Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 813/4424/16

Провадження № 11-1390апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2016 року (суддя Кузан Р. І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року (у складі колегії суддів Сеника Р. П., Хобор Р. Б., Попка Я. С.) у справі за його позовом до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Львівській області) про визнання незаконною та скасування постанови,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Львівського окружного адміністративного судуз позовом до відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Львівській області, у якому просив визнати незаконною та скасувати постанову державного виконавця від 24 жовтня 2017 року № 48388588 про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з нього на користь держави виконавчого збору в розмірі 431 тис. 801 грн 33 коп.

Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України

(далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення судових рішень), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Позивачу роз'яснено, що спірні правовідносини регламентовані нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2016 рокута ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 03 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 29 листопада 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке.

Сихівський районний суд м. Львова рішенням від 19 грудня 2013 року задовольнив позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та стягнув солідарно з кожного заборгованість за кредитним договором з урахуванням відсотків та неустойки на загальну суму 4 млн. 314 тис. 572 грн 31 коп. (справа № 464/11058/13-ц).

01 жовтня 2014 року Сихівський районний суд м. Львова видав виконавчий лист про примусове виконання зазначеного рішення суду.

19 листопада 2014 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Львівській області прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № 45521703 з виконання виконавчого листа від 01 жовтня 2014 року у цивільній справі № 464/11058/13-ц, а 15 грудня 2015 року прийняв постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 431 тис. 801 грн. 33 коп.

У зв'язку з відсутністю у боржника (ОСОБА_3.) будь-якого доходу та зареєстрованого на нього майна державний виконавець, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 47, 50 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження»(далі - Закон № 606-XIV), повернув виконавчий лист стягувачу (ТОВ «ОТП Факторинг Україна») без виконання.

В подальшому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» повторно звернулося із заявою до відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Львівській області про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Сихівським районним судом м. Львова 01 жовтня 2014 року, за результатом розгляду якої державний виконавець 11 серпня 2015 року прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження № 48388588.

ОСОБА_3 погасив існуючу за ним заборгованість, на підставі чого 24 жовтня 2016 року державнийвиконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження № 48388588 у зв'язку з відсутністю заборгованості.

В межах виконавчого провадження № 48388588 та на підставі ст. 27 Закону України 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»

(далі - Закон № 1404-VIII) 24 жовтня 2016 року державний виконавець прийняв постанову про стягнення з боржника (ОСОБА_3.) виконавчого збору у розмірі 431 тис. 801 грн 33 коп. та того ж дня відкрив виконавче провадження № 522730966 з примусового виконання зазначеної постанови.

Вважаючи незаконною постанову відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Львівській області від 24 жовтня 2016 року № 48388588 про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі 431 тис. 801 грн 33 коп., ОСОБА_3 звернувся до суду із цим адміністративним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду зазначає таке.

Як убачається з матеріалів справи, позовні вимоги стосуються визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця від 24 жовтня 2016 року № 48388588 про стягнення з позивача виконавчого збору.

При цьому, суд першої інстанції, з мотивами якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті провадження у цій справі в порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржувана постанова державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору прийнята в ході примусового виконання виконавчого листа від 01 жовтня 2014 року, виданого Сихівським районним судом м. Львова у цивільній справі № 464/11058/13-ц, а тому цей спір підлягає розгляду за правилами ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з правовою позицією, викладеною в оспорюваних судових рішеннях, з огляду на таке.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень

(нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 24 жовтня 2016 року про стягнення виконавчого збору набрав чинності Закон № 1404-VIII.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1404-VІІІвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VІІІ примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.

Згідно із ч. 2 ст. 74 Закону № 1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Аналіз наведених правових норм у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону № 1404-VІІІ, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.

Саме така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 та 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судового рішення).

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу повністю для продовження розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України підставою для скасування ухвал судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є (..) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, які перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2017 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_3 до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання незаконною та скасування постанови направити для продовження розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В.СаприкінаСудді: Н.О.Антонюк С.В.Бакуліна В.В.Британчук Д.А.Гудима В.І.Данішевська О.С.Золотніков О.Р.Кібенко В. С Князєв Л.М.Лобойко Н.П.Лященко О.Б.Прокопенко Л.І.Рогач О.М.Ситнік О.С.Ткачук В.Ю.Уркевич О.Г.Яновська