Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2015 року м. Київ К/800/52011/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Кобилянського М.Г.,

суддів: Амєліна С.Є., Іваненко Я.Л.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва про визнання дій незаконними та зобов'язання поновити виплату пенсії

за касаційною скаргою управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва на постанову Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 березня 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати нечинним рішення управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва про відмову поновити та виплатити їй пенсію за віком, яку вона отримувала до виїзду на постійне місце проживання за межи України; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області прийняти рішення про поновлення її прав на нарахування та отримання пенсії за віком та на інших підставах, визначених пенсійним законодавством, без обмежень за ознакою їх місця проживання; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області нарахувати та сплатити їй пенсію на підставах, визначених пенсійним законодавством, з 7 жовтня 2009 року, тобто починаючи з дня прийняття Конституційним Судом України Рішення про визнання неконституційними положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Постановою Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 березня 2013 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва щодо відмови поновити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком, яку вона отримувала до виїзду на постійне місце проживання за межі України. Зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва поновити нарахування та виплату позивачу пенсії за віком без обмежень за ознакою її місця проживання. Зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва нарахувати та сплатити позивачу пенсію з 04 травня 2012 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і постановити нове - про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що суди не врахували, що позивач особисто не зверталася до відповідача із заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії за формою, встановленою Додатком 4 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846).

Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі, у межах, визначених частиною другою статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що ОСОБА_1 в 1991 - 1994 роках отримувала пенсію за віком. У 1994 році позивач виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль, у зв'язку з чим їй було припинено виплату пенсії. 4 травня 2012 року позивач звернулася до управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва із заявою про поновлення виплати пенсії за віком, на що відповідач листом від 8 травня 2012 року повідомив її про відсутність підстав для поновлення виплати пенсії, зазначивши, що вказане питання може бути розглянуто після затвердження порядку виплати пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за кордон.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-ІV (далі - Закон № 1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV.

На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постановах від 12 травня 2015 року (справа №21-180а15) та від 19 травня 2015 року (справа №21-168а15).

Проте суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, прийшов до помилкового висновку про те, що в управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва з'явився обов'язок щодо відновлення виплати пенсії позивача лише з 4 травня 2012 року, тобто з дати її звернення до відповідача з відповідною заявою.

Апеляційний суд зазначеної помилки не виправив.

Статтею 225 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

При зміні судового рішення суду першої інстанції за приписами пункту 4 частини першої статті 223 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва задовольнити частково.

Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 березня 2013 року скасувати.

Постанову Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2012 року змінити.

Абзаци третій, четвертий резолютивної частини постанови викласти у такій редакції:

«Зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Заводському районі м. Миколаєва відновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 7 жовтня 2009 року.»

Абзаци п'ятий, шостий резолютивної частини постанови вважати абзацами четвертим, п'ятим відповідно.

В решті постанову Заводського районного суду м. Миколаєва від 7 вересня 2012 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

ГОЛОВУЮЧИЙ Кобилянський М.Г.

СУДДІ Амєлін С.Є.

Іваненко Я.Л.