Історія справи

Постанова ВГСУ від 23.02.2017 року у справі №911/2063/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2017 року Справа № 911/2063/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя суддіПоляк О.І.(доповідач), Бакуліна С.В., Яценко О.В.розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 у справі№ 911/2063/16 Господарського суду Київської області за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_5доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4про стягнення 34 282,84 грн.за участю представників:

від позивача: ОСОБА_6;

від відповідача: ОСОБА_7;

ВСТАНОВИВ:

У червні 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 (далі за текстом - ФОП ОСОБА_5) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі за текстом - ФОП ОСОБА_4.) про стягнення 34 282,84 грн. боргу за послуги вантажного перевезення.

Рішенням Господарського суду Київської області від 15.09.2016 у справі №911/2063/16 (суддя Антонова В.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 (головуючий суддя Тарасенко К.В., судді Іоннікова І.А., Тищенко О.В.) рішення Господарського суду Київської області від 15.09.2016 скасовано, прийнято нове, яким позов задоволено, присуджено до стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 34 185,12 грн. заборгованості за вантажне перевезення, 97,72 грн. 3 % річних, 1378,00 судового збору за подання позовної заяви та 1 515,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Не погоджуючись із прийнятою у справі постановою, ФОП ОСОБА_4 звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016, а рішення Господарського суду Київської області від 15.09.2016 залишити без змін.

В обґрунтування своєї правової позиції заявник касаційної скарги посилається на недотримання апеляційним судом вимог статей 101, 104 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності належного обґрунтування спростування висновків місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційним судом порушено статтю 193 Господарського кодексу України, оскільки самостійно змінено умови укладеного між сторонами договору від 28.04.2016 №333 щодо місця виконання договору та способу оплати послуг за договором. Висновки суду про настання у відповідача обов'язку оплатити надані позивачем послуги не ґрунтуються на належних доказах та не відповідають умовам договору від 28.04.2016 №333. Натомість, рішення місцевого суду прийняте з дотриманням вимог процесуального права та із застосуванням норм матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини сторін.

До Вищого господарського суду України надійшов відзив ФОП ОСОБА_5, у якому позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану відповідачем постанову апеляційного суду - без змін, з мотивів у ній викладених.

Розглянувши матеріали касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 28.04.2016 між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (виконавець) та фізичною особою підприємцем ОСОБА_4 (замовник) укладено заявку на здійснення міжнародного перевезення №333.

Відповідно до п. 5 заявки вартість перевезення складає 1 200,00 євро.

Згідно з п. 5.1, 5.2 заявки сторони погодили, що оплата має здійснюватись готівкою в офісі за адресою: АДРЕСА_1 після вигрузки автомобіля та отримання замовником оригіналу ЦМР накладної.

Зазначена заявка підписана та скріплена печатками обома сторонами.

На виконання заявки позивач здійснив перевезення вантажу, що підтверджується наявною в матеріалах справи міжнародною транспортною накладною №1139052 та не заперечується відповідачем.

27.05.2016 позивач направив на адресу відповідача вимогу, згідно з якою просив сплатити заборгованість у розмірі 34 500,00 грн. за перевезення та додав до листа документи, зокрема, рахунок на оплату, міжнародну транспортну накладну та акт виконаних робіт.

Відповідач відповіді на згадану вимогу не направив, кошти на вказаний позивачем рахунок не перерахував, що слугувало для ФОП ОСОБА_5 підставою для звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості.

19.08.2016, після порушення провадження у справі, що переглядається, відповідач направив на адресу позивача листа, яким вимагав з'явитись за адресою АДРЕСА_1 для проведення розрахунку за заявкою та отримання коштів у готівковій формі (еквівалент 1 200,00 євро).

Спір у справі виник внаслідок недотримання сторонами визначеного договором від 28.04.2016 №333 порядку прийняття виконання зобов'язань, зокрема щодо оплати наданих за цим договором послуг перевезення вантажу у розмірі 34 282,84 грн.

Розглядаючи спір по суті, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на встановлені ним обставини прострочки кредитора (відповідача). Так, місцевим судом зауважено, що оскільки позивач не вчинив дій спрямованих на отримання коштів за адресою м. Київ, вул. О.Мішуги, буд. 12, оф. 358, як це було передбачено сторонами в заявці №333 від 28.04.2016, відповідач не міг виконати своїх зобов'язань щодо оплати послуг за перевезення відповідно до умов заявки.

Натомість, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на встановлені ним обставини отримання позивачем послуг з перевезення, та відсутності доказів здійснення оплати цих послуг.

Судом також зауважено, що пункт 5.1. заявки, яким сторони погодили форму оплати, а саме: готівкою в офісі за адресою: АДРЕСА_1, не містить умов про те, що нез'явлення перевізника або його уповноваженого представника є відкладальною обставиною щодо виконання замовником зобов'язання з оплати отриманих послуг. Отже, строк виконання обов'язку відповідача з оплати послуг перевезення є таким, що настав.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми основного боргу з огляду на таке.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 1 статті 175 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_4, підписавши заявку від 28.04.2016 №333 взяли на себе майнові зобов'язання, врегульовані умовами укладеного між ними договору (заявки) та нормами чинного законодавства.

Під час розгляду справи судами з'ясовано, що позивач свої зобов'язання із перевезення вантажу виконав у повному обсязі. Натомість, відповідач не здійснив оплату цих послуг.

Сторони погодили, що оплата має здійснюватись готівкою в офісі за адресою: АДРЕСА_1 після вигрузки автомобіля та отримання замовником оригіналу ЦМР накладної.

Як унормовано частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Місце виконання зобов'язання встановлюється в договорі. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях (ч.1 ст. 532, ч.1 ст.533 ЦК України).

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції послався на статтю 613 Цивільного кодексу України, за приписами якої, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він не вчинив дій (позивач не з'явився в офіс відповідача за отримання грошових коштів готівкою), що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Суд касаційної інстанції вважає помилковим застосування до спірних правовідносин положень ст. 613 ЦК України, в в'язку з чим позивач має право на судовий захист своїх майнових прав у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням. За приписами статті 901 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання зі сплати отриманих послуг є зустрічним виконанням по відношенню до надання таких послуг.

При цьому, частиною 3 статті 538 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Отже виходячи із суті правовідносин, які виникли між сторонами, обов'язок кредитора з'явитись в місце виконання зобов'язання з оплати наданих послуг не є зустрічним зобов'язанням, а відтак невиконання такого обов'язку не може породжувати правові наслідки у вигляді виникнення у іншої сторони договору права призупинити зустрічне виконання зобов'язання або право відмовитися від виконання взагалі, як це передбачено частиною 3 статті 538 Цивільного кодексу України.

Одночасно суд касаційної інстанції зауважує, що інститут прострочки кредитора згідно з положеннями ст. 613 ЦК України підлягає застосуванню тільки при порушенні кредиторських зобов'язань, тобто таких, які за своїм змістом унеможливлюють вчинення боржником дій щодо виконання власного обов'язку, які слід відрізняти від дій кредитора, що сприяють порушенню зобов'язань боржника, тобто є його винними діями, та можуть бути підставою для звільнення боржника від цивільної відповідальності.

Таким чином, підсумовуючи викладене, суд касаційної інстанції вважає, що оскільки обов'язок позивача з'явитися у офіс відповідача за отриманням готівкових коштів не є в розумінні статті 538 Цивільного кодексу України обумовленим обов'язком та не є в розумінні статті 613 Цивільного кодексу кредиторським зобов'язанням, відповідач зобов'язаний був виконати власний обов'язок з оплати наданих йому послуг на наступний день після отримання ЦМР або ж у розумні строки, як це передбачено частиною 2 статті 530 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене та встановлені апеляційним судом обставини щодо виникнення у відповідача обов'язку здійснити оплату наданих йому послуг з перевезення вантажу та відсутності доказів такої оплати, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення суми основного боргу у розмірі, визначеному позивачем - 34185,12 грн.

Крім суми основного боргу, позивачем заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 97,72 грн.

Як урегульовано статтею 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, сторони визначили у заявці від 28.04.2016 №333 вартість наданих послуг - 1200,00 євро.

Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За правовим висновком Верховного Суду України, викладеному у постановах від 08.11.2010 у справі №4/719, від 05.11.2010 №4/720, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу й три проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому, способи захисту майнового права та інтересу передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у гривні (рішення колегії суддів Верховного Суду України від 20.04.2011 у справі №6-39376св10).

Як встановлено судами, сторони визначили ціну договору в іноземній валюті, отже перевізником було мінімізовано власні ризики із знецінення належних йому за договором перевезення від 28.04.2016 №333 коштів шляхом визначення вартості наданих за цим договором послуг в грошовому еквіваленті до іноземної валюти, яка не залежить від ринкових процесів в національній економіці.

З огляду на викладене, колегія суддів не може погодитися із висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми 3% річних розмірі 97,72 грн.

За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 у справі №911/2063/16 - скасуванню в частині стягнення 97,72 грн. трьох відсотків річних з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Водночас, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що вирішивши спір про стягнення боргу за договором, апеляційний суд змінив місце та спосіб виконання грошового зобов'язання, визначених умовами договору, чим обмежив право сторін на свободу договору.

Дійсно, за приписами статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Підписавши заявку на перевезення вантажу від 28.04.2016 №333 позивач та відповідач реалізували це право. Натомість, відповідач своїх обов'язків щодо оплати наданих за договором послуг не виконав, що спонукало позивача реалізувати його право на захист шляхом звернення до суду. Розглядаючи спір по суті, суд захистив порушене право позивача у визначений законодавством спосіб - шляхом стягнення з відповідача суми боргу, з огляду на відсутність у договорі умов, які б визначали місце та спосіб здійснення платежів за договором у випадку невиконання замовником зобов'язань з оплати наданих за цим договором послуг.

У силу частини 6 статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом касаційної інстанції прийнято рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних, що у відсоткову еквіваленті становить 0,0029% від заявлених до стягнення позовних вимог.

Відповідно до підпункту 5 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору, що підлягає сплаті за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду, становить 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", зокрема, встановлена ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви майнового характеру - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальної заробітної плати.

Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" визначено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня - 1 378 гривен.

Звертаючись із касаційною скаргою, відповідач сплатив 1653,6 грн. судового збору. Таким чином, розмір судового збору, сплачений відповідачем за подання касаційної скарги, що підлягає відшкодуванню позивачем з огляду на часткове задоволення вимог за касаційною скаргою становить: 1653,6*0,029 = 47,95 грн.

Згідно з частиною 7 статті 49 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, з відповідача на користь позивача відшкодовано 1 515,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Відповідно до підпункту 4 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору, що підлягає сплаті за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду, становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги

Таким чином, розмір судового збору, що підлягає відшкодуванню відповідачем на користь позивача за результатами перегляду рішення господарського суду в апеляційному порядку становить 1511,4 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, з відповідача на користь позивача відшкодовано 1378 грн. судових витрат за подання позовної заяви.

Таким чином, розмір судового збору, що підлягає відшкодуванню відповідачем на користь позивача за подання позовної заяви становить 1374,00 грн.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 у справі №911/2063/16 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 у справі №911/2063/16 скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних у розмірі 97,72 грн., прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В іншій частині постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2016 у справі №911/2063/16 залишити без змін.

Здійснити новий розподіл судових витрат.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 1511,4 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги та 1374,00 грн. за подання позовної заяви.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 47,95 грн. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Доручити Господарському суду Київської області видати накази.

Головуючий суддя О.І. Поляк

Судді С.В. Бакуліна

О.В. Яценко