Історія справи

Постанова

Іменем України

28 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 2-2096/2009

провадження № 61-24158св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

скаржник - ОСОБА_1,

заінтересовані особи: Інгульський відділ державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 грудня 2016 року у складі судді Кокорєва В. В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року у складі колегії суддів: Галущенка О. І., Лисенка П. П., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Інгульський ВДВС) та зобов'язання вчинити певні дії.

Скарга мотивована тим, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 березня 2010 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь АКІБ «УкрСиббанк» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 55 148,05 швейцарських франків, що за офіційним курсом Національного Банку України становить 436 521,09 грн. У рахунок погашення боргу звернуто стягнення на нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 17 листопада 2016 року державний виконавець Інгульського ВДВС виніс постанову про відкриття виконавчого провадження.

Скаржник зазначає, що до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження стягувач набув право власності на предмет іпотеки. Зазначена обставина, на думку заявника, свідчить про повне фактичне виконання рішення суду. У зв'язку з цим, ОСОБА_1 звернулася до державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження у цій справі, проте станом на 30 листопада 2016 року такої постанови державний виконавець не виніс.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Інгульського ВДВС щодо не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження; зобов'язати державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 грудня 2016 року в задоволенні скарги відмовлено.

Ухвала місцевого суду мотивована тим, що скарга заявника на бездіяльність державного виконавця Інгульського ВДВС не підлягає задоволенню, оскільки фактичного виконання рішення суду не відбулося і відсутні відомості про стягнення заборгованості за кредитним договором. Крім того, на момент звернення зі скаргою ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення про проведення державної реєстрації права власності на її квартиру за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») та зобов'язання приватного нотаріуса скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ТОВ «Кей-Колект» права власності на квартиру.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що з урахуванням встановлених обставин державний виконавець був позбавлений можливості виконати вимоги статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки були відсутні підстави вважати фактично виконаним рішення суду в повному обсязі згідно з виконавчим листом.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що 29 січня 2016 року державний реєстратор зареєстрував за стягувачем - ТОВ «Кей-Колект» право власності на предмет іпотеки, належну раніше ОСОБА_1 квартиру. Суди попередніх інстанцій не перевірили питання бездіяльності державного виконавця Інгульського ВДВС та не встановили факту невчинення державним виконавцем відповідних дій, передбачених пунктом 9 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження».

У відзиві на касаційну скаргу, поданому у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Інгульський ВДВС зазначив, що немає підстав для закінчення виконавчого провадження, оскільки фактичним виконанням у повному обсязі виконавчого документа буде вважатися перерахування на користь стягувача 55 148,05 швейцарських франків або звернення стягнення на предмет іпотеки способом, який встановлено рішенням суду, з метою стягнення вказаної суми, а отже, реєстрація права власності за стягувачем на предмет іпотеки не дає підстав вважати, що обставини, передбачені пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» настали.

11 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 17 грудня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 17 березня 2010 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь АКІБ «УкрСиббанк» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 55 148,05 швейцарських франків, що за офіційним курсом Національного Банку України становить 436 521,09 грн. У рахунок погашення боргу звернуто стягнення на нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1, про що 06 квітня 2010 року видано виконавчий лист.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 грудня 2013 року замінено стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Кей-Колект» у виконавчому провадженні, відкритому у цій цивільній справі.

17 листопада 2016 року державний виконавець Інгульського ВДВС виніс постанову про відкриття виконавчого провадження.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 листопада 2016 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано 29 січня 2016 року за ТОВ «Кей-Колект» на підставі договору іпотеки від 31 липня 2006 року.

Таким чином, ТОВ «Кей-Колект» 29 січня 2016 року реалізував своє право на задоволення вимог у позасудовий спосіб, відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» та отримав квартиру у власність в рахунок погашення зобов'язань за кредитним договором.

25 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася до державного виконавця Інгульського ВДВС із заявою, в якій вказала, що рішення стосовно вимог до неї виконано в повному обсязі 29 січня 2016 року, до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Просила прийняти постанову про закінчення виконавчого провадження.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи (стаття 383 ЦПК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження підлягає закінченню в разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

При цьому пунктом 15 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі, якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.

Положеннями статті 36 Закону України «Про іпотеку» врегульовано питання щодо позасудового вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, стягувач - ТОВ «Кей-Колект» сам обрав такий спосіб захисту як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Установлено, що на час звернення державного виконавця Інгульського ВДВС із заявою ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення від 03 лютого 2016 року про проведення державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект»; зобов'язання приватного нотаріуса Кобелєвої А. М. скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ТОВ «Кей-Колект» права власності на цю квартиру.

Вищевказане також свідчить про реалізацію ТОВ «Кей-Колект» свого права на майно.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не врахували наведених норм матеріального права і того, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання відповідно до абзацу четвертого частини третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є недійсними.

Таким чином, суди не перевірили наявності правових підстав для закінчення виконавчого провадження, оскільки майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю відповідно до вимог Закону України «Про іпотеку» за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.

Тому реєстрація права власності за стягувачем на предмет іпотеки дає підстави вважати, що обставини, передбачені пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», настали.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, зазначених порушень норм матеріального та процесуального права не усунув і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131,132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Таким чином, ухвали суду першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 30 січня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

В. М. Сімоненко

І. М. Фаловська