Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.04.2024 року у справі №216/4235/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 216/4235/22

провадження № 61-10470св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державний вищий навчальний заклад «Криворізький національний університет»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року у складі колегії суддів Хейло Я. В., Мірути О. А., Тимченко О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та історія справи

У жовтні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного вищого навчального закладу (далі - ДВНЗ) «Криворізький національний університет» про поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що 01 вересня 2007 року він був прийнятий на роботу до Криворізького технічного університету на посаду асистента кафедри менеджменту та ринкових відносин за контрактом згідно з наказом від 27 серпня 2007 року № 328к. 01 вересня 2008 року прийнятий на роботу до Криворізького технічного університету на посаду асистента кафедри менеджменту та ринкових відносин як обраний за конкурсом згідно з наказом від 29 серпня 2008 року № 339к. 01 вересня 2011 року прийнятий на роботу до Криворізького технічного університету на посаду асистента кафедри менеджменту та адміністрування за контрактом як обраний за конкурсом згідно з наказом від 01 вересня 2011 року № 123к.

31 серпня 2015 року відповідно до наказу № 134-к був звільнений у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 частина перша статті 36 КЗпП України) з ДВНЗ «Криворізький національний університет».

05 жовтня 2015 року фактично отримав трудову книжку із одночасним отриманням витягу з наказу від 31 серпня 2015 року № 134-к.

Позивач указував, що з 01 вересня 2015 року до 05 жовтня 2015 року постійно з`являвся на своє робоче місце до ДВНЗ «Криворізький економічний університет», фактично виконував доручені йому завдання.

Зазначав, що не отримував попередження про наступне вивільнення відповідно до частини другої статті 49-2 КЗпП України.

Вважав, що звільнений відповідачем незаконно, оскільки таке звільнення відбулося із порушенням чинного трудового законодавства.

Також позивач зазначав, що вказані дії з боку відповідача завдали йому моральних страждань, що полягають у позбавленні його права на працю та можливості заробітку для себе та своєї родини, що складається з малолітньої дитини та дружини, яка перебувала в декретній відпустці по догляду за дитиною. Також він має на утриманні рідну бабусю згідно з договором довічного утримання від 24 листопада 2004 року.

На підставі наведеного позивач просив суд:

- поновити його на посаді асистента кафедри менеджменту і адміністрування ДВНЗ «Криворізький національний університет»;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 5 700 грн за кожен місяць, починаючи з 05 жовтня 2015 року до дня поновлення на роботі;

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 30 000 грн.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 березня 2023 року у складі судді Хомик І. І. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДВНЗ «Криворізький національний Університет» про поновлення на роботі, виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач звільнений у зв`язку із закінченням строку контракту 31 серпня 2015 року, трудову книжку отримав та ознайомився з наказом про звільнення під підпис і отримав з нього витяг 05 жовтня 2015 року, з позовною заявою у цій справі звернувся 10 жовтня 2022 року, тобто після 7 років з дня вручення копії наказу. Представник відповідача 01 листопада 2022 року у відзиві на позов заявив про застосування позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Крім того, місцевий суд указав, що звільнення позивача з посади асистента кафедри менеджменту і адміністрування у зв`язку із закінченням строку трудового договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося з дотриманням чинного трудового законодавства. Розглядаючи клопотання позивача про поновлення пропущеного строку з поважних причин, суд зазначив, що це клопотання не підлягає задоволенню, оскільки вказані ним причини пропуску не знайшли свого підтвердження під час розгляду цієї справи. Суд першої інстанції також указав, що відсутні підстави і для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, які є похідними від позовних вимог позивача про поновлення на роботі, у задоволенні яких відмовлено.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 березня 2023 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДВНЗ «Криворізький національний університет» про поновлення на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що викладені місцевим судом мотиви відмови у задоволенні вимог позову в цій справі є помилковими, оскільки суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, заявлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість позовних вимог. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Апеляційний суд зазначив, що в цій справі вимоги позову є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки відповідно до пункту 6.3.1. укладеного між сторонами контракту від 29 серпня 2014 року (трудового договору) підставою для розірвання контракту є закінчення строку його дії. При цьому цей пункт договору передбачав, що заклад і працівник повинні не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії досягнути згоди щодо його припинення чи переукладання на новий термін, проте така згода між позивачем і відповідачем досягнута не була. Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи роботодавець або уповноважений ним орган. За такого волевиявлення однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

13 липня 2023 року ОСОБА_1 із використанням системи «Електронний суд» направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року та ухвалити у цій справі нове судове рішення, яким його позов задовольнити.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 463/3605/16-ц (провадження № 61-25816св18), за змістом якого у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem (слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову до договору, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови.

Крім того, заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року у справі № 607/3393/18 (провадження № 61-13597св21), відповідно до якого закінчення строкового трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна із сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. За такого волевиявлення однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Інший учасник справи не скористався правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Провадження у суді касаційної інстанції

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 липня 2023 року визначено склад суду для розгляду цієї справи: Погрібний С. О. (суддя-доповідач), Гулейков І. Ю., Ступак О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано справу № 216/4235/22 із Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду, від 11 січня 2024 року № 57/0/226-24 у зв`язку із обранням судді Погрібного С. О. до Великої Палати Верховного Суду призначено повторний автоматизований розподіл справи № 216/4235/22.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 січня 2024 року визначено склад суду для розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловська І. М.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди встановили, що 01 вересня 2007 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до Криворізького технічного університету на посаду асистента кафедри менеджменту та ринкових відносин за контрактом згідно з наказом від 27 серпня 2007 року № 328к.

01 вересня 2008 року внесено запис про те, щоб вважати позивача працюючим на посаді асистента кафедри менеджменту та ринкових відносин як обраного за конкурсом згідно з наказом від 29 серпня 2008 року № 339к.

01 вересня 2011 року позивач прийнятий на роботу до Криворізького технічного університету на посаду асистента кафедри менеджменту та адміністрування за контрактом як обраний за конкурсом згідно з наказом від 01 вересня 2011 року № 123к.

01 грудня 2011 року у зв`язку із реорганізацією змінена назва навчального закладу, в якому працював позивач, з Криворізький технічний університет на ДВНЗ «Криворізький національний університет».

29 серпня 2014 року між ДВНЗ «Криворізький національний університет» в особі в.о. ректора Ступніка М. І. та ОСОБА_1 укладено контракт, за яким позивача призначено на посаду асистента кафедри менеджменту і адміністрування на строк з 01 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року.

Відповідно до пункту 6.3 цього контракту підставами для розірвання контракту є, зокрема, закінчення строку його дії. При цьому заклад і працівник повинні не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії досягнути згоди щодо його припинення чи переукладання на новий строк.

Суди установили, що як заклад, так і працівник не вчиняли дій щодо згоди про припинення чи переукладання на новий строк цього контракту.

Наказом ДВНЗ «Криворізький національний університет» від 31 серпня 2015 року № 134к «Про звільнення у зв`язку із закінченням строку трудового договору» ОСОБА_1 звільнено з посади асистента кафедри менеджменту і адміністрування на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Позивач ознайомився з наказом про звільнення та отримав трудову книжку 05 жовтня 2015 року.

З квітня 2016 року ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду з позовними заявами до ДВНЗ «Криворізький національний університет» про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Указані позовні заяви у всіх випадках залишалися судом без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача в судове засідання.

10 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом у цій справі.

У відзиві на позовну заяву відповідач просив суд застосувати наслідки пропуску позивачем позовної давності.

Позивач подав клопотання про поновлення позовної давності з поважних причин.

Між учасниками справи укладено строковий трудовий договір (контракт), позивача звільнено у зв`язку із закінченням строку цього трудового договору, а доказів вчинення відповідачем та/або позивачем дій щодо переукладання контракту на новий строк сторони не надали.

Позивач також не надав доказів того, що після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривали і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Засобом реалізації права на працю, що гарантовано Конституцією України, є трудовий договір.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частини перша, третя статті 21 КЗпП України).

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події.

У Рішенні від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що свобода праці означає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей; реалізація права громадянина на працю здійснюється в спосіб укладення ним трудового договору і виконання кола обов`язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, що визначено структурою і штатним розписом підприємства, установи чи організації (перше речення абзацу другого, абзац третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини). Укладаючи трудовий договір з роботодавцями, громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків; трудовий договір є основним юридичним фактом, із яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин (перше, друге речення абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

Аналіз статті 9 КЗпП України свідчить, що у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й трудові договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. У статті 9 КЗпП України передбачений спеціальний випадок нікчемності умови, якщо відповідні умови договорів погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого трудового договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності за умови, що не погіршують становище працівників, порівняно з законодавством України про працю. Позовна вимога про визнання недійсною умови трудового договору, для якої встановлено нікчемність на рівні закону, не є належним способом захисту права чи інтересу позивача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року в справі № 536/232/19, провадження № 61-15870св20).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року у справі № 757/26016/17-ц, (провадження № 61-15241св18), викладено висновок, за яким «Згідно із статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором такий же, як і за безстроковим, але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений, зокрема у наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформляється цей трудовий договір. Підставами припинення трудового договору є: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України). Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договору. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 703/2695/19 (провадження № 61-14979св20) зазначено, що відповідно до частин третьої, четвертої статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України). Укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункти 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що між учасниками справи було укладено строковий трудовий договір (контракт), позивач не довів, що після закінчення строку дії контракту трудові відносини фактично тривали і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення, тому останнього було звільнення у зв`язку із закінченням строку цього трудового договору у відповідності із вимогами пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про поновлення його на роботі, а також вимог позову про виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди як похідних вимог.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано врахував, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позовних вимог з двох взаємовиключних підстав, а саме у зв`язку з безпідставністю вимог та у зв`язку із пропуском позивачем визначеного законом строку для подання цього позову для вирішення трудового спору.

З таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до пункту 6.3 контракту заклад і працівник повинні не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії досягнути згоди щодо його припинення чи переукладання на новий строк, колегія суддів не бере до уваги.

Такі доводи не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення та задоволення вимог позову, оскільки суди попередніх інстанцій установили, що як заклад, так і працівник не вчиняли дій щодо згоди про припинення чи переукладання на новий строк контракту, укладеного між позивачем і відповідачем.

Позивач власноручно підписав строковий трудовий договір та усвідомлював, що строк його дії і, відповідно, строк його роботи у відповідача завершиться 31 серпня 2015 року. При цьому позивач не був позбавлений права ініціювати домовленість з відповідачем про переукладання на новий строк зазначеного контракту. Відсутність передбачених контрактом дій роботодавця щодо домовленості про переукладання на новий строк цього контракту давала позивачу підстави ініціювати відповідні домовленості з відповідачем.

Інші доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із судовим рішенням апеляційного суду щодо відмови позивачу в задоволенні позовних вимог і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого судового рішення, яке відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Зазначені скаржником доводи, у взаємозв`язку із дослідженими судами попередніх інстанцій доказами, не дають Верховному Суду підстав вважати, що висновок суду апеляційної інстанції є незаконним та/або є непропорційним втручанням у право позивача на працю або що цей висновок не є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення принципу верховенства права.

Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

Щодо доводів про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 463/3605/16-ц (провадження № 61-25816св18) та від 25 жовтня 2021 року у справі № 607/3393/18 (провадження № 61-13597св21), колегія суддів враховує таке.

У справі № 463/3605/16-ц розглядався позов фізичної особи до страхової компанії про стягнення страхового відшкодування. У своїй постанові у цій справі Верховний Суд врахував висновки про те, що у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem (слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав), а особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови.

На відміну від указаної справи, у справі, яка переглядається, суди не установили, що умови укладеного між сторонами контракту (зокрема пункт 6.3) містять умови, зміст яких неможливо з`ясувати за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину. Тому установлені судами фактичні обставини справи, яка переглядається, є відмінними від обставин справи № 463/3605/16-ц.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

У справі № 607/3393/18 розглядався позов фізичної особи до ПАТ «Українська залізниця» про скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У постанові у цій справі Верховний Суд врахував висновки про те, що закінчення строкового трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна із сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. За такого волевиявлення однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин. Висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, про те, що укладений між сторонами контракт мав строк його дії, після закінчення якого позивача правомірно звільнили, не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року у справі № 607/3393/18 (провадження № 61-13597св21).

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська