Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.03.2018 року у справі №265/5260/16

Постанова

Іменем України

22 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 265/5260/16-ц

провадження № 61-11977св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі - ОСОБА_5,

третя особа - Орган опіки та піклування Лівобережної районної адміністрації Маріупольської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2018 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Мироненко І. П., Баркова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року ОСОБА_4звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_5, третя особа - Орган опіки та піклування Лівобережної районної адміністрації Маріупольської міської ради, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способу участі у її вихованні, посилаючись на те, що з листопада 2010 року до березня 2016 року він перебував з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дочка ОСОБА_6. Дитина проживає разом з відповідачем, яка перешкоджає йому брати участь у спілкуванні з нею та її вихованні. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив зобов'язати ОСОБА_5 не чинити йому перешкод у спілкуванні з дочкою та встановити наступний порядок і спосіб участі у вихованні та спілкуванні з дитиною: надати їм можливість зустрічатися з 10 години кожної другої і четвертої суботи місяця до 18 години неділі за місцем його проживання без присутності матері; в день народження дитини - з 16 до 18 години у присутності матері; в день святкування Пасхи - з 10 до 15 години та в день святкування Різдва - з 10 до 17 години без присутності матері; щороку спільно відпочивати з дитиною з 10 липня по 01 серпня без присутності ОСОБА_5, але з обов'язковим її повідомленням про місце такого відпочинку.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2017 року у складі судді Міхєєва І. М. позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_5 усунути перешкоди у спілкуванні ОСОБА_4 з малолітньою дочкою ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Встановлено наступний порядок спілкування ОСОБА_4 з малолітньою дочкою ОСОБА_6: перші три місяці у присутності ОСОБА_5 по суботах з 10 до 12 години на нейтральній території в приміщенні Лівобережного районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді; у подальшому: кожної другої та четвертої суботи місяця з 10 до 18 години за місцем проживання батька та без присутності матері; в день народження дочки - з 16 до 18 години у присутності матері; в день святкування Пасхи - з 10 до 14 години у присутності матері; в день святкування Різдва - з 12 до 17 години у присутності матері; відпочинок у літній період протягом двох тижнів для оздоровлення дочки без присутності матері, однак з її повідомленням про місце відпочинку. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, у зв'язку з чим позивач має право на спілкування з дочкою та на участь у її вихованні. Врахувавши інтереси дитини, її вік та стан здоров'я, а також поведінку батьків, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх часткового задоволення.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2017 року змінено. Встановлено порядок спілкування ОСОБА_4 з малолітньою дочкою ОСОБА_6 на період шести місяців у присутності матері ОСОБА_5 кожної суботи з 10 до 12 години на нейтральній території в приміщенні Лівобережного районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд правильно виходив з того, що право позивача на участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею підлягає захисту. Однак, вирішуючи питання щодо способу спілкування батька з дитиною, суд в достатній мірі не врахував, що малолітня ОСОБА_6 перебуває на обліку у дитячого психіатра з діагнозом дитячий аутизм, у зв'язку з чим потребує особливого стороннього догляду. В індивідуальній програмі реабілітації дитини-інваліда, яка була розроблена для ОСОБА_6, містяться обмеження життєдіяльності до самообслуговування й до спілкування. При цьому матір займається реабілітацією дочки цілодобово, ретельно виконує рекомендації програми та є важливим посередником між дитиною та зовнішнім світом. Тому, враховуючи в першу чергу інтереси дитини, висновок місцевого суду про визначення способу участі батька у житті дитини після спливу тримісячного строку без присутності матері, є передчасним. В цілях збереження позитивної динаміки реабілітації дитини, з метою уникнення порушення або погіршення результатів виконання програми, апеляційний суд вважав за необхідне змінити рішення місцевого суду в частині визначеного порядку спілкування батька з дитиною.

У лютому 2018 року ОСОБА_4 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2018 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Дитина, яка проживає окремо від батька, має право на підтримання з ним регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Апеляційним судом не було встановлено, що його регулярне особисте спілкування з дочкою перешкоджатиме її нормальному вихованню. Відповідачем не надано доказів того, що його зустрічі з дитиною без її присутності будуть негативно впливати на психологічний стан дочки та можуть призвести до будь-яких розладів її здоров'я.

У травні 2018 року ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що вона займається реабілітацією дочки та є посередником між дитиною та зовнішнім світом. Протягом двох останніх років позивач не зробив жодної спроби для того, щоб побачити дитину, не водив її до лікаря.

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судове рішення апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні в касаційному порядку не оскаржено, а тому Верховним Судом не переглядається.

Судами встановлено, що з листопада 2010 року до березня 2016 року ОСОБА_4перебував у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_5

Сторони є батьками малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Висновком Консультативно-поліклінічного відділення Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології від 20 грудня 2013 року № 450 підтверджується, що малолітня ОСОБА_6 має розлад рецептивного мовлення з якісними порушеннями реципрокної соціальної взаємодії та комунікації, стереотипними формами поведінки, порушенням активності та уваги.

Після припинення фактичних шлюбних відносин дитина проживає разом з матір'ю, окремо від батька.

Сторони не дійшли згоди щодо участі батька у вихованні та спілкуванні з дочкою, зважаючи на що позивач звернувся до Органу опіки та піклування Лівобережної районної адміністрації Маріупольської міської ради про усунення перешкод та встановлення днів побачень з дитиною.

Висновком Органу опіки та піклування Лівобережної районної адміністрації Маріупольської міської ради від 29 грудня 2016 року № 04-11-1062, з урахуванням рекомендації комісії з питань захисту прав дитини цієї адміністрації від 15 грудня 2016 року, визначено порядок участі ОСОБА_4 у спілкуванні та вихованні малолітньої дитини за наступним графіком: кожної суботи з 10 до 12 години на нейтральній території в приміщенні Лівобережного районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (остаточне рішення по суті питання орган опіки залишив за судом).

Згідно з відповіддю Комунальної лікувально-профілактичної установи «Міська психіатрична лікарня № 7 міста Маріуполя» від 27 березня 2017 року, наданою на запит суду першої інстанції, ОСОБА_6 перебуває на обліку у дитячого психіатра з діагнозом: дитячий аутизм; змішані специфічні розлади психологічного розвитку. Дитина постійно отримує курси лікування - церебролізин та кортексін внутрішньом'язово, вітамін В6.

Витягом психолого-медико-педагогічної консультації від 23 травня 2017 року підтверджується, що малолітній ОСОБА_6 рекомендовано навчання за програмою для дітей із розумовою відсталістю дошкільного віку, з індивідуальною програмою реабілітації дитини-інваліда.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України)дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 1 Конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Законом України від 03 серпня 2006 року № 69-V, предметом цієї Конвенції є - у найвищих інтересах дітей - підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються.

Принципом 6 Декларації прав дитини, проголошеної Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю. На суспільство та органи публічної влади має бути покладений обов'язок щодо здійснення особливого піклування про дітей, які не мають сім'ї, та про дітей, які не мають достатніх засобів існування. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалася державна або інша допомога на утримання дітей.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Конвенцією про права дитини закріплено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Частиною третьою статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що дитина, яка розлучається з одним чи обома батьками, має право підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно зі статтею 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини перша, друга статті 155 СК України).

Частинами другою третьою статті 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про охорону дитинства» кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності.

Згідно з частинами першою-третьою статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини. Рішення органів опіки та піклування з цих питань можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 4 Конвенції про контакт з дітьми від 15 травня 2003 року, ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року № 166-V, дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, врахувавши вік дитини, стан її здоров'я та характер захворювання, встановлені в індивідуальній програмі реабілітаціїдитини-інваліда рекомендації та обмеження, дійшов обґрунтованого висновку, що визначений ним порядок участі позивача у вихованні дочки та спілкуванні з нею відповідатиме найкращим інтересам дитини та забезпечить збереження позитивної динаміки її реабілітації, дасть можливість уникнути порушення або погіршення результатів виконання вказаної програми.

При цьому апеляційний суд правильно виходив з того, що в подальшому ОСОБА_4 не позбавлений права встановити інший порядок спілкування з дитиною та участі в її вихованні, отримавши необхідні навички по догляду за малолітньою дочкою з можливістю залишення її з ним на тривалий час без присутності матері.

Тому не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що відповідачем не надано доказів того, що його зустрічі з дитиною без присутності матері будуть негативно впливати на психологічний стан дочки.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Донецької області від 11 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов