від того, чи звертався постраждалий із заявою до поліції, щоб винного притягнули до відповідальності, сам, або якщо злочин поліція виявила іншим чином, - здебільшого цього постраждалого допитують, як свідка. З іншого боку, кримінальний процес щодо винуватості та покарання особи не суміщується, здебільшого, із цивільним процесом щодо відшкодування шкоди.

Це окремі процеси, але, з іншого боку, висновок суду у кримінальній справі щодо винуватості особи не має обов’язкової сили для суду у цивільній справі, що іноді породжує казуси, коли особу виправдано у кримінальній справі, але «визнано винуватою» у цивільній; одним з найбільш відомих таких випадків є справа О.Дж.Сімпсона у США. Але, насправді, такі випадки траплялися й у інших справах.

Читайте статтю: Методика проти цивільного кодексу? Чому власники пошкоджених у ДТП транспортних засобів опиняються двічі потерпілими

Відсутність окремого процесуального статусу «потерпілого» характерна не лише для США; таку фігуру ви не побачите у описах судових справ у більшості західних країн. (Зате у незахідних зустрічаються «екзотичні» варіанти: наприклад, у Ірані єдина можлива міра покарання за вбивство, як і за деякі інші злочини, - смертна кара, але родичі жертви мають право вибачити винного, якого у такому випадку просто відпускають, іноді це відбувається за гроші, тощо.) Але нас зараз цікавить саме процесуальний аспект питання.

Я сам писав статтю щодо окремого випадку відмови у статусі потерпілих постраждалим від ДТП яким спричинено "усього лише" легкі тілесні ушкодження та матеріальну шкоду, але це у межах звичної нам процесуальної парадигми. Проте, очевидно, потрібно поставити питання ширше: а чи потрібна нам у кримінальному процесі фігура потерпілого взагалі? Чи не викривлює сама її наявність суть змагального процесу між обвинуваченням та захистом?

Адже «класичний» змагальний судовий процес полягає у тому, що сторони обвинувачення та захисту намагаються довести суду переконливість своєї позиції, і від того, хто буде переконливіший, умовно кажучи, залежить доля обвинуваченого. Можливо, це дуже спрощена модель, і не ідеальна, але у світовій юридичній практиці нічого кращого не придумали, враховуючи можливість помилок слідства (або й зловживань з тих чи інших причин).

А у радянській та пост-радянських правових системах з’являється потерпілий як окрема процесуальна фігура з майже повним набором відповідних можливостей, - збирати та подавати докази, висловлювати свою позицію з приводу обставин справи, допитувати свідків і т.ін. Причому якщо сторона обвинувачення, - суто теоретично, - зацікавлена у істині та справедливості (так, я знаю, що багато хто з колег, читаючи це, посміхнеться, але пишу ж: теоретично), то потерпілий – особа суто зацікавлена. І у відшкодуванні шкоди, і з «моральної» точки зору. І є дві категорії справ, - ДТП та ті, де йдеться про (можливу) необхідну оборону, - де потерпілий може ще й за певних умов стати обвинуваченим.

У підсумку – сторона захисту опиняється не сам на сам з обвинуваченням, що є умовно справедливим, а «одна проти двох», причому один з цих двох – явно зацікавлений. І це – в умовах, коли в принципі є проблеми з презумпцією невинуватості (це окрема величезна тема). Сторона захисту ставиться у явно невигідне становище; можливо, саме тому у радянській правовій системі і вкорінилася ця процесуальна роль потерпілого, - щоб допомагати прокурору…

На практиці, у більшості випадків, виявляється, що потерпілий підтримує сторону обвинувачення у твердженні про винуватість обвинуваченого. Навіть, якщо докази, м’яко кажучи, сумнівні. Іноді слухаєш їх і дивуєшся: що це?

Сліпа віра у те, що слідство не помилилося? Або та сама зацікавленість? Або і те, й інше? Але на суд це, безумовно, тисне (і ситуація погіршиться у разі розширення ролі присяжних, як це зараз пропонується). Причому це стосується як випадків, коли неочевидним є участь конкретного обвинуваченого у вчиненні злочину (тобто, питання, яке потрібно вирішити суду: він це був чи не він?), так і у випадках, коли незрозуміло, хто саме винуватий з відомого кола осіб. Зараз мені доводиться займатися саме такою справою: ДТП із досить складним механізмом, за участю чотирьох транспортних засобів, причому потерпілих у даному випадку звинуватити ніяк не можна. Слідство звинуватило одного з водіїв, він стверджує, що механізм ДТП є зовсім іншим, а винуватим є четвертий водій (який у справі має статус свідка, бо сам тілесних ушкоджень не отримав). І от позиція потерпілих видається з першого погляду, дуже дивною. Здавалося б, вони мають бути зацікавлені у справедливості, у становленні того, з чиєї, насправді, вини постраждали, хто насправді має нести відповідальність. Але – ні, так само сліпо підтримують саме версію обвинувачення, попри очевидні «нестиковки». Чому? Можливо, через цивільні позови у кримінальному провадженні, а також те, що обвинувачений у даному випадку очевидно заможніший за того формального свідка, і з нього, у перспективі, простіше отримати відшкодування..?

Читайте статтю: У яких випадках особа щодо якої службові особи правоохоронних органів вчинили кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 370 КК України (провокацію підкупу), є потерпілим і з якого моменту

Ну, і окремий випадок, а якщо точніше – окремий біль, – це справи про ДТП із пішоходами, де часто-густо позиція потерпілого зводиться до намагання покарати водія за сам факт наявності автомобіля, тут суто «класовий фактор», який зовсім не змінився з радянських часів. Про це окремо, з прикладами, писав у своєму телеграм-каналі 1, 2, (телеграм розділив текст на дві частини), на який рекомендую підписатися тим, хто цікавиться тематикою справ про ДТП в Україні…

Так само «врахування думки потерпілого» при визначенні покарання для винного, саме по собі, має мало спільного із об’єктивністю та безсторонністю суду.

Таким чином, сам факт наявності потерпілого, як окремої процесуальної фігури із окремими процесуальними правами, спотворює сутність змагального процесу та ставить сторону захисту у завідомо нерівне становище. А наявність інституту цивільного позову у кримінальному процесі у ряді випадків призводить до затягування справ, як кажуть деякі судді, «кримінальна справа перетворюється на цивільну». І здавалося б, треба було б виступити за скасування цих інститутів… Якби не одне велике «але».

Користуйтеся консультацією: Винний у дорожньо-транспортній водій повинен сплатити потерпілому різницю між вартістю ремонту і страховим відшкодуванням

Полягає це «але» у тому, що в Україні існує велика проблема, коли слідство не хоче нічого розслідувати. Або в принципі ухиляється від початку розслідування, - саме через масовість у минулому практики необґрунтованих відмов у порушенні кримінальних справ з’явилася існуюча нині редакція ст.214 КПК, із обов’язком внести відомості до ЄРДР та розпочати провадження, зокрема, за заявою (і вже у процесі встановлювати наявність складу злочину). І то органи слідства часто ухиляються від виконання цієї норми, та багато хто домагається її зміни. А є ще практика, коли кримінальне провадження формально відкрито, але слідство реально нічого у справі не робить, а також випадки необґрунтованого закриття проваджень. І в умовах, коли рішення у кримінальній справі має преюдиційне значення для відшкодування шкоди (серед іншого), постраждалому від злочину необхідний процесуальний механізм впливу на «ліниве слідство», причому за фактом – більш дієвий, ніж той, що є зараз.

Тобто, ми маємо парадоксальну ситуацію, коли через розповсюдженість випадків небажання слідства працювати та встановлювати обставини справи – нам потрібна окрема процесуальна фігура потерпілого, що, у свою чергу, негативно позначається на становищі потенційного обвинуваченого та його шансах на справедливий розгляд справи та врахування позиції захисту.

Як цю ситуацію змінювати у законодавчому плані – сказати важко. Але це той випадок, коли, принаймні, потрібна професійна дискусія як вчених у галузі кримінального процесу, так і практиків.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович