Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.02.2018 року у справі №464/1239/15

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 464/1239/15

провадження № 61-5419св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8,

треті особи: Львівська міська рада, ОСОБА_9, ОСОБА_10,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Сихівського районного суду м. Львова у складі судді Чорна С. З. від 09 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф., від 30 листопада 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про усунення перешкод у проведенні робіт із відновлення цілісності огорожі земельної ділянки по АДРЕСА_1, зобов'язавши відповідачів демонтувати самовільно встановлену хвіртку в огорожі земельної ділянки та не перешкоджати їм (позивачам) у проведенні робіт із відновлення цілісності огорожі земельної ділянки за вказаною вище адресою.

Позов мотивовано тим, що вони на підставі договору оренди землі від 31 жовтня 2014 року користуються земельною ділянкою по АДРЕСА_1. Відповідачі, які є їх сусідами, тривалий час без будь-яких узгоджень використовують орендовану земельну ділянку для проходу та виходу від їхнього будинку на АДРЕСА_1, не дивлячись на те, що межі їх земельної ділянки по АДРЕСА_2 виходять на АДРЕСА_1, однак відповідачі не використовують її для цього.

На прохання демонтували самовільно встановлену хвіртку, встановлену в огорожі їх (позивачів) земельної ділянки, відповідачі відмовляються, зазначивши, що такий прохід забезпечує доступ до комунікаційних та інженерних споруд для обслуговування їхнього будинку.

Враховуючи наведені вище обставини та посилаючись на статей 15, 16 ЦК України, статей 103, 125, 152, 158 ЗК України, просили позов задовольнити.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 09 грудня 2015 року позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8 не чинити перешкод ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у проведенні робіт з відновлення цілісності огорожі земельної ділянки по АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8 демонтувати хвіртку, встановлену в огорожі земельної ділянки, по АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачами чиняться позивачам перешкоди у користуванні їх земельною ділянкою та у відновленні цілісності огорожі.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 відхилено. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 грудня 2015 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пунктом 26 договору оренди землі від 31 жовтня 2014 року, укладеного із позивачами на орендовану земельну ділянку, встановлені обмеження та інші права третіх осіб, яким хвіртка не належить. Оскільки відповідачі відмовляються демонтувати її у добровільному порядку, створюючи позивачам перешкоди у відновленні цілісності огорожі, що впливає на право користування та розпорядження їхнім майном, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для захисту порушених прав позивачів на підставі статті 391 ЦК України.

У січні 2018 року ОСОБА_7 подав касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права щодо встановлення фактичних обставин, виходячи з порядку користування суміжними земельними ділянками та їх меж, що призвело до неправильного вирішення справи.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

28 березня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Суди встановили, що між сторонами виник спір щодо права користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, яка на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10

Згідно з ухвалою Львівської міської ради № 3021 від 26 грудня 2013 року «Про затвердження громадянам технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок на місцевості і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» вказаним особам передано у власність земельну ділянку площею 1000 кв. м з кадастровим номером НОМЕР_1, та в оренду строком на 10 та 5 років - площею 381 кв. м з кадастровим номером НОМЕР_2

На підставі вказаної ухвали за позивачами зареєстровано право власності на земельну ділянку, яка передана у спільну власність та укладено з Львівською міською радою відповідні договори оренди. Право оренди зареєстровано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3 від 18 серпня 2014 року, індексний номер 25696109; витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 20 листопада 2014 року, індексний номер 29766500.

Крім того, на підставі договору оренди землі від 31 жовтня 2014 року, укладеного між Львівською міською радою та ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_10 у строкове платне користування передано земельну ділянку загальною площею 0, 0111 га, яка знаходиться на АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку, у тому числі під прибудинковою територією.

Суміжними землекористувачами є ОСОБА_14, ОСОБА_11, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та неповнолітня ОСОБА_15, які є співвласниками будинку АДРЕСА_2. Ухвалою Львівської міської ради від 10 липня 2014 року № 3693 «Про затвердження громадянам документацій із землеустрою і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» (п. 14 додатку) відповідачам передано у спільну сумісну власність земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 1000 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_4, для обслуговування житлового будинку, а земельна ділянка за цією ж адресою з кадастровим номером НОМЕР_5, площею 312 кв. м, передана для обслуговування житлового будинку на умовах оренди строком на 5 років.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 04 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_16, ОСОБА_8, ОСОБА_15 до ОСОБА_13, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_5, Львівської міської ради про визнання незаконною та скасування ухвали Львівської міської ради № 3021 від 26 грудня 2013 року, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та скасування договору оренди від 31 жовтня 2014 року.

Судами під час розгляду справи встановлено, що згідно з витягом із протоколу узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів Львівської міської ради від 17 травня 2013 року № 76 комісія за зверненням ОСОБА_4 та ОСОБА_11 погодила межу між земельними ділянками будинковолодінь АДРЕСА_2 по фактичному користуванню, відповідно до актів обстеження від 17 лютого 2013 року та показу меж земельної ділянки у АДРЕСА_2 по лінії Г-А (акт1) по лінії Б-В (акт 2).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 04 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 листопада 2015 року у зазначеній вище справі. При цьому, суд касаційної інстанції виходив із того, що межа земельних ділянок за зверненням обох сторін погоджена у встановленому порядку комісією для вирішення земельних спорів.

У відповідності до статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили не підлягає доказуванню при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Відповідно до підпункту 2.2. пункту 2 ухвали Львівської міської ради № 3021 від 26 грудня 2013 року землевласників та орендарів (позивачів) зобов'язано забезпечити цілодобовий доступ до існуючих на території ділянок інженерних мереж для їх ремонту та обслуговування, дотримуватись правил використання земель в охоронній зоні згідно з вимогами інженерних служб міста і не чинити перешкод при будівництві нових.

Суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що пунктом 26 договору оренди землі від 31 жовтня 2014 року, укладеного із позивачами на орендовану земельну ділянку, встановлені обмеження та інші права третіх осіб, яким хвіртка не належить. Оскільки відповідачі відмовляються демонтувати її у добровільному порядку, створюючи позивачам перешкоди у відновленні цілісності огорожі, що впливає на право користування та розпорядження їхнім майном, висновок судів про наявність правових підстав для захисту порушених прав позивачів на підставі статті 391 ЦК України є законним та обгрунтованим.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 30 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

В. М. Коротун

В. П. Курило