Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.01.2024 року у справі №377/745/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року

м. Київ

справа № 377/745/21

провадження № 61-10180св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 8 «Теремок» - центр Софії Русової Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області, Управління освіти і науки Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області,

третя особа - Славутицька міська організація Профспілки працівників освіти і науки України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року у складі судді Бабич Н. С. та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду позовом до Закладу дошкільної освіти (ясла-садок) № 8 «Теремок» - центру Софії Русової Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області (далі - Закладу дошкільної освіти № 8) в особі директора Федорченко Н. М., Управління освіти і науки Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області, третя особа - Славутицька міська організація Профспілки працівників освіти і науки України в особі голови Савенка А. В., про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним, допуск до роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що позивачка працює на посаді помічника вихователя Закладу дошкільної освіти № 8. 04 листопада 2021 року їй вручене повідомлення від 04 листопада 2021 року № 20 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, відповідно до якого запропоновано до 05 листопада 2021 року надати директору закладу документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень про проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 16 вересня 2011 року № 595. Оскільки вона не надала жодного із зазначених документів, то наказом директора закладу від 08 листопада 2021 року № 114-К/тр її відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. З наказом її ознайомлено 08 листопада 2021 року.

Позивачка стверджувала, що такий наказ є незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) та наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», на підставі яких відбулося відсторонення її від роботи є протиправними, порушують права працівників закладів освіти та підлягають скасуванню. Запровадження обов`язковості щеплень проти COVID-19 для працівників закладів освіти та відсторонення їх від роботи, у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 суперечить Конституції України, міжнародним правовим актам та спеціальним законам, які регулюють спірні питання.

Також позивачка посилалася на статтю 43 Конституції України та зазначала, що відсторонення невакцинованих проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 працівників освіти від роботи без збереження заробітної плати є порушенням права на працю та оплату праці. Крім того, позивачка зазначала, що Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018, передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID?19 буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Згода пацієнта є необхідною для застосування методів діагностики, профілактики та лікування, що передбачено статтею 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ. Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено виключний перелік обов`язкових щеплень: від туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюку, правця та кору, а профілактичне щеплення (вакцинація) проти коронавірусної хвороби COVID-19 цією нормою не передбачено. Водночас позивачка стверджувала, що наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 за змістом не відповідає частині другій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка передбачає можливість запровадження обов`язкових профілактичних щеплень проти інших інфекційних хвороб для працівників інших професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, оскільки встановлює обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної (а не інфекційної) хвороби для працівників закладів (а не професій). Оскаржуваний наказ суперечить положенням статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині наданих повноважень МОЗ України здійснювати регулювання правових відносин щодо встановлення обов`язкових профілактичних щеплень саме з урахуванням категорії працівників, які належать до певних професій відповідно до класифікатора.

Також позивачка посилалась на статтю 64 Конституції України та зазначала, що обмеження конституційних прав та свобод людини може встановлюватися виключно Конституцією і законами України, зокрема, в умовах воєнного або надзвичайного стану, який на час її відсторонення в Україні не було запроваджено. Позивачка вказувала на те, що статтею 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не передбачено право роботодавця відсторонити працівника через відмову вакцинуватися від COVID-19.

Також позивачка зазначала про порушення процедури відсторонення від роботи, оскільки її не було повідомлено за два місяці про зміну чинних умов оплати праці в бік погіршення відповідно до статті 103 КЗпП України та не узгоджено такі зміни з первинною профспілковою організацією Закладу дошкільної освіти № 8, членом якої вона є. Крім того, зазначала, що у випадку встановлення судом порушення статті 46 КЗпП України з роботодавця підлягає стягненню середня заробітна плата за час вимушеного прогулу.

З огляду на викладене, з урахуванням уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ директора Закладу дошкільної освіти № 8 від 08 листопада 2021 року № 114 К/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 »; допустити до роботи ОСОБА_1 , помічника вихователя Закладу дошкільної освіти № 8 з 08 листопада 2021 року; стягнути з Управління освіти і науки Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року до дня прийняття судового рішення у цій справі; стягнути з Управління освіти і науки Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 816,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимога щодо обов`язкової вакцинації ОСОБА_1 , з наступним її відстороненням від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань для такої вакцинації, тимчасово обмежила право позивачки на працю з огляду на суспільні інтереси. Згідно зі статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, яке включає в себе можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Отже, позивачка не позбавлена можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, у судовому засіданні дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості та надав їм правильну оцінку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

04 липня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дубових Н. М., із застосуванням засобів поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення позивачки від роботи. У частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи - передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. До касаційної скарги заявниця додала клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Як на підставу касаційного оскарження, заявниця посилається на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). Також заявниця вказує на необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій:

- не врахували, що позивачка працювала помічником вихователя у Закладі дошкільної освіти № 8, а саме контактувала з дітьми, які не підлягали обов`язковій вакцинації;

- не взяли до уваги, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова Кабінету Міністрів України і наказ МОЗ України;

- не врахували положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які полягають в обов`язку держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини, у разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві;

- не звернули уваги на те, що вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень ні як обов`язкові, ні як обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями;

- не взяли до уваги, що мало місце втручання держави у права позивачки, оскільки наказом відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено права, які гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод;

На момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.

Межі касаційного перегляду

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів щодо оскарження рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року в частині вимоги про допуск позивачки до роботи, то такі судові рішення у вказаній частині не перевіряються.

Отже, рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року переглядаються Верховним Судом лише в частині розгляду позовних вимогпро визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 липня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 нарішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 із підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Славутицького міського суду Київської області матеріали справи № 377/745/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У травні 2023 року матеріали справи № № 377/745/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 працює в Закладі дошкільної освіти № 8 з 02 грудня 1996 року та відповідно до наказу від 06 жовтня 1999 року № 142л з 01 жовтня 1999 року призначена на посаду помічника вихователя.

Вказані обставини підтверджуються трудовою книжкою ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 та особовою карткою ОСОБА_1

04 листопада 2021 року під особистий підпис ОСОБА_1 отримала від директора Закладу дошкільної освіти № 8 повідомлення № 20 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, в якому зазначено надати до 05 листопада 2021 року документ, що підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до проведення такого щеплення.

Актом від 08 листопада 2021 року № 02-12/121, складеним директором Закладу дошкільної освіти № 8 та членами комісії у складі трьох працівників закладу, зафіксовано, що станом на 11 год 00 хв 08 листопада 2021 року позивачка не надала документ, який підтверджує отримання повного курсу вакцинації або одну дозу вакцинації дводозної вакцини від COVID-19, які включені ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; або міжнародний, внутрішній або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою однодозної вакцини, чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я за встановленою формою.

У цьому акті також вказано, що до нього додається пояснення ОСОБА_1 , проте у матеріалах справи таке пояснення відсутнє.

Наказом директора Закладу дошкільної освіти № 8 № 114 К/тр від 08 листопада 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 » позивачку відсторонено від роботи 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Наказ винесений на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» протоколу від 28 жовтня 2021 року № 17 позачергового засідання Славутицької міської комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Підставою до спірного наказу вказано повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, від 04 листопада 2021 року № 20.

Із вказаним наказом ОСОБА_1 ознайомлена під особистий підпис 08 листопада 2021 року та зазначила на ньому, що заперечує проти наказу.

Відповідно до довідки від 16 листопада 2021 року № 01-33, ОСОБА_1 є членом Славутицької міської організації Профспілки працівників освіти і науки України та перебуває на обліку у первинній Профспілковій організації закладу дошкільної освіти № 8 «Теремок» м. Славутич.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідеміологічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої вірусом SARS-CoV-2» новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004?XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення коронавірусу SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211), Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. Надалі з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID?19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є легітимною.

Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала

у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, встановлено, що позивачка працює на посаді помічника вихователя, а тому дія наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 поширюється на неї як працівника закладу дошкільної освіти, отже, вона належить до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Аналізуючи обставини цієї справи, суд звертає увагу, що ОСОБА_1 є працівником закладу дошкільної освіти.

Відповідно до Посадової інструкції помічника вихователя Закладу дошкільної освіти № 8 (далі - Посадова інструкція), з якою позивачка була ознайомлена під особистий підпис, що до її функцій входить дотримання виробничої гігієни і санітарії у своїй роботі та у роботі з дітьми. Також передбачено, що помічник вихователя несе відповідальність, зокрема, за охорону життя і здоров`я дітей, виконання правил внутрішнього трудового розпорядку, правил безпеки життєдіяльності, санітарних норм і правил, співпрацює з адміністрацією з питань організації безпечних і нешкідливих умов праці.

Згідно з пунктами 3.11 - 3.13 Посадової інструкції до обов`язків помічника вихователя входить допомагати вихователеві одягати та роздягати дітей, готувати воду для вмивання та купання дітей, здійснювати водні процедури, полоскання ротової порожнини. Допомагати вихователеві під час організації освітнього процесу з дітьми за підгрупами. Разом з вихователем здійснювати вихід дітей на прогулянку та їх повернення у групу, виносити іграшки на прогулянку, супроводжувати на музичні та спортивні заняття.

Тобто, виконуючи свої службові обов`язки, ОСОБА_1 безпосередньо контактує з працівниками закладу дошкільної освіти та дітьми, які відвідують заклад дошкільної освіти.

Отже, робота позивачки пов`язана з безпосереднім контактом з дітьми та іншими працівниками закладу дошкільної освіти та водночас робота, яку виконує позивачка, не передбачає можливості встановлення дистанційної роботи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, суди попередніх інстанцій, врахувавши вищевказані норми права, встановивши обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивачки на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на які позивачка посилалася у касаційній скарзі як на підставу оскарження рішень судів попередніх інстанцій,Верховний Суд зазначає, що відсторонення позивачки відбулося правомірно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність у позивачки вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд дійшов висновку, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) дітей, батьків, а також персоналу закладу дошкільної освіти з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 грудня 2022 у справі № 130/3548/21, Верховний Суд відхиляє з огляду на їх необґрунтованість.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець