Історія справи

Ухвала КАС ВП від 07.11.2018 року у справі №826/11367/16
Постанова ВП ВС від 20.03.2019 року у справі №826/11367/16

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 826/11367/16

Провадження № 11-1324апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенко О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2017 року (суддя Огурцов О. П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Глущенко Я. Б., Кузьмишиної О. М., Пилипенко О. Є.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ Нацгвардія України), Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України

(далі - Іміджево-видавничий центр Нацгвардії України) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, у якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України від 18 квітня 2016 року № 50 в частині виключення її зі списків особового складу;

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Нацгвардії України від 07 квітня 2016 року № 25 о/с в частині припинення (розірвання) контракту та звільнення ОСОБА_3 з військової служби;

- поновити на посаді зі спеціальним званням «капітан»;

- зобов'язати Іміджево-видавничий центр Нацгвардії України розглянути її кандидатуру для зайняття іншої посади відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення);

- стягнути із Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України на користь позивачки заробітну плату за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначено, що її звільнення відбулось з порушенням вимог трудового законодавства, а саме: без попередження про наступне звільнення, без пропозицій інших посад, на яких вона могла б продовжити службу, та у період її перебування на лікарняному.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 28 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовив.

Не погодившись із судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, у травні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року й задовольнити позов.

19 травня 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла також касаційна скарга ОСОБА_4 (представника позивачки), в якій вона просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року та закрити провадження у справі, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір не є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Вищий адміністративний суд України ухвалами від 19 травня 2017 року відкрив касаційні провадження за вказаними скаргами.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 08 листопада 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.

ОСОБА_3 проходила службу у внутрішніх військах Міністерства Внутрішніх справи України (далі - МВС України) з 1992 року, військову присягу прийняла 10 листопада 1993 року.

Відповідно до наказу командира військової частини 3081 МВС України

(далі -в/ч 3081) від 27 червня 2002 року № 65 позивачка була зарахована до списків особового складу зазначеної військової частини.

Наказом командира в/ч 3081 Нацгвардії України від 24 січня 2015 року № 11 о/с капітана ОСОБА_3 призначено офіцером (психологом) Академічного ансамблю пісні та танцю (в/ч 3081) Нацгвардії України.

Пунктом 1 наказу МВС України від 06 листопада 2015 року № 1387 «Про організаційно - штатні зміни в Національній гвардії України» військову частину 3081 Нацгвардії України припинено шляхом ліквідації.

Наказом командира в/ч 3081 Нацгвардії України від 25 листопада 2015 року № 85 «Про заходи щодо попередження про планове вивільнення працівників у зв'язку з ліквідацією в/ч 3081» зобов'язано довести до всього особового складу під особистий підпис інформацію про наступне вивільнення у зв'язку з ліквідацією зазначеної в/ч з врученням письмового повідомлення, а особовий склад, який перебуває у соціальних відпустках, повідомити письмово поштою.

27 листопада 2015 року за підписом тимчасово виконуючого обов'язки командира в/ч 3081 позивачці направлено повідомлення від 26 листопада 2015 року № 212, яким вона попереджалась, що в/ч 3081 Нацгвардії України підлягає ліквідації, а вона - 27 січня 2016 року звільненню відповідно до п. «г» ч. 6 ст. 26 Закону України 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон України № 2232-XII) (у зв'язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів).

Наказом командувача Нацгвардії України від 04 лютого 2016 року № 14 о/с капітана ОСОБА_3, офіцера (психолога) в/ч 3081 відповідно до підп. 1 п. 116 Положення звільнено з посади та зараховано в розпорядження командувача Нацгвардії України і на всі види забезпечення до

Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України.

19 лютого 2016 року наказом командира в/ч 3081 Нацгвардії України від № 20 позивачку виключено зі списків особового складу в/ч та всіх видів забезпечення, а наказом начальника Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України від 19 лютого 2016 року № 25 зараховано до списків особового складу Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України на всі види забезпечення.

22 лютого 2016 року з позивачкою було проведено співбесіду щодо подальшого проходження військової служби у зв'язку з організаційно-штатними заходами, на якій вона зазначила, що звільнятися не бажає і від пропозицій щодо проходження служби в інших частинах Нацгвардії України за межами Київського гарнізону відмовляється. Підписувати лист проведеної бесіди ОСОБА_3 відмовилась, про що було складено відповідний акт.

30 березня 2016 року проведено повторну співбесіду з капітаном ОСОБА_3, на якій їй було запропоновано посаду офіцера-психолога у військових частинах Західного оперативно-територіального об'єднання Нацгвардії України та Східного оперативно-територіального об'єднання Нацгвардії України, у зв'язку з відсутністю посад за профілем у військових частинах Нацгвардії України в межах Київського гарнізону,. За результатом проведеної співбесіди ОСОБА_3 відмовилась від проходження служби в запропонованих частинах й наполягала на проходженні служби у межах Київського гарнізону. Підписувати лист проведеної співбесіди ОСОБА_3 також відмовилась, про що того ж дня складено відповідні акти.

07 квітня 2016 року наказом командувача Нацгвардії України № 52 о/с відповідно до п. «г» ч. 6 ст. 26 Закону України № 2232-XII (у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) з капітаном ОСОБА_3, яка перебуває у розпорядженні командувача Нацгвардії України припинено (розірвано) контракт та звільнено її з військової служби з направленням на військовий облік до Шевченківського районного військового комісаріату м. Києва.

18 квітня 2016 року ОСОБА_3 подала рапорт про надання їй щорічної основної відпустки за 2016 рік тривалістю 48 календарних днів, починаючи з 18 квітня 2016 року по 04 червня 2016 року.

Наказом начальника Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України від 18 квітня 2016 року № 50 позивачку виключено зі списків особового складу Іміджево-видавничого центру Нацгвардії України та всіх видів забезпечення з урахуванням наданої чергової відпустки з 05 червня 2016 року.

Не погоджуючись з наказами відповідачів від 07 квітня 2016 року № 52 та від 18 квітня 2016 року № 50 про своє звільнення з посади, і вважаючи їх протиправними та такими, що підлягають скасуванню, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим адміністративним позовом.

Дослідивши наведені в касаційних скаргах доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду зазначає наступне.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Статтею 6 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, визначеному цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень.

За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій та повноважень.

Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Пунктом 15 ч. 1 ст. 3 КАС України визначено, що публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

З аналізу вказаних норм вбачається, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на будь-які трудові спори, а лише ті, які пов'язані з прийняттям громадян на публічну службу, її проходженням, звільненням з неї.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Закону України № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби..

Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Зазначеними нормами права право прямо передбачено, що військова служба є публічною службою.

У справі, яка розглядається, ОСОБА_3, яка проходила військову службу у Нацгвардії України зі спеціальним званням капітан, звернулася до суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів про своє звільнення з військової служби та поновлення на посаді.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що юрисдикція спору судами визначена правильно, оскільки спір, що виник під час звільнення позивачки з військової служби, є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку, передбаченому КАС України.

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким.

Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок укладення контракту, проходження військової служби за контрактом, присвоєння військових звань військовослужбовцям визначаються Законом № 2232-XII, Положенням та Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженою наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року №170 (далі - Інструкція).

Згідно із п. «б» ч. 2 ст. 26 Закону № 2232-XII звільнення зі служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, проводиться на підставах, передбачених ч. 6 з урахуванням випадків, визначених ч. 8 цієї статті.

Контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби, зокрема у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних

заходів - у разі неможливості їх використання на службі (п. «г» ч. 6 ст. 26 Закону № 2232-XII).

Звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України (ч. 9 ст. 26 Закону № 2232-XII).

Дія Положення поширюється на військовослужбовців Нацгвардії України.

Підпунктом 1 п. 226 Положення передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів при скороченні посади, яку військовослужбовець займає, у тому числі при ліквідації (розформовуванні), реорганізації військових частин (…) у разі неможливості використання цього військовослужбовця на військовій службі.

Військовослужбовців, які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, і які не набули права на пенсію за вислугу років, командир (начальник) попереджує про їх звільнення у письмовій формі не пізніше ніж за два місяці до проведення таких заходів. У такий самий строк про скорочення штатів або проведення організаційних заходів у військовій частині в установленому порядку письмово повідомляється державна служба зайнятості (п. 239 Положення).

За правилами п. 118 Положення під час проведення організаційно-штатних заходів, унаслідок яких передбачається скорочення посад військовослужбовців, до кадрового органу номенклатури призначення не пізніше ніж за два місяці до встановлених строків проведення таких заходів подається список військовослужбовців, які вивільняються, з пропозиціями щодо їх подальшого службового використання. У разі неможливості призначення військовослужбовців, які вивільняються, на рівнозначні посади вони: призначаються на нижчі посади (не більш як на один ступінь чи за їх згодою більше ніж на один ступінь, якщо посадовий оклад при цьому не зменшується); зараховуються у розпорядження відповідного командира (начальника) згідно з підп. 1 п. 116 цього Положення; звільняються з військової служби у встановленому порядку (у разі відсутності згоди призначення на нижчі посади більше ніж на один ступінь або відсутності згоди переміщення на посади у випадках, визначених абз. 3 - 5 п. 112 цього Положення).

У свою чергу, відповідно до вимог п. 12.2 Інструкції звільнення військовослужбовців з військової служби у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, а також у разі неможливості переведення на іншу посаду у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі здійснюється у разі неможливості їх використання на службі.

Неможливість використання військовослужбовців на військовій службі визначається відсутністю вакантних рівнозначних посад за основною або спорідненою військовими спеціальностями, що підтверджується відповідними кадровими органами, у межах Збройних Сил України - для осіб офіцерського складу.

Аналіз наведених правових норм Закону № 2232-XII, Положення та Інструкції дає Великій Палаті Верховного Суду підстави для висновку, що звільнення з військової служби з відповідно до п. «г» ч. 6 ст. 26 Закону № 2232-XII повинно відбуватись за обов'язкової і одночасної наявності певних умов, зокрема, скорочення посади у зв'язку з проведенням організаційних заходів, належного попередження такого військовослужбовця про звільнення та неможливості використання військовослужбовця на службі з вирішенням питання щодо його подальшого службового використання.

Надаючи оцінку правомірності звільнення позивачки у зв'язку

організаційно-штатними змінами в Нацгвардії України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив про дотримання процедури звільнення.

Проте, у позовній заяві ОСОБА_3 вказувала, що оскаржувані накази відповідачів прийняті за відсутності належного попередження про її наступне звільнення.

В аспекті спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на той факт, що матеріли справи не містять даних про особисте отримання ОСОБА_3 повідомлення про наступне звільнення, і ці доводи позивачки судом першої інстанції було проігноровано, їм не надано належної оцінки, у зв'язку з чим не вирішено питання про наявність чи відсутність підстав для прийняття таких аргументів позивачки чи їх спростування. При цьому суд апеляційної інстанції також залишив зазначені доводи поза своєю увагою.

Отже, перевіряючи законність підстав звільнення позивачки за п. «г» ч. 6 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) і не з'ясувавши чи отримано особисто ОСОБА_3 попередження про звільнення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про відсутність порушення процедури звільнення ОСОБА_3 і відмови у задоволенні позову.

Зазначене не може бути перевірено судом касаційної інстанції, яка позбавлена повноважень установлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Як наслідок, невстановлення судами першої та другої інстанції вищевказаних обставин, тягне за собою скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд (ч. 2 ст. 353 КАС України).

Частиною 2 ст. 72 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Крім того, у справі, що розглядається, позивачка, оскаржуючи накази відповідачів від 07 квітня 2016 року № 52 та від 18 квітня 2016 року № 50 про своє звільнення, звернулась до суду з позовом 27 червня 2016 року, тобто, більше ніж через місяць з дати прийняття оскаржуваних наказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС України (у редакції чинній на час звернення до суду з позовом) для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Однак, відкриваючи провадження та розглядаючи цю справу та ухвалюючи рішення по суті, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили і не надали належної оцінки питанню, коли саме позивачка дізналась про порушення своїх прав з боку відповідача, що може тягнути за собою певні процесуальні наслідки.

Оскільки суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати ці обставини, їх нез?ясування судами першої та апеляційної інстанцій має наслідком скасування цих судових рішень з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Статтею 159 КАС Українивстановлено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Наведена норма узгоджується і з положеннями ст. 242 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII).

Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановили їх без дослідження належних доказів, а це відповідно до ч. 2 ст. 353 КАС Україниє підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної гвардії України, Іміджево-видавничого центру Національної гвардії України про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу направити до Окружного адміністративного суду м. Києва на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

В. С. Князєв О.Г. Яновська

Л.М. Лобойко