Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.01.2020 року у справі №470/117/18

Постанова

Іменем України

22 жовтня2020 року

м. Київ

справа № 470/117/18

провадження № 61-745св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року у складі судді Лусти С. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов обґрунтовано тим, що 17 лютого 2012 року ОСОБА_1 позичила ОСОБА_2 14 000,00 дол. США під 4 % на місяць, про що складено розписку. ОСОБА_2 в зазначеній розписці вказав, що отримані грошові кошти поверне у строк до 30 грудня 2011 року.

Посилаючись на те, що вказана у розписці дата повернення коштів не дає можливості визначити реальний строк виконання зобов'язання, позивач вважала, що позика повинна була бути повернута ОСОБА_2 протягом тридцяти днів від дня пред'явлення нею вимоги, про що зазначено у частині 1 статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

ОСОБА_1 у позові зазначала, що у 2016 році ОСОБА_2 частково сплатив на погашення заборгованості за відсотками у розмірі 14 300,00 дол. США. Однак, повного погашення заборгованості за відсотками та сумою позики не здійснив.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за договором 30 грудня 2017 року ОСОБА_1 направила на його адресу вимогу про повернення позики, яку він отримав 02 січня 2018 року. Проте кошти відповідачем сплачені не були.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в сумі 374 500,00 грн, що еквівалентно 14 000,00 дол. США, заборгованість по сплаті процентів в сумі 681 055,00 грн, що еквівалентно 25 460,00 дол. США, три процента річних від простроченої суми у відповідності до статті 625 ЦК України в сумі 40 915,17 грн та судові витрати.

Рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 218 730,79 грн, яка складається з: заборгованості за відсотками у розмірі 202 474,38 грн; трьох процентів річних у розмірі 16 256,41 грн. Також з відповідача в дохід держави стягнуто судовий збір в сумі 1 757,47 грн.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини позики, та врахувавши сплачену у 2016 році відповідачем суму позики та частково сплачену суму за відсотками, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.

При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не пропущено позовну давність, оскільки строк виконання зобов'язання настав 12 червня 2016 року, а позивач звернулась до суду з позовом 23 лютого 2018 року.

Під час розрахунку суми, яка підлягає стягненню, суд першої інстанції виходив із того, що позивач звернулася до суду з позовом 23 лютого 2018 року, а відповідач мав виконати зобов'язання після пред'явлення вимоги до 12 червня 2016 року, то з урахуванням строків позовної давності суд вважав обґрунтованим стягнення з відповідача відсотків за користування позикою за період з 23 лютого 2015 року по 12 червня 2016 року за вирахуванням сплачених 300,00 дол. США у сумі 8 193,80 дол. США, що становить 202 474,38 грн (валюта, у якій позивач просила стягнути борг), а також трьох процентів річних за період з 18 березня 2015 року по 23 лютого 2018 року у сумі 657,87 дол. США, що становить 16 256,41 грн (валюта, у якій позивач просила стягнути борг).

Додатковим рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 03 жовтня 2019 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто витрати на професійну правничу допомогу в сумі 1 994,61 грн.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову ОСОБА_1, при цьому зазначив, що доводи апеляційної скарги про порушення позовної давності у справі не знайшли свого підтвердження у суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2019 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Крім того, в касаційній скарзі зазначено клопотання заявника про зупинення виконання рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказує на те, що строк виконання зобов'язання за розпискою фактично сплив 30 грудня 2012 року, такі обставини встановлені ухвалою Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2017 року, що не підлягає доказуванню в силу частини 4 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зазначене суди залишили поза увагою, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 звернулась із позовом у межах позовної давності.

У лютому 2020 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому посилаючись на її безпідставність просить в її задоволенні відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Свою позицію обґрунтовує тим, що посилання заявника на те, що вказана ним у розписці дата виконання зобов'язання є опискою не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень оскільки з моменту укладення договору позики сторонами не змінювались їх умови. При цьому посилання заявника на ухвалу, як на судове рішення, яким встановлено обставини, які не підлягають доказуванню у цій справі є необґрунтованими, оскільки ухвала про відкриття провадження не відноситься до судових рішень, якими справа вирішується по суті.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи № 470/117/18 з Березнегуватського районного суду Миколаївської області. Цією ж ухвалою відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

У січні 2020 року матеріали справи № 470/117/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частини 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом частини 1 статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі змістом розписки від 17 лютого 2012 року ОСОБА_1 позичила ОСОБА_2 14 000,00 дол. США зі сплатою 4 % на місяць, які останній зобов'язався повернути гроші вчасно до 30 грудня 2011 року.

Вказана дата сторонами не оспорювалася.

У розписці зроблено написи про те, що 12 травня 2016 року ОСОБА_2 повернув борг у сумі 6 300,00 дол. США, 21 листопада 2016 року - у сумі 2 500,00 дол. США та 09 грудня 2016 року - у сумі 5 500,00 дол. США.

В межах даної справи проведено судово технічну експертизу.

Відповідно до висновку експерта Міністерства внутрішніх справ України Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 10 січня 2019 року № 551 у текст розписки від імені ОСОБА_2 від 17 лютого 2012 року вносилися зміни, а саме знаки "%", розташовані між словами "12.05.2016 віддали долг" та "6300 доларів США "; "21.11.2016 рік віддав долг" та "2500 долар"; "09.12.2016 віддав долг" та "5500" - були дописані. Рукописні записи та підписи та знаки "%" виконані різними типами пишучих приладів.

Отже, суди встановили, що ОСОБА_2, виходячи з загальної суми, було повернуто у 2016 році борг у сумі 14 000 доларів США та відсотки у сумі 300,00 дол. США.

ОСОБА_1 у травні 2016 року вперше пред'явила до ОСОБА_2 вимогу щодо повернення боргу з процентами. Після цього він почав повертати гроші частинами, але у грудні 2018 року відмовився повернути решту боргу.

30 грудня 2017 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 письмову вимогу про повернення боргу протягом 30 днів з моменту її отримання, яку останньому було вручено 02 січня 2018 року.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до вимог статей 526, 530, 610, частини 1 статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина 2 статті 1047 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (абзац перший частини 1 статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною 3 статті 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Статтею 1050 ЦК України визначено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до Статтею 1050 ЦК України. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до Статтею 1050 ЦК України, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до Статтею 1050 ЦК України.

Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до Статтею 1050 ЦК України.

Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною 5 статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

За правилами статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", заяви № 22083/93,22095/93; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 12 ЦПК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведені норми, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову, оскільки між сторонами дійсно виникли правовідносини позики, ОСОБА_2 в порушення умов укладеного договору лише частково виконав зобов'язання, сплативши 300,00 дол. США в рахунок погашення відсотків, тому з останнього на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню відсотки за користування позикою в межах трирічного строку позовної давності, з урахуванням заяви відповідача.

Крім того, суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних від простроченої суми відсотків за договором позики, оскільки позичальник не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання за договором позики. Розрахунок суду про стягнення трьох процентів річних сторонами не оскаржувався.

Доводи заявника в касаційній скарзі про те, що ОСОБА_1 звернулась до суду з порушенням позовної давності Суд відхиляє, оскільки такі не знайшли свого підтвердження.

Зокрема, встановлений в розписці від 17 лютого 2012 року строк повернення позики (до 30 грудня 2011 року) свідчить що сторони не погодили цю умову договору, оскільки повернення позики не може передувати за часом момент укладення такого договору, змін до зазначеного договору позики сторони не вносили, зазначену умову не оспорювали.

Таким чином обґрунтованим є висновок судів, що повернення коштів за договором позики від 17 лютого 2012 року повинно відбуватись у відповідності до частини 1 статті 1049 ЦК України, тобто за вимогою позичальника, яка мала місце 30 грудня 2017 року (боржник отримав 02 січня 2018 року), а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася 23 лютого 2018 року, тобто в межах встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Посилання ОСОБА_2 в касаційній скарзі на те, що ухвалою Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 02 березня 2017 року встановлено обставини, що мають значення для розгляду цієї справи, зокрема факт погодження сторонами строку повернення позики до 30 грудня 2012 року, є необґрунтованими з огляду на наступне.

Преюдиція це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Оскільки ухвала суду про залишення позову без розгляду у справі не є судовим рішенням, яким встановлюються преюдиційні обставини справи, доводи в цій частині Верховний Суд відхиляє.

Доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду судового рішення.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торія проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 16 вересня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик