Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2015 року Справа № 916/1548/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В.,за участю представників:позивача -не з'явились,відповідача третіх осіб-не з'явились, -не з'явились,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ "Ренесанс-92"на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015у справі№916/1548/15-г за позовом ТОВ "Ренесанс-92"до (треті особиПриморської районної адміністрації Одеської міської ради -Житлове управління фірми "Ренесанс" ЛТД-92, ОСББ "Реставратор 21", Одеська міська рада, виконавчий комітет Одеської міської ради, КП "ЖКС "Порто-Франківський")про визнання дійсним договору управління жилим та нежилим фондомВСТАНОВИВ

Рішенням господарського суду Одеської області від 23.06.2015 (суддя Никифорчук М.І.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 (судді: Будішевська Л.О., Мишкіна М.А., Таран С.В.), в позові відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

ТОВ "Ренесанс-92" у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме ст.ст.3,210,220,640,1031 ЦК України. Зокрема, скаржник вважає, що відповідач з моменту укладення договору від 11.03.2004 визнавав його дію, передав іншій стороні в управління жилий та нежилий фонд на момент підписання договору, але ухилився від його нотаріального посвідчення, хоча згідно законодавства відповідач, як виконавчий орган Одеської міської ради, мав здійснити нотаріальне посвідчення договору, на підставі якого ним виконана операція з передачі майна, що перебуває в комунальній власності. Заявник також вказує на те, що норми, які встановлювали вимогу щодо державної реєстрації договору, були виключені Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" від 11.02.2010р., який набув чинності з 16.03.2010р.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення про відмову в позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

11.03.2004р. між Приморською районною адміністрацією виконавчого комітету Одеської міської ради та малим підприємством фірмою "Ренесанс-92 ЛТД", правонаступником якого є ТОВ "Ренесанс-92 ЛТД", було укладено договір на управління жилим та нежилим фондом, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси (далі - договір від 11.03.2004), предметом якого є управління, експлуатація жилим та нежилим фондом (будинки, будівлі, споруди, приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси та розташований у Приморському районі м. Одеси у межах вулиць, згідно переліку - дислокації домів (Майно) (Додаток №1) та характеристикою споруд (Додаток №2), які є невід'ємною частиною цього договору.

Пунктами 2.2.2,2.4,2.4.1,2.4.2,2.4.3,2.4.5 договору від 11.03.2004 передбачено, що майно вважається переданим з моменту підписання договору. Фірма зобов'язалась прийняти від Райадміністрації Майно, управляти та здійснювати експлуатацію Майна, забезпечуючи ефективне управління, експлуатацію, використання, відновлення та збереження Майна на високому рівні та за якістю не нижче результатів за час проведення експерименту 1994-2000р., забезпечувати ремонт та утримання жилого фонду у відповідності з технічними нормами експлуатації жилого фонду, планом капітального ремонту УЖКГ, нормативами місцевих органів влади, і поточний ремонт в обсягах дохідної статті кошторису. Забезпечувати поточний ремонт жилого та нежилого фонду згідно кошторису, як власними силами, так й підрядними організаціями, за рахунок коштів, які надходять на рахунок від квартирної, орендної плати, ВЕВ та інших платежів.

Згідно п.п.7.1,7.6,8.1,8.4 договору від 11.03.2004 сторони узгодили, що вказаний договір укладено на 10 років та він діє з 01.01.2004р. до 01.01.2014р. або до настання обставин, зазначених в п.7.2 договору, в тому числі відмови Райадміністрації від договору. Реорганізація Райадміністрації чи Фірми не може бути підставою для зміни умов чи припинення його дії. В такому випадку права та обов'язки переходять до правонаступників. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Договір вважається продовженим, на той самий строк та тих самих умовах, якщо ні одна зі сторін не оголосила та не довела до відома іншої сторони про закінчення строку дії цього договору за місяць до його закінчення.

Це узгоджується з нормою ч.2 ст.1031 ЦК України, яка передбачала в редакції до 16.03.2010р. нотаріальне посвідчення і державну реєстрацію договору управління нерухомим майном.

Оскільки вказаний договір не був нотаріально посвідчений та не відбулась його державна реєстрація, то він в силу ч.1 ст.220 ЦК України є нікчемним.

Як роз'яснено в п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

З п.13 пункту вказаної постанови Пленуму ВСУ випливає, що норма частини 2 статті 220 ЦК України до даного договору не застосовується, оскільки момент вчинення такого правочину відповідно до статей 210 та 640 ЦК України (в редакції, що діяла на момент його укладення) пов'язувався з його державною реєстрацією.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору.

Колегія погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Зокрема, такий випадок передбачено частиною 2 ст.220 ЦК України, яка дозволяє суду за певних умов визнати дійсним договір у разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов'язкове нотаріальне посвідчення.

Водночас, згідно з ч.2 ст.1031 ЦК України (в редакції від 01.01.2004р., чинній на момент підписання договору управління жилим та нежилим фондом від 11.03.2004) договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Аналогічну умову містить пункт 8.1 договору від 11.03.2004, який в силу ст.629 ЦК України та принципу презумпції правомірності правочину, передбаченого ст.204 цього Кодексу, є обов'язковим для виконання позивачем та відповідачем.

Згідно приписів ч.3 ст.640 ЦК України (в редакції, чинній до 01.01.2013р.) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.210 ЦК України (в редакції, чинній до 01.01.2013р.) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Отже, правочини управління нерухомим майном вважаються вчиненими з моменту їх державної реєстрації, оскільки чинним на той час цивільним законодавством не було передбачено можливості визнання судом дійсним правочину в разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов'язкову державну реєстрацію. Адже, суд не може визнати дійсним неукладений договір.

Колегія суддів зазначає, що вирішуючи спір про визнання дійсним правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, необхідно враховувати, що норма ч.2 ст.220 ЦК України не підлягає застосуванню щодо правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст.210,640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними в разі відсутності їх державної реєстрації і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Касаційна інстанція враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень у справах зі спорів про визнання дійсними договорів, укладених стосовно нерухомого майна (п.13 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", постанови ВСУ від 10.03.2009 у справі №21/555 та від 18.04.2011 у справі №2-17/604-2009).

Дійсно, у зв'язку з прийняттям Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" від 11.02.2010р. №1878-VI, який набрав чинності з 01.01.2013р., було виключено обов'язок державної реєстрації договору управління нерухомим майном шляхом внесення відповідних змін до ч.2 ст.1031 ЦК України.

Колегія відхиляє недоречні посилання заявника в обґрунтування своїх заперечень на відсутність у нього обов'язку здійснювати державну реєстрацію договору від 11.03.2004 з огляду на відсутність станом на день розгляду справи закону, яким би встановлювався обов'язок здійснення державної реєстрації договору управління нерухомим майном, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, по-перше, на момент підписання сторонами договору від 11.03.2004 вказаний договір все ж таки підлягав державній реєстрації, а через відсутність нотаріального посвідчення він є нікчемним.

По-друге, судами достеменно встановлено та скаржником не спростовано недоведеність ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору від 11.03.2004. Адже, з матеріалів справи не вбачається та позивач не надав жодних доказів звернення з вимогами до контрагента про здійснення нотаріального посвідчення договору як в період з 11.03.2004р. до моменту звернення з даним позовом, так і після того, як з 01.01.2013р. законодавчо було скасовано обов'язковість державної реєстрації договору управління нерухомим майном.

Таким чином, вказані заперечення зводяться передусім до безпідставного надання заявником зворотної дії нормам Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" від 11.02.2010р. №1878-VI, які в силу приписів ч.2 ст.5 ЦК України не мають зворотної в часі щодо правовідносин укладення договору від 11.03.2004.

За наведених обставин, касаційна інстанція не приймає до уваги голослівні твердження заявника про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору управління нерухомим майном від 11.03.2004.

Касаційна інстанція також відхиляє як такі, що не мають значення для справи, посилання скаржника на продовження дії договору від 11.03.2004 на той же строк та на тих самих умовах, оскільки можливою є пролонгація виключно укладеного, а не нікчемного договору.

Водночас, колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Суди попередніх інстанцій в обґрунтування своїх висновків помилково послалися на те, що нотаріальне посвідчення і державна реєстрація договору управління нерухомим майном були передбачені нормою ч.2 ст.1031 ЦК України в редакції, чинній до 16.03.2010р., оскільки, в дійсності Закон України від 11.02.2010р. №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" в частині внесення змін до ч.2 ст.1031 ЦК України набрав чинності з 01.01.2013р.

Разом з тим, само по собі допущене судами першої та апеляційної інстанцій порушення не призвело до прийняття неправильних по суті судових рішень, а тому в розумінні п.3 ст.1119 ГПК України вказана обставина не може бути достатньою підставою для їх скасування.

Вищевикладене переконливо свідчить про те, що обраний позивачем (управителем) більш як через 10 років такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання дійсним договору управління комунальним нерухомим майном, не відповідає приписам ст.ст.210,220,640,1031 ЦК України, а, відтак, судами правомірно відмовлено в позові.

Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для задоволення скарги.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 у справі №916/1548/15-г залишити без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Ренесанс-92" - без задоволення.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов