Історія справи

Постанова ВССУ від 13.02.2024 року у справі №501/437/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 501/437/23

провадження № 61-15105 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ;

заінтересовані особи: Чорноморський відділ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області, Чорноморська міська рада Одеського району Одеської області;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2023 року у складі судді Пушкарського Д. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Кострицького В. В., Назарової М. В., Лозко Ю. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою, заінтересовані особи: Чорноморський відділ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області), Чорноморська міська рада Одеського району Одеської області, про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України.

Заява обґрунтована тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Львові, що підтверджується паспортом громадянина СРСР.

Вказувала, що факт її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року підтверджується проставленням у її паспорті відмітки громадянства України по 01 вересня 2002 року; перебуванням у трудових відносинах з державним підприємством «Іллічівський морський торговельний порт» у період 1989-1994 років; зняттям 31 липня 1991 року з постійного місця реєстрації у м. Іллічівськ (наразі м. Чорноморськ) Одеської області у зв`язку з отриманням житлової площі чоловіком у гуртожитку пожежної частини та послідуючою відмовою пожежної частини у реєстрації в зайнятому житловому приміщенні; судовими рішеннями про розірвання шлюбу та про виселення з гуртожитку пожежної частини у м. Чорноморську.

Вказувала, що у листопаді 2022 року вона зверталася до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про встановлення належності до громадянства України, у задоволенні якої було відмовлено з підстав не доведення належності до громадянства України, що й стало підставою для звернення до суду.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд встановити юридичний факт її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2023 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суд першої інстанції надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам і вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року. Встановлення цього факту необхідне заявниці для підтвердження належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.

Міський суд застосував відповідні норми Закону України «Про громадянство України» та Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (далі - Порядок).

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року апеляційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області залишено без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2023 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах законодавства, так як наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ГУ ДМС України в Одеській області про наявність спору про право, оскільки метою встановлення факту постійного проживання заявниці на території України є отримання нею паспорта громадянина України.

Також суд апеляційної інстанції вважав безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що долучені до заяви фотокопії документів не є належними доказами, оскільки не завірені ОСОБА_1 , вказавши, що оригінали всіх документів були оглянуті апеляційним судом і у суду не виникло сумніву у їх дійсності.

Суд апеляційної інстанції також відхилив доводи апеляційної скарги про відсутність у паспорті заявниці відмітки про прописку після 31 липня 1991 року, що свідчило про факт її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, зазначивши, що такий факт підтверджується не тільки паспортом, а й іншими доказами у справі, яким надана належна правова оцінка.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2023 року ГУ ДМС України в Одеській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказує, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694 (пункт 1 другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2023 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 501/437/23 із Іллічівського міського суду Одеської області.

У січні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про наявність правових підстав для встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які підтверджують факт перебування ОСОБА_1 на території України саме станом на 24 серпня 1991 року. Долучені до заяви фотокопії документів належним чином не завірені ОСОБА_1 , що викликає сумніви у їх походженні та справжності.

Крім того, у паспорті заявниці наявна відмітка про виписку 31 липня 1991 року з адреси: АДРЕСА_1 , проте будь-які відмітки про її прописку після 31 липня 1991 року та підтвердження, в свою чергу, факту проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, у паспорті відсутні.

Крім того, із довідки, виданої ДП «Морський торговельний порт «Чорноморськ» 19 листопада 2020 року за вих. № 52/11.2-72, убачається, що ОСОБА_1 у період з 26 травня 1989 року по 04 липня 1994 року працювала в Іллічівському морському торговельному порту на посаді помічника вихователя дитячого садка № 6, проте до матеріалів не долучено документ, який би підтверджував факт реорганізації вказаного підприємства у ДП «Морський торговельний порт «Чорноморськ», та доказів правонаступництва. При цьому інформація, вказана у довідці від 19 листопада 2020 року за вих. № 52/11.2-72, суперечить інформації, вказаній у довідці, виданій 10 лютого 1992 року управлінням Іллічівського морського торговельного порту, згідно якої ОСОБА_1 працювала на вказаному підприємстві у період з жовтня по грудень 1991 року.

Крім того, страхове свідоцтво від 10 січня 1991 року, на яке посилалися суди попередніх інстанцій, ніяким чином не підтверджує факт проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Посилаючись на відповідні норми Закону України «Про громадянство України» та Порядку, вказує, що у даному випадку наявний спір про право. Заява ОСОБА_1 направлена на набуття громадянства України/отримання паспорта громадянина України, а факт набуття громадянства України громадянином іноземної держави не може бути встановлений у судовому порядку.

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Львові, що підтверджується паспортом громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданим відділом внутрішніх справ м. Іллічівська Одеської області 05 червня 1991 року, виготовленим на бланку зразка 1974 року (а. с. 8-15).

З 03 квітня 1987 року ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Іллічівського міського народного суду Одеської області від 17 грудня 1992 року було розірвано (а. с. 53). У позовній заяві про розірвання шлюбу від 31 липня 1992 року місце проживання ОСОБА_1 зазначено у м. Іллічівську (а. с. 52).

За час перебування в шлюбі у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Львові народився син ОСОБА_3 , про що 18 березня 1988 року видано свідоцтво про народження (а. с. 17).

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання від 04 березня 2020 року № 10-829 (а. с. 18), ОСОБА_1 з 21 грудня 1988 року по 31 липня 1991 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується відповідною відміткою в паспорті заявниці (а. с. 15).

З 26 травня 1989 року ОСОБА_1 влаштувалась на постійне місце роботи до державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» (далі - ДП «ІМТП»), де працювала помічником вихователя дитячого садочку № 6 до 04 липня 1994 року, що підтверджується довідкою ДП «МТП «Чорноморськ» від 19 листопада 2020 року № 52/11.2-72 (а. с. 19), довідкою від 10 лютого 1992 року (а. с. 20-21), довідкою ДП «ІМТП» від 06 травня 1992 року (а. с. 22-23), медичними картками заявниці за період 1989-1994 роки (а. с. 24-47).

Згідно страхового свідоцтва від 10 січня 1991 року, заявниця у м. Іллічівську застрахувала своє життя та життя і здоров`я свого сина на період січня 1991 року по 31 грудня 2005 року (а. с. 48).

31 липня 1991 року у паспорті ОСОБА_1 зроблено відмітку про її виписку з адреси: АДРЕСА_1 (а. с. 15).

18 вересня 1991 року ОСОБА_2 було подано заяву про реєстрацію його разом з родиною у гуртожитку по АДРЕСА_2 (наразі АДРЕСА_3 (а. с. 49).

Із листа управління внутрішніх справ Одеської області від 24 грудня 1992 року № 16/5/1001 (а. с. 54) вбачається, що ОСОБА_1 проживає у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 .

Рішенням Іллічівського міського суду від 16 липня 1993 року у справі № 2-468 1993 року було відмовлено у задоволенні позовних вимог управління пожежної охорони про виселення ОСОБА_1 разом з неповнолітнім сином із квартири АДРЕСА_5 . Вказаним рішенням, зокрема було встановлено, що 08 лютого 1990 року житлово-побутовою комісією пожежної частини було прийнято рішення про виділення ОСОБА_2 на склад сім`ї з трьох осіб житлової площі у гуртожитку (а. с. 57).

Згідно довідки начальника ЦБП УГПО УМВД в Одеській області від 21 березня 1995 року, ОСОБА_1 разом з сином ОСОБА_3 дійсно проживають за адресою: АДРЕСА_4 (а. с. 59).

Згідно акту, складеного житловою комісією ІМУ УМНС України в Одеській області 15 травня 2008 року, ОСОБА_1 та її син ОСОБА_3 проживають, але не зареєстровані в кімнаті № 7 за адресою: АДРЕСА_2 , (а. с. 85).

30 жовтня 2008 року Головне управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Одеській області звернулось до суду з позовом про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із кімнати АДРЕСА_6 без надання іншого жилого приміщення, в якому зазначено, що останні проживають за вказаною адресою на підставі рішення житлово-побутової комісії від 08 лютого 1990 року (а. с. 89-90).

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 20 січня 2009 року у справі № 2-476/09, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 квітня 2009 року, позов Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Одеській області задоволено; виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 із кімнати АДРЕСА_6 , без надання іншого жилого приміщення (а. с. 93-94, 96-97).

18 жовтня 2022 року колишній чоловік заявниці ОСОБА_2 надав письмову заяву, в якій підтвердив факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року (а. с. 98).

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Чорноморського відділу ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про встановлення належності до громадянства України, правовими підставами подання якої зазначила статтю 3 Закону України «Про громадянство України», пункт 8 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 (а. с. 103-106).

Чорноморським відділом ГУ ДМС України в Одеській області на заяву ОСОБА_1 видано довідку від 21 грудня 2022 року № 5120-539/5120.1-22 та лист, якими підтверджено право заявниці на встановлення належності до громадянства України відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про громадянство України» та повідомлено, що для набуття громадянства їй необхідно встановити факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року (а. с. 107, 108-109).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ГУ ДМС України в Одеській області задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.

Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

У справі, яка переглядається, заявник, посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просила суд встановити факт її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України.

Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення воліна території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 рокуне досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 рокуне досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.

Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.

Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.

Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі № 756/16751/21 (провадження № 61-5793св23), від 06 листопада 2023 року у справі № 511/2413/19(провадження № 61-10582 св 23).

У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахувавши вищенаведені норми права, надавши належну правову оцінку доводом заявника та наданим ним доказам на підтвердження своїх вимог, зробив обґрунтований висновок про підтвердження заявником факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Таким чином, судами попередніх інстанцій зроблено вірні висновки про задоволення заяви ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги указаного не спростовують, вони згодяться до власного тлумачення норм права та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, що не може бути правовою підставою для їх скасування.

При цьому в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхиленняє мотивованими.

Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про неналежність поданих заявником доказів, неправильну оцінку судами доказів, оскільки всі докази оцінено судами у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

Доводи ГУ ДМС України в Одеській області про наявність спору про право є необґрунтованими, їм уже надавалася оцінка судом апеляційної інстанції, з якою погоджується Верховний Суд.

Крім того, у спірних правовідносинах судами не встановлено факту набуття заявником громадянства іншої держави, тому відповідні посилання касаційної скарги є безпідставними. При цьому судами встановлено, що ОСОБА_1 проживає на території України у м. Чорноморську Одеської області.

Висновки судів по суті узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 18 квітня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара